Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

У Стентона від почутого пішла обертом голова. Війна зі застосуванням хімічної зброї? Масовий голод? Міста, мертві цілими десятиліттями? Що ж то за світ такий, з якого прибула ця жінка?

Треба, мабуть, правильно фокусувати свої запитання. Спочатку — найсуттєвіше. Перше правило польових досліджень: насамперед розібратися з тим, що потребує нагальної відповіді.

— Чому ти далі намагаєшся мене вбити? — спитав він. — Я ж тобі допомагаю, хіба не видно?

— Моя місія полягає у тому, щоб тебе вбити, — відповіла жінка.

— Так, але ти зазнала невдачі. Ти мала вбити мене до того, як я вб’ю кайзера. А тепер навіщо мене вбивати?

Вона глянула на нього, і зненацька очі її знову спалахнули несамовитим вогнем.

— Бо ти, довбню чортів, знищив моє століття! — А тоді підхопилася й задерла аж до підборіддя свою нічну сорочку, відкривши понівечене жахливими тортурами тіло. — Ось що ти зі мною зробив. Зі мною і з мільйонами, мільйонами інших. Із мільярдами. Ти вбив моїх дітей!

І раптом її знову пойняв гнів. Поділ сорочки опустився, та Стентон устиг побачити, як напружилися м’язи у неї на животі. Жінка пригнулась, готуючись іще раз кинутися на нього.

— Припини, — сказав він. — Не треба. Я переможу, і ти це знаєш. Може, колись пощастить і тобі, але сьогодні не твій день. Ти ще слабка. Місяць пролежала в ліжку і зовсім втратила вагу. Словом, тобі мене не побити, тому краще не починай. Ти просто не зміцніла ще настільки, щоб дати зі мною раду.

Вона окинула його важким поглядом і кивнула:

— Маєш рацію. Я ще не в формі. Але скоро буду.

І сіла на ліжко. Стентон вийшов у передпокій, де стояв телефон, і замовив у номер чай, каву і щось поїсти.

— Як тебе звати? — спитав він, коли повернувся.

— Кейті.

— Зменшене від Кетрін?

— Ні. Кей-Ті. Скорочене від KT503 b678.

— Я — Г’ю Стентон.

— Як тебе звуть, я знаю.

— З мого листа?

— Ні. Про тебе я знаю з дитинства, років з шести. Ти є в підручниках з історії, які вивчають усі піонери.

Стентона це, звісно, геть ошелешило.

— Що, справді?

— Звичайно. Усі вчать про неврівноваженого фанатика-буржуя з Британії, який ненавмисне запалив іскру революції, намагаючись підставити чесних соціалістів. Як тебе прикривала ірландська хвойда Бердетт, але ти зрадливо і боягузливо втік, залишивши її в лапах монархічної поліції.

Стентон проковтнув клубок, який раптом підступив йому до горла.

— Ага… — протягнув він, намагаючись не думати про Бернадет і про те, що могло з нею трапитися, коли поліція збагнула, що вона не зуміла його затримати. — Ну, тепер ти бачиш, що я ніякий не фанатик і не такий уже й неврівноважений. Зі мною було приблизно те саме, що й із тобою. У 2024-му мене покликали до Кембриджа. Тебе, мабуть, теж?

— Декан згадував цю буржуазну назву, — кивнула Кейті. — Тепер цьому місцю присвоєно номер.

— Мене покликали туди хроносити.

— Знаю, — повторила вона. — Кажу ж, ми прочитали твого листа.

— У такому разі тобі вже відомо дещо про те, які жахіття творилися в моєму столітті, — сказав Стентон. — Ти знаєш, навіщо я убив кайзера: щоб відвернути найстрашнішу в історії війну. Війну, яка поклала початок жахливому століттю. Століттю, в якому людство навчилося вбивати у промислових масштабах. У 1930-х і 1940-х загинули цілі народи: євреї, цигани, поляки, українці. Усіх їх убив російський комунізм радянського штибу.

От тепер жінка посміхнулася вже по-справжньому. Широкою посмішкою від вуха до вуха. Посмішкою, в якій, однак, і далі не було ні грама радості.

Посмішкою трупа.

— Я знаю, — ще раз повторила вона. — Я прочитала твого листа, прочитала про твою «жахливу», «Велику» війну, що розпочалася з убивства якогось ерцгерцога у Сараєві… А скажи-но мені, Г’ю Стентоне, скільки вона тривала? Війна, яка так страшенно все зіпсувала і стала прокляттям для століття, у якому ти народився?

— Одинадцять років, — відповів Стентон. — З 1914-го до 1925-го. Велика війна тривала одинадцять років.

— Одинадцять років, ти ба, — мовила з гірким сарказмом Кейті. — А тепер скажи мені, капітане Стентон, скільки тривала Друга світова війна?

Стентон збентежився.

У столітті, з якого прибув Г’ю Стентон, столітті, яке прагнула виправити МакКласкі, Другої світової війни не було.

У столітті Стентона і МакКласкі була лиш одна світова війна — Велика.

— Вистачило й однієї, — сказав він. — Понад десятиліття безглуздої бійні, яка вщент зруйнувала всі великі держави Європи — Британію, Францію, Німеччину, Австрію, Росію.

— А як же Америка? — презирливо всміхнулася Кейті. — Вона у цій жахливій, великій, як ти кажеш, війні участі не брала?

— Ні, американці тримались осторонь. Тому це так довго й тривало. Вудро Вільсон долучився б, але його застрелили на сходах Капітолію ізоляціоністи. Тож усе зайшло в глухий кут і тяглося й тяглося, аж доки в Німеччині та Росії не відбулися комуністичні революції: в Німеччині — під проводом Рози Люксембург, в Росії — під проводом Сталіна. Що було далі, тобі відомо з мого листа. Сталін виявився сильнішим. Він зрадив Люксембург. Підлаштував, щоб її з Лібкнехтом убили прямо на вулиці. Тоді росіяни заходилися ширити свою «революцію» на захід, через Україну і Польщу, через Німеччину — у Францію і ще далі, в Іспанію. До 1930-го вільною залишилася тільки Британія, яка тримала оборону під керівництвом Вінстона Черчілля. Ізольована, сам на сам із росіянами, які стояли на французькому боці Ла-Маншу. Решту Європи й усю Азію поневолив Сталін — страшний параноїк; його режим влаштував геноцид і винищував мільйони й мільйони людей аж до 1951-го, коли американці виготовили свою бомбу і знищили Радянську імперію Сталіна буквально за один день. І все це лихоліття, яке тяглося десятки років, почалося зі страшної Великої війни. З війни, яку я відвернув.

— Авжеж, відвернув, — погодилася Кейті. — Через тебе в моєму столітті війни у 1914-му не було. Німеччину ніхто не довів до руїни. Тому Роза Люксембург влаштувала свою революцію не 1925-го, у виснаженій тривалою війною країні, а 1916-го. У відповідь на встановлення брутального поліцейського режиму, початок якому поклав, убивши кайзера, ти. І відбулася ця її революція не в країні, мало не доконаній нуждою, голодом і воєнним лихоліттям, як то було у твоєму столітті, — аж ніяк. Вона почалася у найбагатшій, найрозвиненішій країні світу, у країні, яка мала найпотужнішу армію і володіла найбільш передовими технологіями. У моєму столітті головними комуністами були не росіяни, а німці. Німецький СРСР, який заснувала у 1916-му Люксембург, був найбільшою потугою в цілому світі. Тож коли паразит Штрассер підлаштував убивство Люксембург і сам зробився німецьким радянським диктатором, то став одночасно