Яцек Денель - Матінка Макрина

сміливості й питала то кухаря, то якогось кухарчука, — а тоді в цьому багатому домі були й такі, що й писати, а принаймні читати вміли, — щоб розповів мені, яка на вигляд та чи інша літера, яку я одразу ж непомітно рисувала собі десь у сховку. Отак, саме з цієї книжечки, додаючи літеру до літери, слово до слова, спочатку поволі, а потім дедалі швидше, спочатку голосно, потім мовчкома, читала я історію цілого світу, а найбільше — Польщі. Від Попеля[130] — ледачого та неприємного — до Попелевого сина[131], який дядька отруїв, але його з’їли миші, що завелись у дядькових рештках, через обраного королем П’яста[132], що був крусвіцьким міщанином, через Мечислава[133], що прийняв найсвятішу віру християнську, через Ягайла[134], литовського князя, що перетворився на польського хрещеного князя Владислава — і все-все. Я ще не знала, що колись Ягайло стане прізвищем моєї матері, а моє прізвище походитиме від отого знаменитого Мечислава, першого князя, а прізвище нашої генеральної ігумені — від Гедиміна[135]. І відтоді я зачинялася, коли це було можливо, — а можливо було не так часто, як хотілось, — і старанно складала літери у слова, слова в речення, речення в історії.

І все це, думала я собі, для того, щоб літери вивчивши, Святе Письмо та різні книжки побожні прочитавши, накопичивши гріш до гроша на службі, мати посаг, посаг невеличкий — і з ним повернутися до моїх сестричок, які мене спасли перед пекельним вогнем. Прийти під костелик, під монастир, руки заламати і сказати: Ось і все, що я маю, стільки-то і стільки, ось усе моє придане, якого не дали мені ні батько, ні мати, а ці дві руки, Богом дані. Я не сіяла, не орала, але багатша за польову лілію та птахів небесних, а все це скромне багатство я вам переказую, мої сестри, щоби прийняли ви мене до себе у скромні конверски, щоби я могла тепер робити те, що я в палаці робила, тобто прати, шурувати, палити в печі, але все для слави Господньої! Врятована й спасенна, я віддаю вам себе всю заради порятунку нових дівчат!

А отже, зранку, біжучи зі дзбаном води, з оберемком хмизу, з тарілками, з канделябром, з листом, аж до ночі, як тільки я зупиняла свій біг перед ліжком, я руки складала та молилася швидко, пильнуючи, щоби спочатку промовити «амінь» і лише потім дозволити собі склепити повіки, — увесь цей час я думала тільки про літери. І таку, ще літерами отуманену, мене долав сон.

*

В інших домах ми бували зрідка, але траплялося, що треба було їхати в гості, і тоді нас брали із собою, як пакунки, як скрині, як шкатули з порцеляновим сервізом і подорожнім приладдям: ось нас додавали до іншого реманенту, закидали на вози — і гайда! Якби не це, я би, мабуть, ніколи за свого чоловіка не вийшла, бо де б я могла з ним познайомитись? У нашому палаці росіян не приймали, князь міг дозволити собі таку розкіш; але вже дрібніша шляхта мусила запрошувати, а тому й запрошувала. Отже, у вузькому коридорі двору десь геть під Новогрудком я й зустрілася віч-на-віч із Вінчем.

Ех, а не треба було зупинятись у коридорі, не треба було очі піднімати, а пролізти боком, перепросити, обличчя до стіни повернути. Бо що, тобі погано було, Юлько? Ой, Юлько, Юлечко, погано тобі було в палаці, погано тобі було в печі палити, листи носити, вухо налаштувати на звук дзвінка? Погано б там тобі було? Ти доживала б тепер свої дні як ключниця чи кавниця. Але ні, ти начиталася про королів і королев, наслухалася історій у буфеті про романтичних кавалерів, і коли в цьому вузькому коридорі, обклеєному смугастими шпалерами, віч-на-віч зустрілася з російським офіцером Вінчем, тобі аж щось зм’якло внизу, що в тебе з рук мало не випали щойно маґльовані[136] простирадла, і поглянула ти в ті чорні очі, і не знала, що чорні вони не випадково, бо з цих очей два гостинці провадять до чорного серця, і ти дозволила тим очам зупинитися на мить, так що потім вони зупиняли тебе частіше, в інших місцях, в інших кімнатах, проходах, на сходах, а після очей дійшла черга й до губ, які складались у слова, а слова в речення, як у найсправжнісінькій книжці. І запропали кудись твої мрії про чернечу рясу, про накрохмалений очіпок: вони випали з голови, випали з рук, покотилися за пічку, у шпаринку між дошками закотилися. І викрав тебе Вінч, Вінч із чорними очима та чорним серцем, звабив, і шепотів тобі: Другої такої красуні немає в цілій імперії, і обіцяв якнайпокірніше поговорити з князем, і дозволив тобі розповідати в буфеті, що ти вразила в саме серце російського офіцера, що аж розлючений жмудин сплюнув лише на підлогу й вийшов, а дівчата всю ніч заснути не могли; говорили, що від радості, але ти знала, що від заздрості, бо ж відчували, що молодші за тебе, що, можливо, не гірші за тебе, але так уже й залишаться назавжди в буфетній кімнаті старими дівами та зсихатимуться з роками, як березові пеньки, і що їм жоден офіцер у коридорі шлях не заступить, що жодній з них не скаже: Другої такої красуні… І ти бачила тоді їхнє життя як пасмо конопляних ниток — сіре, рівне, незмінне, яке промайне в тиші від початку до кінця між кімнатами панів і кімнатами служби, і буде як той камінець, кинутий у воду на лісовому урочищі: ніхто не помітить, що він був і зник, тільки над ним чорна вода зімкнеться. І своє життя ти бачила: буре та брудне пасмо, яке сестрички вибілили, а потім воно раптом занурилось у глибоку червінь любові до Вінча й виблиснуло нею, ох і виблиснуло!

Але ні про сестричок, які рятували євреїв від вічних мук, нічого Вінчеві говорити не треба, ні про батька, що хитається під стіною синагоги здалека від біми[137], зайнятої більш багатими та заслуженими, ні про матір у кутку жіночої половини, ні про братиків у хедері[138], ні, про це нічого, про це ні мур-мур — ти була польською, католицькою сиротою, в монастирі добрими сестрами вихована побожною дівчиною. Так. Так. І не інакше. Юлькою, а не Юткою.

*

І взяв він мене, взяв, а я далась, віддалась,