Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

Стентон не зводив погляду з жінки, яка лежала перед ним у ліжку.

Тієї миті аж такою незламною вона не здавалася.

Спить на подушці, лице обрамлене білим чепцем, білосніжне простирадло підтягнуте до самого підборіддя, дихання рівне і тихе. Цікаво, якими снами частує її підсвідомість?

Обличчя у неї доладне. Риси гострі, кутасті, але шляхетні. Ніс зламаний, тому трохи кривий, але загального враження не псує. Чи можна вважати цю жінку вродливою?

Це стане зрозуміло, коли він побачить її очі. Раз уже бачив, але лише кілька секунд, та й то вони палали тоді диким вогнем і дивилися мовби хтозна-звідки. Якого вони кольору, сказати годі.

Роздуми про колір очей неминуче спрямували Стентонові думки до Бернадет. До тих зелених, променистих ірландських очей. Очей, у яких, співають у тій давній пісні, живе усмішка. Хоча тоді, коли він перехопив їхній погляд востаннє, вони не усміхалися, аж ніяк. Були сповнені злих сліз і болю. Чи пощастить йому ще коли-небудь їх побачити, а тим більше — усмішку, яка в них живе?

Його ж очі тим часом просто злипалися. Він утомився, бо ж цілими днями піклувався про жінку з іншого всесвіту і спав дуже мало. Й от тепер сидів у кріслі та дрімав.

І Стентон таки й справді майже заснув. Дихання звучало вже в одному ритмі з диханням його дивної, таємничої «підопічної». Товаришки. Багато у чому — навіть, у певному сенсі, сестри.

Проте, вже відпливаючи у сон, він раптом відчув поблизу якийсь рух.

Знав, певна річ, що варто було бодай прив’язати її до ліжка. Та чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. Сліди, синці та шрами у неї на зап’ястях і кісточках свідчили про те, що її зв’язували й заковували безліч разів. Додавати нових не хотілося. Зрештою, жінка мала тепер такий мирний вигляд…

От лише не цієї миті.

Стентон широко розплющив очі, і перед ним постало нараз видіння смерті. Зодягнений у просторі білі шати ангел помсти кидався на нього, немов білий орел на кроля.

Ось тут він її очі й побачив — розпечені жарини на крижаному обличчі.

На столику біля ліжка лежали авторучка й аркуш паперу: там він записував симптоми своєї пацієнтки. Тепер та ручка була у неї в кулаку. Чорнильний кинджал. Помітила вона її, напевне, ще давніше. Лежачи у ліжку, вдаючи непритомну, вичікуючи на свій шанс.

Якщо пошукати, зброя завжди знайдеться.

Так говорив колись його інструктор з рукопашного бою — давно, ще в армії. Жінка, видно, теж добре цю істину засвоїла.

Ручка наближалася стрімко, й перо цілило прямісінько Стентонові у праве око: мало проткнути зіницю, а тоді встромитися глибоко в мозок.

Він шарпнув головою якраз вчасно. Перо роздерло мочку вуха і, врізавшись у череп, зламалося. Жінка, схоже, вклала у той кидок усю свою силу, бо тепер, витягнувшись усім тілом, просто звалилася плиском на нього. Легке крісло подалося, перевернулося, і вони опинилися на килимі.

Тепер уже Стентон отримав шанс використати свою перевагу у вазі. Він перекрутився на неї і навіть у такий момент діяв достатньо холоднокровно, щоб не завдати шкоди її пораненій руці. Хотів, щоб вона одужала, а тоді вже, можливо, йому пощастить переконати її не намагатися більше його прикінчити.

Тож Стентон опинився згори і негайно цим скористався, притиснувши жінку до підлоги.

— Припини! — гаркнув він англійською, яку чув раніше від неї. — Я тобі не ворог. Я тебе врятував.

— Ти в мене стріляв! — відгиркнулася вона. Голос її Стентон почув уперше після того, як у шпиталі їй примарилося, начебто він хоче її зґвалтувати. Шотландський акцент, направду?

— Це ти в мене стріляла! — мимохіть запротестував він.

— Бо ти, ідіот, збирався вгробити того довбаного кайзера!

— За планом хроноситів, — прохрипів Стентон, намагаючись утримати її на підлозі. — Я з ордену Хроноса. Я знаю, хто ти така, знаю про хроноситів. Я свій.

На його немале здивування, жінка всміхнулася — перестала вириватися і справді всміхнулася.

От лише зовсім не радісна то була посмішка: гірка, холодна й скидалася радше на звіриний вищир.

— Та знаю я, придурку, — сказала вона. — Знаю, що ти від хроноситів.

— Знаєш?

Стентон був такий вражений, що на мить послабив хватку. На щастя, вона цим не скористалася: або не помітила, або свідомо ухвалила таке рішення.

— Звідки ти знаєш? — запитав він.

— Ми прочитали твого листа.

От цього Стентон не сподівався аж ніяк. Насправді в усій тій метушні, яка розпочалася, коли він дізнався про прибуття ще одного мандрівника з майбутнього і вирішив установити з ним контакт, той лист геть вилетів йому з голови. Зрештою, шанси на те, що його послання потрапить-таки до адресатів, були абсолютно мінімальні. Розпачливий кидок гральних костей, кивок у бік історії.

— Боже мій, то він там так і лежав?

— Авжеж, лежав. Ми знайшли його тієї ночі, коли спустилися у погріб. Коли я вирушила у минуле.

Тепер уже розслабилася вона. Схоже, битися й далі наміру вже не мала.

— То… ми можемо поговорити? — запитав Стентон. — Зараз я тебе відпущу, ти ляжеш у ліжко, я подивлюся, чи ти не завдала собі ніякої шкоди, коли намагалася мене прикінчити, а тоді замовлю чаю і ми собі поговоримо, гаразд?

Жінка на мить задумалася, потім кивнула.

Він обережно відпустив її і підвівся, а тоді подав їй руку. Добре бачив, що діялося тієї миті у неї в голові. Кожне слово, кожен жест вона сприймала як загрозу. Та була ще зовсім слабка, а остання сутичка добряче її виснажила.

Тож руку його взяла, а піднявшись на ноги, сіла на ліжко і сказала:

— Ну, говори.

Поговорити їм справді було про що. Розпочати Стентон вирішив із останнього приголомшливого відкриття.

— То ти справді прочитала мого листа? Він так і лежав там? Через сто одинадцять років?

— Так, лежав. У тому часі, з якого я прибула, Стамбул уже майже століття був мертвим містом.

— Мертвим?

— Він спорожнів під час великого голоду 1930-х. Як і всі міста Східної Європи й Малої Азії: Прага, Варшава, Будапешт, Сараєво, Загреб, Стамбул. Партія не могла їх прогодувати, а тому вивезла містян на село, щоб вони там воювали з селянами за їжу. Тоді вимерли десятки мільйонів; власне, у цьому й полягав задум. Ті, хто вижив, спробували пробитися назад, і тоді Партія відповіла хімічною зброєю. Усі землі на південь від Дунаю отруїли. Коли ми з деканом увійшли в Ньютонів погріб, там навколо уже років вісімдесят не було ні душі. Погріб і далі