Яцек Денель - Матінка Макрина

кухарчуки схиляються червоними обличчями над жаровнями, кухарки стікають потами, чола обсипаними борошном руками витирають, за столами дівулі лускають мигдаль і співають хором: По ягоди до лісу, до лісу по чорниці, ягід не збирала, чорниць я не шукала. І в цьому всьому — у випарах, запахах, поті, ванілі, соусах, димах — з’явився в челядній Єнджей, широко розставив ноги на порозі, після чого присів на діжечку капусти, вже притягнуту з підвалу на біґос, капшука з тютюном з-за пазухи вийняв, а за ним — і книжку. Книжку — в самому серці цього шарварку… Найсправжнісіньку книжку, трохи заплямовану, з надірваною обкладинкою, але книжку. А я якраз між тими дівулями, що мигдаль лускають; Зайшла я лиш на хвилю на мамину могилу, І сльози гіркі лила — так маму я любила, пучками пальців з окропу я мигдаль виловлюю та лущу, так, щоб він кудись на землю не впав, у бруд, — з дива вийти не можу, що якийсь Єнджей, котрого я за простака мала, вміє читати.

Якби ж то.

Розкарячився Єнджей на тій діжці, п’ятами черевиків сперся на вичовгані дошки підлоги, так що хлопець, який ніс паштет, мало через його ноги не перечепився, а Єнджей тільки: Агов, виростку, куди ти лізеш, бо зараз, шантрапо, збиратимеш паштет по землі, — на скриньки з раками книжку поклав, розгорнув, вибрав сторінку та згори донизу вирвав, а я лиш пісню урвала: А хто це сльози лиє на моїй на могилі? Я, мамо моя рідна, сирітка твоя бідна, та не могла відірвати очей і не відірвала, після чого він насипав тютюну, загорнув і закурив. Але до нього одразу ж перший кухар підскочив і шматою по голові ляснув. Курити у власній хаті собі можеш, хоч до ранку, — крикнув він, — а від посуду та їжі — геть. Зірвався Єнджей на рівні ноги і, якби мав чим, сам би його ляснув, але під однією рукою — скриньки з раками, під другою — приготовані до запікання куріпки, а тому він лише плюнув на землю і, пускаючи дим, вийшов. А книжку на раках залишив. І лежала вона там, за три чи, може, чотири лікті від мене, оправлена в сіро-блакитний папір, на скриньках, де раки безсило клешнями перебирали. І я також безсила за столом, над мигдалем, увесь час із тою самою піснею на вустах: Хто заплете мені косу дівочу, а хто обмиє мені мої очі? Йди собі, донечко, йди додому, і не жалійся у світі нікому, бо ж нам веліли співати, а співати треба було, щоб ми не під’їдали, а я лише зиркаю на раків і швидше по мигдаль в окріп лізу, поки, врешті-решт, та, що ліворуч від мене лускала, — Там друга мама твоя прийме тебе в покоях, там милий парубок сплете тобі вінок, — не закричала, що мигдаль закінчився, а кухар їй, а водночас і нам усім, відповів, що тепер час братися за розтирання маку. Тут вона кричить, тут він, тут хлопець третій паштет несе, а я ногою вліво, ногою вправо, книжку у фартух загорнула — і випустила на землю, копнула її під скриню й рушила вперед із мискою лущеного мигдалю, готового до приготування марципанів.

Потім прийшов усе ще ображений Єнджей — із задерикуватою міною, немовби збирався зараз же лупонути кухаря черпаком по голові, хоч дивним трафунком зайшов якраз тоді, коли кухар побіг перевірити привезених осетрів, — і, бачу, роззирається за книжкою. Зняв найвищу скриньку з раками, відклав, відсунув усю їх колону та поклав її назад. Ти не бачила… — запитав він, а я покрутила головою. Він кивнув. Пішов нагору, розминувшись на сходах із дівчиною, що несла дві таці вушок, — дотепер його бачу, як він зупинився перед східцями, озирнувся, схилився перед тацями, розпластавшись плечима по стіні, і в цей один момент, зиркаючи на мене, здається, все в душі своїй збагнув. Але, можливо, це мені тільки так здається.

Того вечора я залишалася в кухні й челядній так довго, наскільки можна було; в усіх руки німіли від роботи, всі блукали сонні, а я, маючи невикористані запаси сил, то за одне бралася, то за друге, без перепочинку, поки самісінька в хаті не залишилася з наказом замести її чистенько так, щоби челядь, коли вдосвіта прийде на роботу, застала все в найкращому порядку. А коли я вже була переконана, що ніхто не чигає в комірчині, ніхто в буфеті не рахує ложечки й не полірує полумиски, ні під кухонним вікном, присівши, коропів чи форель не патрає, — лігши ницьма на долівці, аби кінчиками пальців торкнутися, нарешті, книжки, з тієї темряви її видобула. І спочатку витерла її від пилу фартухом, потім у нього її загорнула й потай понесла до своєї кімнатки.

Книжечка була легкою, бо на дешевому папері, для неслухняних і непокірних хлопців, що ще не шанують друкованого слова, що загинають кутики й базграють на сторінках. «Короткий хронологічний нарис загальної історії до 1817 року», а нижче якісь щити, шоломи, книги та списи, а між ними, як квочка між курчатками, глобус, що стояв у панській бібліотеці на точених ніжках, який я помітила, коли вдруге розпалювала загаслий камін. Панич, закінчивши навчання, спочатку закинув її в куток, а потім віддав Єнджеєві на скручування тютюну. Я розгорнула її, погладила вирвані біля самого корінця сторінки, потім дізналася з уміщеного наприкінці Хронологічного реєстру великих подій, що в мене зникла ціла «Епоха І, від Створення Світу аж до Ноя, тобто від 1-го Року Божого до 1656-го, тобто від 4003 р. перед Різдвом Христовим до 2348 р.», а також шматок «Епохи II, від Ноя аж до Мойсея, тобто від Року Божого 1656 до 2473, тобто від 2348 до 1531 р. перед Різдвом Христовим», а точніше, аж до Початку Єгипетського царства та фінікійців, про яких я довідалася тільки те, що найбільше збагатилися вони торгівлею, яку вели насамперед морським шляхом. Фінікійці згодом винайшли спосіб виготовлення порфіри, скла, мистецтво письма тощо.

Однак тоді я жодного з цих слів прочитати не могла, вони були абсолютно німі, я могла тільки гладити залишки після вирваних сторінок, навіть не знаючи, про що ця книжка. Відтоді як тільки була нагода, я підглядала. То на кухонних слоїках: де писалося ПЕРЕЦЬ, де БОРОШНО, то одній кухарчучці через плече дивилась, як вона рахунки перевіряє або сама шкрябає постачальнику, що йому ще слід на кухню привезти, — а що криві й великі вона писала літери, то легко їх було прочитати, — то, врешті-решт, набиралася