Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Подумаєш, Топольський! — чую як обурюється мамина подруга. — Вісімнадцять років минуло, Дашко, гадаєш, вони пам'ятають цю історію? Відкупилися і живуть собі як у бога за пазухою. Чим тобі зашкодить його син? Ти он якою красунею стала, хто впізнає в тобі те дівчисько зашугане? — Не знаю, Лар, — мамин голос звучить глухо і втомлено, — не хочу я, щоб моя дівчинка з ним в одному класі вчилася. Вони ж можуть бути братом і сестрою. Андрій Топольський один із трьох покидьків, які зламали життя моїй мамі. І який може бути моїм біологічним батьком. Але я надто пізно дізналася, що ми будемо вчитися в одному ліцеї з його сином. Тепер Нік Топольський наполегливо мене переслідує, а я з кожним днем дедалі більше і більше в нього закохуюся. І все більше ненавиджу себе за це заборонене почуття

Розділ 1

Нік

— В самий час твої батьки вирішили в Австралії почилитись, — Анвар розвалюється на пасажирському сидінні новенького «Ленд Ровер Діскавері» і із заздрістю проводить рукою по торпеді. — Красунчик!

Красунчик, справді. Два тижні як із салону. 

— Не боїшся? Твого батька інфаркт схопить, якщо він дізнається, що ти його нов'йо взяв, — нервово совається Мамаєв.

— Не дізнається, — повертаю ключ і кайфую від того, як тихо гудить двигун, — він увечері дзвонив із Мельбурна. Спати збирався, в них майже дванадцята ночі була. Я тільки з тренування прийшов.

— З Австралією різниця в часі сім годин? — уточнює друг. Киваю. Він морщить лоба. — Тобто там п'ята ранку.

Так. А в нас десята вечора, якраз починається самий двіж. Ми з Анваром їдемо в «Кактус», там чергова тусня. У Дима сьогодні день народження.

— А охорона не спалить? — не вгамовується Мамаєв. — Чого ти свого «Форда» не взяв?

Вирулюю з двору, і мене пре, як плавно у «Діскавері» обертається кермо. 

— У «Кактус» на «Форді»? Це днище, Анваре! — зневажливо щурюсь. На приладовій панелі спалахує попереджувальний індикатор, звучить переривчастий сигнал. Киваю в бік панелі, що миготить: — Пристебнися!

— Нормальна тачка як на мене, — не погоджується Мамаєв, замикаючи ремінь безпеки.

— Чотири роки машині, Анваре, це викопне, а не автомобіль. Батько хоче його мені віддати, коли я отримаю права. 

— А ти?

— А я сподіваюся, що він все-таки купить собі новий «Кайєн» і віддасть мені Красунчика, — ліниво кермую однією рукою. Реально, він сам їде, я майже не докладаю зусиль.

— Гадаєш купить?

— Батько вважає, машина має бути новою і дорогою. Я теж так вважаю. Це в нас спільне. Три роки тачці — вже викопне.

— Мені б таке викопне, — друг відкидається на спинку сидіння. — Мені до повноліття світить максимум гіроскутер.

У Анвара двоє старших братів, один молодший і ще молодша сестра. З таким суворим батьком як у них Мамаєву до повноліття точно нічого не світить.

— Мене мати прикриває, вона вважає, що Топольські не повинні їздити на дровах. Тож, можна сказати, я наполовину під батьківським благословенням, — недбало кидаю, і Анвар розуміюче хмикає.

З Мамаєвим ми знайомі з першого дня, як прийшли в ліцей. «Сотий», найкрутіший у місті. Хоч би як Анвар скаржився, у Мамаєвих нормальна сім'я, на відміну від нашої.

У нас кожен сам по собі. Мати ледве вмовила батька взяти її з собою в Мельбурн, і він зробив це через силу.

У «Кактус» їдемо в об'їзд — без прав краще не потрапляти на очі патрульній поліції. Запізнюємося. Розмова з батьком забрала час, і за законом підлості потрапляємо в неабиякий затор.

— Треба було ризикнути і їхати через центр, — Анвар висовується у вікно і присвистує. — Там аварія, Нік, затор не розсмокчеться, поки поліція не приїде.

Переглядаємося. Нічого не відповідаю і в'їжджаю на бордюр. Якраз залишилося дочекатися патрульних, щоб мені прилетіло на повну. 

Вирулюю з проспекту і дивлюся на навігатор. Дворами до нічного клубу, де Дим відзначає день народження, удвічі коротше. Треба тільки не гнати, щоб у темряві не зібрати всіх «лежачих поліцейських».

— Гальмуй, Ніку! — кричить Анвар.

Я вже сам бачу насупленого котяру, якого вихоплюють із темряви ксенонові промені «Діскавері». 

Чорний, чортяка, тому пізно його помітив. Вдавлюю педаль гальма в підлогу мало не двома ногами.

Я встиг, ну встиг же? Але звідкись праворуч виринає дрищ у толстовці з капюшоном, і лунає глухий стукіт об капот.

Поштовх, пацана кидає вперед. Він падає на коліна і ніяково валиться на бік. Ну все, приїхали на тусу...

Анвар поруч глухо лається, сповзаючи по спинці сидіння.

— Що за чел? — кажу байдуже, а в самого спина вкривається потом. Я справді людину збив?

— Здавай назад і крути ліворуч, Нік, відвалюємо! — витирає мокре чоло Анвар.

На автоматі вивертаю кермо, сам дивлюся не вперед, а праворуч, повз Мамаєва. А потім у дзеркало заднього виду.

— Ніку, ворушись швидше, — Анвар не доганяє, чому я гальмую.

Не в сенсі педаллю, у сенсі мізками. А я гальмую. Тому що бачу, як збитий мною хлопець сідає на підвернуту ногу, і в нього сповзає капюшон. 

Волосся розсипається по плечах. Довге, хвилясте. Гарне...

У неї. Це вона, а не він.

Я це сказав чи подумав?

— Ауч, яка лялечка! — визирає з вікна Анвар. Значить, подумав.

Дівчина сидить, не ворушиться, і мене кидає в холодний піт. Може, у неї больовий шок? Анвар поруч смикається, а я продихнути не можу. Ніби я там сиджу на асфальті на зігнутій нозі. 

— Тебе батьки вб'ють, і мене заодно, — Мамаєв заводиться, але я його осаджую.

— Заткнися, Анваре.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