Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Мені дуже потрібно, Дім, — відповідаю твердо і прохально заглядаю в очі. — Будь ласка...

Ляшко мовчки бере мене за лікоть і веде повз охоронців у «Пігмаліон». Дивним чином мій вік одразу перестає їх цікавити. 

Проходимо просторий хол і потрапляємо в зал. Я ніколи ще не була в подібних закладах, тут голосно і багато людей. В інший час я б із цікавістю подивилася на всі боки, але зараз не можу ні про що думати, крім Нікіти. 

Ми з Дімою піднімаємося на другий поверх, і він вказує на невеликий коридор.

— П'ятий віп, Нік там. На твоєму місці я б туди не йшов, Машо.

Даремно він це сказав. Доторкаюся до його рукава.

— Дякую, Дім.

І йду до дверей із написом «№ 5». В останній момент смикаю себе, щоб не постукати. Я не до лікаря прийшла, і не до директора. Просто відчиняю двері.

За дверима досить простора кімната. М'які дивани, стіл і великі екрани, на яких транслюється все, що відбувається на танцполі.

Тут багато народу, але Нікіту вихоплюю поглядом миттєво. Він сидить на дивані, відкинувшись на спинку і поклавши на неї руку, а поруч сидить і не зводить з нього очей незнайома дівчина. Вродлива.

Нік помічає мене одразу, але ніяк не реагує. Просто дивиться. І я стою і дивлюся. Очі в очі. Вони в нього зараз темно-сині. І дуже-дуже холодні.

Арктичний холод. Він сковує мене від маківки до кінчиків пальців. Навіть якби я хотіла піти, не могла б зробити ні кроку. Ноги немов приросли до підлоги.

Нікіта підкидає голову, не розриваючи зорового контакту бере за руку дівчину і тягне до себе на коліна. У його погляді мені ввижається зверхність, а може це в моєму сприйнятті занадто розмита картинка. 

Стою, безсило звісивши руки, поки світ навколо розлітається на уламки. Вибухає яскравими спалахами, усередині мене теж усе охоплено полум'ям, і кожен рух віддає болем, що пікірує, прямо в серце.

«Йди геть, Машо», — кричать уламки.

«Йди геть, Машо», — чую крізь тріск іскор, що регочуть.

«Машо, йди геть», — безшумно рухаються його губи.

— Ходімо, Маш, — переді мною зачиняються двері, і тверда рука перехоплює зап'ястя. Піднімаю очі й натикаюся на такий самий твердий погляд

— Макс, — ледве ворушу язиком, який зовсім не слухається, — що ти тут робиш?

— Мені Ляшко подзвонив, я приїхав тебе забрати. Тобі не варто було сюди приходити.

— Так, звісно...

Я дозволяю Каменському відвести свою порожню оболонку і посадити в машину. Притуляюся скронею до обшивки салону і коли грюкають дверцята, чітко розумію, що це зачинилися двері в минуле.

На цьому історія Маші і Нікіти завершується. Друга книга буде надрукована, то шукайте мене в соцмережах по хештегу талатоцка. Поки що надрукована книга "Невірний" з мого другого акаунта, то бажаючі теж можуть придбати.

Якщо сподобалась книга, подаруйте їй зірочку. Вона залишиться безкоштовною, і її завжди можна буде перечитати)

Кінець