Яцек Денель - Матінка Макрина

Видатні містифікації, жертвами яких стають тисячі людей, навіть незгірш освічених і цілком статечних, — не винахід «епохи постправди». У матінки Макрини Мечиславської, святої мучениці за католицьку віру, запобігали ласки сановники й аристократи, вона мала аудієнції в Папи й зналася з Адамом Міцкевичем, про неї писали Юліуш Словацький та Станіслав Висп’янський. У книзі Яцека Денеля з переплетених монологів Макрини-Юльки постають різні версії однієї приватної історії, яка свідчить, що розмежувати побожність і глум, святість і божевілля іноді майже неможливо, а часто — просто нікому не потрібно. Ми ж завжди віримо в те, у що хочемо вірити.

Яцек Денель

Матінка Макрина

Передмова до українського видання

З великим задоволенням спостерігаю за публікацією моїх чергових книжок в Україні. Після «Сатурна» та «Лялі» я віддаю у ваші руки «Матінку Макрину». Ще два роки тому в мене не було жодної книжки українською, а тепер саме цією мовою перекладено найбільше моїх романів, у чому велика заслуга моїх перекладачів та видавців і за що я принагідно хочу їм щиро подякувати.

Мені надзвичайно прикро, що я не знаю української, а тому не матиму змоги побачити, як Андрій Бондар упорався з головною перекладацькою проблемою цього роману — зміщенням у часі та просторі. Оскільки мова «Матінки Макрини» для сучасного польського читача чужа — по-перше тому, що глибоко занурена в конструкції та лексику середини XIX століття (в тому числі у специфічну релігійну літературу), по-друге тому, що мова героїв походить із колишніх Кресів, зокрема з Віленщини, і насичена сходом. Насправді вона не є ані польською, ні російською, ні литовською, вона, як тоді казали, місцева. Це захопливе завдання, і — як перекладач — я Андрієві не заздрю, однак вірю, що він упорався з ним вдало.

Над «Матінкою Макриною» я працював довше, ніж над будь-якою іншою своєю книжкою, упродовж п’яти довгих років продираючись крізь наукові монографії, мемуари, діалектні словники, листи, поезію та прозу польського романтизму. Частина матеріалів була доступна майже в кожній бібліотеці, до деяких я отримав ексклюзивний доступ у римському архіві ордену змартвихвстанців, а до інших — наприклад, до листування Макрини з Ледуховським, яким ще в 1930-х роках користувалися науковці, — я доступу не мав (проте, за дивною примхою долі, уже після видання книжки придбав на аукціоні автентичний рукопис героїні — відомий мені з наукових монографій коротенький лист, який вона надіслала Міцкевичу в Римі).

Такі старання заради повернення пам’яті про якусь черницю середини XIX століття, яка настільки явно випала з нашого розуміння тієї епохи, що перед прем’єрою книжки не мала навіть своєї статті в польській «Вікіпедії», — на позір цілковите гаяння часу. Однак я переконаний, що Макрина важлива не лише для історії Польщі, а й усієї Центрально-Східної Європи, зокрема й України.

Той, хто сподівається легкої для використання казочки про погану Росію та бідну польську черницю, буде сильно розчарований — у цій історії коріння зла розпорошене, а встановити та зважити провини складно, вони проходять через усі нації та суспільні групи. Однак те, що є кошмаром нашої частини світу — тобто зростання запиту на насильство, зневага до слабшого й фальшивість нарацій, — також сутність історії Макрини Мечиславської. Можна і, я вважаю, слід робити висновки з цієї історії, навіть якщо їх утілення в життя виглядає важким, щоб не сказати — неможливим.

Однак мені здається, що іншого шляху немає.

Барбарі Мислік

De torrente in via bibet, propterea exaltabit caput.

Буде пити з струмка на дорозі, тому то підійме Він голову!

Псалом 109

По смерті матінки Макрини черниці спалили всі її папери.

о. Александер Єловицький

Розділ I

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, я писатиму правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож поможіть мені, Боже Небесних Сил і всі святі Твої, амінь. Ледве з’явилась я в Познані в архієпископа Прилуцького[1], ледве до ніг його припала, підняла на нього заплакані очі й промовила:

Історіямакринимечиславськоїігуменівасиліянокмінських-проїхнєсемирічнепереслідуваннязавіру. Казав мені Семашко[2], як сьогодні пам’ятаю, бачила його так, як ці торочки на вашому кріслі, як ці помпони на портьєрі, як він стояв на відстані витягнутої руки від мене і казав: Заждіть, я скоро канчуками здеру з вас шкіру, в якій ви народилися, а коли інша виросте, то по-іншому й заспіваєте. Саме так казав і не інакше, з катюгами своїми стоячи в монастирі, як із тими катюгами, що Господа нашого Ісуса Христа в Гетсиманському саду схопили, хоч ті прийшли холодної ночі весняної, березневої, квітневої, перед Великоднем, а до нас — у середині літа й на світанку. Отак до нас промовляв Семашко, а я стояла в шатах своїх ігумені монастиря василіянок, із перснем, патерицею, і сестрички мої навколо: Кристина Гувалдівна, Непомуцена Ґротковська і, врешті, Евзебія Вавжецька — та, що потім зі мною втекла з московської неволі, пута розкувавши, і тільки я її й бачила, бо ми розлетілися в різні боки, аби з Божою поміччю втекти від погоні, як Святе Сімейство, Іродовими солдатами переслідуване. Отже, стоїть Семашко, а стояв він черевиками на дверях, солдатами, єгерями московськими висадженими, аж усі залізні скоби й завіси, як тонкі трісочки, поломилися, і насолоджувався тою силою, потугою сатанинською, мовби був самим Господом нашим Ісусом Христом у брамі пекельній, але ж навпаки він чинив, бо на Святу Церкву руку підняв і з нас, служниць Божих, знущався, нам погрожував; літо вже було вповні, і в цивільного губернатора Ушакова, бо весь виряджений був, по пиці червоній, вгодованій стікали грубі краплі поту, але Семашко сухий, сухий, як сам диявол, висушений пекельним вихором пустельним, і нам, служницям Господнім, кричить, мені кричить: Ти, пся крев польська, ти пся крев варшавська, — бо ж знав, що я роду високого й часто в молодості у древній нашій, Мєшковій, Мечиславовій польській столиці бувала — отже, пся крев варшавська, — кричить він, — я тобі язика з горла вирву, видеру, смикну так, що від самого смикання кров порсне, і собакам жирним кину, аж у нього суха, гірка піна в кутиках вуст виступила, так я її зблизька бачила, бо він наді мною схилився, і з кожним словом немовби на мене гіркий вітер віяв. Еге, — подумала я, — Мечислав був Хоробрий, а з Мечиславської — камінь з Давидової пращі; хай спробує, хай б’є, хай бореться з жінкою.

Якраз світало, ми саме йшли на хори, з молитви нас, наче з материнського лона, видерли. Пробила п’ята, я впросила губернатора дозволити нам увійти на поріг церкви, де довгі роки ми служили Господу, а в Семашка, здавалося, аж іскри з очей сипалися, і я лиш дивилася, коли вже віровідступницька сутана загориться на ньому