Яцек Денель - Матінка Макрина

і шлюб ми брали в самому Вільні, в церкві Святого Духа, мальованій кольорово, перед зеленим олтарем, він — у капітанському мундирі із золотими шнурами, я — перехрещена в нове, благочестиве, православне ім’я Ірина, і так ми стали чоловіком і дружиною, нібито на добре й на зле, але тільки на зле, хоч одразу я про те ніяк знати не могла. Ох, він теж носив мене на руках, ох, він теж водив до театру й на салони молоду дружину, перед іншими офіцерами пиндрився, надимався, живився тим, як голодними очима на мене позирали з-за колони, з-над голів інших, — і йшла в танець, Ютка, Юлька, служниця, а тепер поручникова, а потім і штабс-капітанська дружина, якій ніхто навіть за спиною не згадував, що вона нізвідки, зі злиднів, із гною взялася, бо я добулася милості блискучими очима, високо заколотим волоссям і хилиткими грудьми; я кружляла паркетами між іншими парами, я, що ніколи танцювати не вміла, а тепер, узявши в молодого чоловіка кілька уроків під супровід сміху та стукання об меблі в нашому невеличкому помешканні, я могла кружляти цілу ніч.

Коли ж Вінч бував у полку, а я сиділа сама вдома, то вчила тепер, як ще нещодавно польські літери, російські букви — і слово за словом читала з царського молитовника, молячись, аби це щастя тривало завжди, ця кімната, цей стіл, та миска порцелянова на столі, а в ній — яблука, персики та вишні. А мало закінчитись уже незабаром, уже за дверима.

*

Чи бив би він мене, якби були діти, якби я не була безплідним полем, усохлим деревом, змертвілим життям? Чи бив би і мене, і дітей? Про це відомо одному Богові на небі, Богові, який після шлюбу не навідався до мене, знаків не подавав, не промовив до мене ані разу, хоч раніше мені й часто здавалося, що це Він сонячний промінчик послав мені крізь шибку у вікно, це Він мені офіцера на дорозі в коридорі малого двору під Новогрудком поставив, коли я несла щойно накрохмалені простирадла, це Він мені на самому початку рум’яну черницю на базар прислав. А тут — ніби відрізало.

І охопив мене великий сором під цією ваготою, що вагітною я бути не можу й не буду, і лежала я на чорному дні сорому, і думала собі: Агов, дурепо, звабити ти себе дозволила, а за те, що пасмо твого життя в червені скупалось, ти від народження й до смерті в бруді лежатимеш. Так, биття, так, образи, але від колиски — сором, передусім сором. Сором від тих злиднів, де мене мати народила, де з безодні свого тіла вона виплеснула мене на долівку, від того бруду, де Арончик, увесь укритий коростою, вмирав, а я йому давала посмоктати клаптик ганчірки, вмочений у молоко; сором, коли мене припер до стіни в буфетній кімнаті жмудин, що був у панів за форейтора, фартух угору підтягнув і масною рукою, бо щойно з челядної хати прийшов і чути від нього було ковбасою, тож тією долонею, жирною від ковбаси і з запахом часнику, під фартух, під спідницю заліз і колупався палюхами; сором, коли мене Вінч найгіршою варшавською шльондрою називав, коли мене своїм п’яним друзякам давав — одному візнику, одному прапорщику й одному римареві; сором, коли захищалася від них і не мала сили, і хотіла бути каменем неприступним, гладкою олов’яною кулею, муром без входу, вздовж якого йдеш, не знаходячи жодних дверей, а вони двері завжди знаходили; сором, коли я брала в торговців у борг, сором, коли мені в м’ясній ятці сказали, що більше в борг не дадуть. Сором у монастирі, коли мною сестри попихали, коли пальцем показували: тут, отут пляма, на підлозі, сором, коли випросила в кухні ножика й ножиком пляму від воску хотіла відшкрябати, а мене пріориса назвала дурепою, вихованою в хліві, тому що я паркет із чотирьох різних ґатунків дерева хочу ножем дряпати; сором узимку, коли я дрижала в лахмітті, і сором навесні, коли я прикривала хустиною синці, — хто б міг подумати, капітанова дружина; сором уранці, коли я прокидалась у блювотинні Вінча, і сором увечері, коли він хапав мене за волосся й горлав: Де, ненажеро, де, ненаситна свиноматко, де їжа, ти все зжерла, все? Ти язиком тарілки вилизала?, а я не мала в роті нічого цілий день, нічого, ані скоринки хліба, ані деруна з картопляних недогнилків. Бо й навіщо, адже я сорому наїлась, наїлась, аж мене здуло, аж від переситу соромом поз’являлися на мені синці та шрами, аж від переситу рана на потилиці, розтовченій поліном, півроку вона загоювалася й донині болить, коли на дощ збирається. І думала я: де вихід, де втеча моя? З дому — на службу, зі служби — на ще гіршу службу, під кулак Вінча, з-під кулака Вінча — у крайні злидні, служкою до монастиря, завжди тим самим соромом пригнічена, все більше зорана — зморшками по обличчю, шрамами по спині.

*

По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте, вихрестка єврейська. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюсь, але ж я піднімалася сходами все вище й вище, через Познань, аж до самого Риму, а далі — у королівства творення чудес і пророцтв, немовби мені ангели під ноги клали нові східці із золота й кришталю.

Але ж я з багна виборсалася, зі згустків крові, зі смердючих барлогів, з-під липкої туші, порослої щетиною, із зігнилого будинку, де дошки та брудна солома були нам єдиним помешканням, із повітки жандарма. Адже я в куряві, у паскудстві все життя ковбанилася, мене втоптували в землю, коцюбою в неї забивали, — і щомиті втрачаючи сили, щомиті я простягала руку вперед, хапалася за якусь травинку, корінчик і тягнула свою важку, понівечену тушу далі. Звідки я могла знати, що лише після стількох років я з гною виборсаюсь, що ногою ступлю на тверду сходинку — і то не через чиєсь милосердя, якого я завжди чекала, за яке молилася, лежачи в пекельній безодні, у тому пеклі, розпаленому посеред Вільна, де один чорт Вінч у котлі смоли та сірки мене топив, а за допомогою слів?

Нема кому поскаржитися, та й хто б оце слухав, може, одна лише Лизавета, штабс-капітанська дружина, з червоними, наче яблучка, щоками — не хто інший. До матері та