Яцек Денель - Матінка Макрина

аж крізь плащ — і не там, де діри й латки, а крізь густе сукно, і далі, крізь перкаль, — до самого серця потрапляє. І здавалося мені іноді, що це сама книжка промовляє до мене вустами священика, що не він слова промовляє — він лише якийсь інструмент, цимбали чи басетля, на якому книжка грає й видобуває з нього дивовижні та прекрасні слова. Книжка з келихом, патеною[129], кадильницею, органами й дзвіночками була єдиною святістю, якої звичайний смертний черв не торкався.

І ось на третій день, відколи мене сестри на службу віддали, послали мене з буфету в покої, бо в печі загасло. Я ввійшла, від сорому й слова промовити не могла, по дорозі тільки роззиралася, чи десь на мене в кутку не чигає форейтор-жмудин, але одну лише покоївку зустріла й упевнилася, чи правильно я йду. Туди, — показала мені вона, — до бібліотеки. А я цього слова ще не знала, всі вони були для мене, як заморські країни: бібліотека, жовтий салон, кармазиновий салон, передпокій, передпокій, китайська кімната, кабінет пана, будуар — усе це були недосліджені, небачені й таємничі, осяяні блиском і багаті місця. Куди не ввійдеш, там мармур, порцеляна, позолочені дзеркала аж до стелі, світильники та люстри під стелею, дорогі меблі, забавки, брязкальця, кришталь — і як дізнатись, як воно називається; у домі де хата — там хата, де пічка — там пічка, де комора — там комора, а в палаці нічого не зрозуміло. Але я йду, йду вперед, несучи кошика з полінами й меншими трісочками, аж раптом заходжу крізь прочинені двері туди, куди й мала зайти. А там скільки оком сягнеш — усюди під саму стелю шафи; я думала, що в них покривала якісь смугасті, бо всі шафи знизу догори в коричневі, червоні, золоті смужки, але я прийшла туди не як роззява, а як робітниця, а тому очі опустила, вклонилася панам, що сиділи на диванах, і далі до каміна; раптом усі замовкли, я думала, що прогнівались, але ні, видно, вони розмовляли про щось не для моїх вух, бо потім почали шварґотіти по-своєму, тобто французькою, але тоді я не знала, що французькою, і тільки в цю коротку мить мовчання я поклала кошика біля вогнища, уважно, щоби тріски на килим або паркет не висипались, і мені здалося, що в цій тиші кошик страшенно об підлогу гупнув, аж я вся згорбилась, однак ніхто на мене уваги не звернув. Вони якраз розбалакалися. Я кладу в камін тріски та поліна, розпалюю, а мене розпирає цікавість, бо я вперше потрапила не в челядну чи на подвір’я, а нагору; і тут я ніби докладаю дрова, ніби жар роздмухую, а боком зиркаю, оком кидаю. Дивлюся скоса й бачу, що на кріслах віддалік сидять дві дівчини й читають книжки: не в костелі, не побожні, а просто так, для себе; ба більше, одна з них сміється й другій щось зі своєї книжечки читає французькою і знову сміється; вони сидять якийсь час мовчки, веселі, і вже та друга першій щось читає, і вони не тільки вдвох, а ще й з іншими сміються. І тоді я, збентежена, скумекала, що в усіх шафах зовсім не покривала смугасті висять, що там усюди книжки, книжки, книжки, що ці смужки — книжки, їхні корінці, бо ж ніколи досі я не тільки сотень, а й навіть двох книжок, що стояли би поруч, не бачила, завжди тільки розкладену на олтарі ту одну-єдину; й отак, з поліном, завислим у повітрі, над вогнищем, я сама заклякла, бо відчула, немовби навколо мене чиниться найгірше блюзнірство та глум з богослужіння й тиші в костелі, отого без найменшого шепоту, цмокання, покашлювання, чхання, — і зі священика, а отже, і з самого Ісуса Христа, — і мене з цього непевного стану вивів носок черевика, яким один з панів, не кажучи ані слова, мене штовхнув так, як штовхають носком черевика замріяного пса; тож я якомога швидше нахилилася до пломінчика, трохи роздмухала його, трохи трісочок поклала, уважно всунула поліно та, кивнувши головою, без жодних слів вийшла, забравши із собою порожній кошик.

Відтоді взяло початок моє найсильніше в житті бажання, єдине бажання серед земних речей, яке я коли-небудь мала: бажання книжки та влади, яку дає книжка над словами; те, що несе словá, не відкриваючи рота, таємно, що може служити славі Господа й непристойному сміху. Що жодної книжки з тих, які стояли на полицях у бібліотеці, я не отримаю, знала добре; я зрідка ходила в покої, ледве знаходила в собі сміливість, аби крадькома зиркати вище, ніж на підлогу; чи мала б я знайти сміливість, аби простягнути руку по одну з тих книжок? А може, навіть підняти очі на пані чи панянок і попросити про книжку? Я іноді мріяла про такі речі перед сном, як раніше дитиною, що ледь від землі відросла, мріяла, що ангел спуститься з неба, візьме мене на руки й дозволить з ним літати над нашим селом, перенесе мене через струмок, над млином — і далі, на поля, і до Любеча, а з нього — ще далі… Але я знала, що це були казки для легшого сну, це були вигадки — можливо, навіть і грішні — між молитвою та найглибшим сном.

Отже, минали місяці, а я книжки не мала, хоч промовляла щовечора свої молитви, аби тим чи іншим способом Господь Бог прислав мені її як дар. І він прислав. І це було чудо, в усьому моєму житті перше чудо та на багато років єдине — чудо книжки. А було так: найстаршим паничем, відколи він відірвався від мамчиного, а потім няньчиного фартуха, опікувався слуга Єнджей; кілька років тому, коли панич поїхав на навчання до Вільна, Єнджея вислали разом з ним для опіки та підтримки щоденної чистоти, а через те, що вони зупинилися не у звичайному пансіоні, а в родинній кам’яниці, в окремому приміщенні, панич усі ті роки дозволяв йому панібратство: розмовляв із ним, жартував, а відколи виріс, то бувало навіть, що вони разом курили тютюн, принаймні так Єнджей у челядній хаті вихвалявся, коли вони приїздили разом з Вільна до палацу. Було це якраз напередодні Різдва Христового, у кухнях, комірчинах, підвальних кімнатах велика метушня, всі забігані, у буфеті — чищення срібла, у підвалах — вибирання пляшок і викочування бочок, увесь день під кухонними дверима постачальники зі скринями, у печах — великий вогонь,