Бен Елтон - Знову й знову, Бен Елтон

Уявіть собі, що вам випав один-єдиний шанс змінити історію. Куди б ви подалися? Що зробили б? Кому вкоротили б віку?
1 червня 1914-го року. Г’ю Стентон, колишній військовий та відомий шукач пригод, стоїть у Стамбулі на мосту через Босфор і вдивляється у мерехтливу воду внизу. Він, у цілком буквальному сенсі, — найсамотніша людина у світі. Адже ніхто з тих, кого він знав і любив, ще й не народився… а тепер, можливо, вже й не народиться ніколи.
Стентону відомо: наближається велика і страшна війна. Колективне самогубче божевілля, яке зруйнує європейську цивілізацію і впродовж наступного століття завдасть тяжкого лиха мільйонам людей. Тож його завдання — змінити хід історії, запобігти війні. Війні, яку розпочне один-єдиний постріл. Але справді… невже один-єдиний постріл може привести до катастрофи ціле століття? І якщо так, то… ану ж інший постріл зуміє те століття порятувати?
Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного.

Бен Елтон

Знову й знову

Викладачам історії. У школі то був мій улюблений предмет, улюблений він і досі.

Історична примітка

У 1687-му році сер Ісаак Ньютон опублікував «Principia» — працю, яка, на загальне переконання, стала найвпливовішою в історії науки. У ній він описав три закони руху, здійснивши справжню революцію в уявленнях людей про фізичний усесвіт.

Через шість років, у 1692-му, у Ньютона трапився нервовий зрив. Він страждав, зокрема, від безсоння, глибокої депресії та виснажливої параної. Ця криза стала для нього справжнім «чорним роком», адже навіть близькі друзі й колеги вважали тоді, що вчений просто збожеволів.

Згодом його розумові здібності відновилися, та відтоді він, схоже, втратив будь-який інтерес до науки. Натомість почав вивчати алхімію і шукати прихований сенс у Біблії.

У 1696-му Ньютон поступив на державну службу, зайнявши керівну адміністративну посаду у Королівському монетному дворі. На цій посаді найвидатніший у світі фізик, математик та натурфілософ перебував тридцять років поспіль, до самої смерті.

Сучасники про кризу в житті Ньютона та його відхід від науки знали небагато; нащадкам же було відомо про все це ще менше.

Александр Поп присвятив Ньютонові таку епітафію:

Природу та її закони темрява ховала;

«Ньютоне!» — погукав Господь, і темрява пропала.

1

У Константинополі, в червні 1914-го року, саме заповідалося на ясний, прохолодний світанок, коли Г’ю Стентон — відставний капітан британської армії і фаховий шукач пригод — стояв на Галатському мосту, спершись на перила і втупивши погляд у воду. Віяв сильний вітер, і в ранковому світлі, що відбивалося від збриженої поверхні свинцево-сірої ріки, вершечки дрібних хвиль мерехтіли, наче зорі на небі.

Стентон приплющив очі й на мить забув, що перед ним — гирло Босфору, прадавнього стічного рову Візантії, а натомість уявив собі небесну твердь. Далеку галактику, всипану незліченними цятками божественного світла. Браму, що веде в осяйне забуття.

Знову широко розплющивши очі, він побачив ріку такою, якою вона й була, — ядучим варивом із усілякого гидотного лайна — і відвернувся. Якби йому й справді спало на думку вкоротити собі віку, то це однозначно була б куля: і швидше, і набагато чистіше.

Мостом, який нещодавно наново обшили металом, порипував і поскрипував не вельми численний зранку транспорт. Стентонові впала в око жінка в паранджі на протилежному боці.

Спершу вона низько схилилася над яткою з кавою та розмаїтими солодощами, а тепер уже повернулася і прямувала геть — напнута вітром чорна хмара, за якою поспішало двійко дітей: маленька дівчинка і ще менше хлоп’я; в руках обоє стискали паперові торбинки, куди час од часу запихали липкі від цукру пальці.

