Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

— Машка! — чую голос Каменського. Здивовано обертаюся:

— Макс? Звідки ти взявся?

— Із приятелем бачився, каву пили. Ти давно приїхала? Чому не подзвонила?

Він намагається мене обійняти, але я не хочу, щоб він теж намок. А ще не хочу давати Максу жодного приводу думати, що я готова переступити межу, де закінчується дружба.

— Мене мамина подруга зустріла. Затягла до себе, нагодувала і поїхала за місто, а мене в центрі висадила. Захотілося прогулятися. Рада тебе бачити, Максе! — тягнуся до нього і цілую в щоку.

Як завжди. Нейтрально. Як друга. 

— То ти додому? — він стискає мою руку. Ствердно киваю. — Поїхали, я тебе відвезу. 

Уже стоячи перед дверима, гарячково риюся в сумці, але ключів не знаходжу. І тільки потім згадую, що вони залишилися в кишені вітрівки, яку я зняла в будинку Лариси. Вона і зараз там благополучно висить на спинці стільця. А сама Лариса за містом...

— Мені треба викликати таксі, — бурмочу засмучено. Ну чому я така розтелепа? — Доведеться їхати за ключами...

— Нікуди ти зараз не поїдеш, — рішуче каже Макс і бере мене за руку, — ти застудишся. Тобі потрібно переодягнутися.

— Але як я потраплю у квартиру?

— Поїхали до мене. Висушиш волосся, сукню повісимо на сушарку. А потім поїдемо до твоєї Лариси.

— Дякую, Максе! — зі щирою вдячністю обіймаю друга і відчуваю як напружуються його м'язи.

Поквапливо відстороняюся. Каменський теж пам'ятає про межу, яку не варто переходити.

Ми приїжджаємо до нього додому, і я одразу біжу у ванну. Пірнаю під душ і крізь шум води чую в коридорі метушню і голоси, що звучать на підвищених тонах. Схоже, я божеволію, бо в одному з них мені ввижається голос Нікіти. 

Удар, потім ще один, і гучна лайка.

Зриваю з вішалки рушник, обмотую навколо себе й вибігаю в коридор. 

Подальше здається мені поганим сном, справжнім жахом, тому що я бачу, як стоять навпроти один одного Макс і Нікіта. У Нікіти розбита губа, Макс хрипло дихає, упираючись у стінку.

Чую себе ніби збоку і ненавиджу за це безглузде «Максиме, що тут відбувається?» 

Я прекрасно бачу, що відбувається — ці двоє готові вбити одне одного. І ще бачу те, що відбувається, очима Нікіти. 

Я у квартирі Макса, загорнута в рушник. Що він має думати? На обличчі Нікіти чітко видно всі його думки. І мене пересмикує від цього презирливого і гидливого виразу, яким він окидає мене з ніг до голови.

А моє серце стогне і рветься до нього, стукає об ребра, намагаючись пробитися і вирватися назовні. Тільки щоб із ним. Щоб поруч.

— Все, я зрозумів, — Нікіта відбиває руку Макса і відчиняє двері. — Я просто хотів сам побачити.

Знову стріляє гидливим поглядом, витирає рукавом кров і виходить на майданчик, із силою зачиняючи за собою двері.

***

Від образи на кілька хвилин сліпну і глухну. Занурююся в повну темряву, де немає ні світла, ні звуків. Нічого. Тільки біль зсередини викручує так, що хочеться вити як поранена тварина.

Байдуже, який вигляд це матиме збоку. І наплювати, що подумає Макс.

Нікіта не захотів зі мною зустрітися, не вважав за потрібне побачитися і поговорити. І через півроку з'являється, щоб звинуватити мене... у чому? У зраді?

Але я і так у його очах безсовісна брехуха. Для мене це мало що змінює.

І все одно боляче.

До тями приходжу від того, що Макс злякано трясе за плечі. Я сиджу на підлозі в передпокої, привалившись спиною до стіни.

— Маша, Марійко, що з тобою?

— Що ти сказав йому, Максиме? — запитую і не впізнаю власного голосу. Глухий, сиплий, утробний. — Ти сказав, що я тепер із тобою?

— Він сам так подумав, — похмуро відповідає Макс. Сідає поруч і теж привалюється спиною. — Я просто не став заперечувати.

— Навіщо? — не те, що б мені цікаво. Саме питається, на автоматі. Я прекрасно знаю, навіщо.

— Тому що я хочу цього, Маша. Ти знаєш, як хочу.

— Я не кохаю тебе, Максе, — кажу, заплющуючи очі й намагаючись угамувати рій кольорових крапок, — тільки як друга.

— А його значить кохаєш? — крізь зуби шипить Каменський. — Він тобі хоч раз подзвонив за півроку? І раптом згадав.

Замість відповіді знизую плечима. Повзу по стінці вгору.

— Я піду, Максе.

Він ловить мою долоню і дихає шумно.

— Вибач, Маш. Мене просто накрило, коли Топольський вломився, — встає з підлоги і тягне мене за руку. — Почекай, я вмиюся і тебе відвезу. 

Найправильнішим зараз було б піти, але я не хочу сваритися з другом через Нікіту. Макс має рацію, якби Топольський хотів, він легко міг би мене знайти. Досить зателефонувати батькові і взяти мій номер телефону.