Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

class=stanza> Буденщина – страшна трясовина. Затягує, а потім поглинає… Здається, в ній немає зовсім дна, А радості і поготів немає. Вона руйнує наші почуття, Вбиває все, що Бог дає людині. Веселий сміх і радощі життя Зникають у буденності трясині. Спинись на мить і відступи у бік, Не стрімко, потихесеньку, помалу, Щоб зрозуміть: не варто весь свій вік Нудоті віддавати на поталу. Шукай в житті яскраві кольори, Знімай з душі буденщини напругу. І кращі ліки, що не говори, — Це усмішка й обійми щирі друга. Бо коло друзів – як вінок пісень. Знімає сум, підносить, надихає. Хто має друзів, кожний новий день Вже не буденно – радо зустрічає. «Та не довіку ж темноті цій бути…»
Та не довіку ж темноті цій бути! Спочатку загоряться ліхтарі, А потім спалахнуть промінням люди, Віддавши світло вранішній зорі. І прийде день, священний, як молитва, Як Божий Дух, що в небесах летить… І знову розцвітуть найкращі квіти. Бо як без квітів на землі прожить? «Знов сонце лагідне сьогодні…»
Знов сонце лагідне сьогодні, І виграє блакиттю вись… А ми, як і напередодні, Разом всі ідемо… кудись. Куди йдемо, ніхто не знає, І навіть ті, що нас ведуть. Однак чомусь підозру маю, Що взагалі нас там не ждуть. Та, хоч примарна, є надія, Тому, мабуть, ми і йдемо, Бо кожен з нас плекає мрію, Що врешті-решт щось знайдемо. «Погана звичка в нашого народу…»
Погана звичка в нашого народу Втрачати гарних слів глибинний зміст. Віки плекали мрію про свободу, І маємо «Свободу»