Стентон здивовано збагнув, що плаче. Сльози, які місяцями щипали десь попід очима, зненацька заблищали на щоках. Ці малята так нагадували його дітей… Мали дещо інший колір шкіри та волосся й інакше вбрання, але за віком і поведінкою були точнісінько як його Тесса й Білл. От хоча б те, як дівчинка, явно горда з того, що вона старша і мудріша, поклала руку на плече братикові, щоб не дати тому завчасу зійти з тротуару. Тесса повелася б так самісінько. Мабуть, усі старші сестри так роблять.

Він сердито витер щоку рукавом. Жаліти себе — марно, це не вихід. За жодних обставин.

Якраз тієї миті ранковий спокій порушило натужне ревіння двигуна, і з північного боку на міст влетіло напхом напхане відкрите авто. Модель Стентон упізнав одразу: «Кросслі-20/25». Автомобілі були його пристрастю, він знав кожнісіньку британську марку, байдуже, котрого року випуску. У машині сиділи самі тобі молоді грошовиті галабурдники, які напередодні, видно, добряче загуляли і ще не прохмелилися, тож тепер знай горлали якусь нісенітницю. Feringi. Іноземці, яким і море по коліна, поверталися з дільниці Пера, де приїжджий із Заходу був цар та бог.

Розлякуючи перехожих, які сахалися до тротуарів, машина тарахкотіла мостом; водій лиш тиснув на клаксон і щось викрикував, ніби їхав під’їзною доріжкою до свого будинку, а не залюдненим шляхом серед великого міста. До Стентона долетіли англійські слова і веселий, присмачений безцеремонною зневагою сміх. Мабуть, працівники посольства або вояки в цивільному: в місті було повно британських військових, що напучували султана з різних питань, зокрема й щодо того, як би то перетягнути османську армію і флот у двадцяте століття. Або — що ще важливіше — намагалися завадити його щедродайності звернутися за порадами з цього приводу до німців.

Коли машина вигулькнула на мосту, молода мусульманська сім’я, яка привернула увагу Стентона, саме переходила проїжджу частину. Мати при цьому переймалася головно тим, щоб діти оминали купки кінського гною, які траплялися то тут, то там у них під ногами. Тепер же вона поклала одну руку на плече малюкові, дівчинку схопила другою рукою і заходилася підганяти їх уперед, до тротуару на протилежному боці. Паранджа і двійко дитинчат котилися метушливим чорним шквалом упоперек мосту.

Та раптом дівчинка впустила на землю свою торбинку. Сім років — вік зовсім не такий дорослий і зрілий, як їй хотілося уявляти, тож вона випручалася від матері й кинулася піднімати солодощі. Мати у паніці метнулася за нею, і от уже всі троє розгублено спинилися посеред дороги, якою стрімко мчало авто.

Масивна машина ніби стрибнула вперед. Понад чотири метри завдовжки і майже два завширшки, вона, здавалося, заполонила собою всю проїжджу частину мосту. Справжнє страховисько — безмаль півтори тонни деревини, скла, гуми, латуні і сталі — з ревом та риком наближалося до своєї здобичі, вибалушивши з-поміж лискучих чорних дуг-крил велетенські банькаті очі. Загрозливо випнуті бивні ресорних підвісок готові були прохромити на своєму шляху будь-яку м’яку плоть та молоду кість. Ззаду у монстра валив чорний дим. Заґратований радіатор плювався іскрами. Жоден дракон із прадавніх легенд не зумів би прибрати вигляду ще страхітливішого та смертоноснішого.

Між страховиськом і нажаханою матір’ю, яка одною рукою намагалася втримати вертлявого малюка, а другою тягнулася до дівчинки, було ще метрів п’ятнадцять. Кожнісінькій машині з тих, які будь-коли доводилося водити Стентону, цієї відстані з лишком вистачило б, аби спокійно загальмувати. Та машинерія перед ним належала до зовсім іншого ґатунку і мала лише примітивні дискові гальма зі сталі й азбесту на задніх колесах. Крім того, явно приголомшений юнак за кермом був п’яний, а дорога —