Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Ми більше не говоримо про Нікіту. П'ємо чай, я одягаю ще вологу сукню, і Макс везе мене до Лариси в її заміський будинок. Та охає і голосить, дає мені ключі, і коли я входжу у свою квартиру, за вікнами вже починає темніти.

Може, було б правильно запросити Каменського в гості, він явно цього чекає, але спілкування з мене на сьогодні досить. Хочу залишитися сама. 

Зачиняю двері, і всередині немов відключається джерело живлення. Сил вистачає тільки щоб прийняти душ, засинаю на нерозібраному ліжку в маминому махровому халаті. 

Прокидаюся пізно, ледве змушую себе вдягнутися і вийти в магазин купити їжі. Снідаю, не відчуваючи смаку, хоча за часом у нормальних людей обід. І вже ближче до вечора зміцнююся в думці, що я повинна це зробити.

Я не можу поїхати, залишивши все ось так, не поговоривши і не з'ясувавши. Навіщо Нікіта шукав мене, якщо дістався навіть до Макса? У батька питати не захотів, вирішив знайти через друзів.

Ще вчора мене зупиняла дурна гордість. Сьогодні не залишилося нічого, крім усвідомлення, що весь цей час ми з Нікітою успішно змагаємося в умінні заподіяти одне одному якомога більше болю. 

Забиваю в додаток адресу Топольських і викликаю таксі. Чим би не закінчився сьогоднішній вечір, я знатиму, що зробила все що могла.

Прошу таксиста почекати на випадок, якщо ми з Нікітою вкладемося в одну-дві фрази. Підходжу до будинку з серцем, що калатає, дзвоню в домофон.

— Ти все-таки прийшла, Машо? — каже жіночий голос. — Що ж, заходь.

Двері відчиняються, і я бачу на порозі будинку невисоку жінку. Здогадуюся, що це тітка Нікіти і та сама тварюка, яку мама вважала подругою.

— Я прийшла до Нікіти, — дивлюся спідлоба, не рушаючи з місця, — покличте його.

— Нікіти немає, у нього прощальна вечірка. Ми завтра відлітаємо. Проходь, нема чого стирчати на порозі, — сухо каже Єрмолова. Мама казала, що вона повернула собі дівоче прізвище. — І досить уже ламатися, хіба тобі не цікаво наживо подивитися на лиходійку?

Фарба кидається в обличчя, бо вона має рацію. Це негідна, хвороблива цікавість, але мені справді цікаво на неї подивитися. Входжу у хвіртку і роблю ще кілька кроків. Єрмолова сама спускається з ґанку мені назустріч.

Вдивляється в обличчя і киває.

— Вилита Дашка, а очі Шведова. Тепер ясно, чому він тебе впізнав.

Мене починає трясти.

— Як ви могли? — голос зрадницьки зривається і тремтить. — Адже вона вважала вас подругою, а ви...

— А я забезпечила твою появу на світ, дитино, — холодно обриває мене гадина. — І батька тобі нормального підігнала. Якщо не будеш дурепою, станеш багатою спадкоємицею.

— Мені не потрібні його гроші.

— Значить, дурепа, якщо не потрібні. Нікіта тобі, я так розумію, теж не дуже потрібен.

Звуки застряють у горлі, я безпомічно відкриваю і закриваю рот, а Єрмолова продовжує жорстко хльостати словами:

— Ти мене звинувачуєш, а я всього лише боролася за своє кохання. Мені плювати було на інших і на те, що про мене скажуть або подумають. Дашка з роками, дивлюся, теж цього навчилася. Хвацько так пішла по головах.

— Де він? — проривається уривчасте, від Єрмолової починає банально нудити. 

— Ти впевнена, що тобі варто туди їхати? Хто знає, що ти можеш там побачити. Або кого.

— Де він? — повторюю, зціпивши зуби.

— «Пігмаліон». Нічний клуб.

Мовчки розвертаюся і прямую до таксі. Єрмолова гукає.

— Маша! — не обертаюся. Вона все одно кричить. — Маша! Подумай гарненько, перш ніж заглядати у віп-кабінети.

Дорогою в «Пігмаліон» мене продовжує трясти. Як мама могла спілкуватися з цим випещеним стервом? Адже Єрмолова і тоді була мажоркою, вона навмисно використовувала маму. Наївну дурненьку, яка повірила в їхню дружбу.

Біля «Пігмаліона» відпускаю таксі. Звідси недалеко до дому, Андрій зняв квартиру в центральному районі. Але в клуб мене не пускають — мені ще немає вісімнадцяти. 

Навряд чи в компанії Топольського всі повнолітні, але правила встановлюються не для того, щоб їх дотримувалися мажори. 

Раптово мене осіняє. Адже я можу попросити охоронців покликати Нікіту. Нехай він вийде, мені тільки потрібно сказати йому, що це неправда. Що між мною і Максом нічого немає.

Я тільки скажу і піду. Відразу стає легко.

Сприйняття світу потроху поліпшується. Від однієї думки, що я зараз побачу Нікіту, нутрощі обдає жаром. 

Але охоронців просити не доводиться. З дверей клубу виходять кілька хлопців, і в одному з них я впізнаю Діму Ляшка. Здається, у нього стало ще більше татуювань.

— Дім, — кричу йому і для вірності змахую рукою, — Діма! Це я, Маша.

Ляшко відділяється від компанії і підходить до мене. Дивно, але він радий мене бачити набагато сильніше, ніж я очікувала. Озвучую своє прохання, і Діма одразу похмурішає. 

— Навіщо тобі його бачити, Машо? — запитує колишній однокласник, і мені не дуже подобається його тон.