Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Я їду, – вимовив він. – Справи ти ведеш дуже добре, а мені потрібно підігнати роботу нью-йоркського офісу. Там немає такої «квітки на небі», як тут.

– Коли? – сумно запитую в нього.

– Я замовив квиток на завтра...

Це, звісно, була моя робота. Але після вчорашнього «облому» в наших стосунках, виходить він прийняв рішення вночі.

– Доступ до всіх баз ти маєш. Фінансові питання залиш на Шкребу, для термінових виплат всі реквізити в тебе є. Думаю, це все...

Оте «все» прозвучало наче смертний вирок. З самого початку наші ділові стосунки розвивалися стрімко та яскраво. Чомусь наразі я пригадала народну мудрість: «Чим вище заберешся – тим болючіше падати». Тепер вона на сто процентів відповідала моїй дійсності.

Правда фактично я нікуди не падала. В мене була чудова робота серед досвідчених і навіть інколи прикольних людей. Велика зарплатня та майже керівна посада, про яку місяць тому я навіть не мріяла.

Але чому ж тоді душа так мучиться й болить? Від того «все» моє бідне серденько стиснулося так, наче хотіло зупинитись.

– Добре. Я пообіцяла Абрамовичу ангар в Чабанах. Ти не проти? – не кидалась я з риданнями йому на шию, хоч підпухлі очі сховати не вдалося.

– Ні, не проти. Я повторюю: ти ведеш справи вельми вправно. Дякую тобі! У мене буде ще одне прохання. Скинь моїй орендодавиці компенсацію за терміновий розрив домовленості. Я вчора з’їхав зі свого житла, до завтра побуду у готелі.

Він чекав мого питання зараз, мабуть, більше ніж будь-чого у житті і я здалася:

– Ти більше не потребуєш житла в Києві? Тобто їдеш надовго, чи назавжди?

Яскравий жовто-зелений погляд хижака спалахнув, наче блискавка й тепер він посміхнувся:

– Ні, не назавжди. Я ж не можу покинути напризволяще ту величну споруду, яку ти так вдало допомагаєш будувати. Просто хочу почати все заново й мені потрібно багато про що подумати на самоті.

Розділ 11. Не забирай у мене мрію

Перший тиждень, після відльоту, Шеремет не телефонував взагалі. Можливо, як «безвідмовна секретарка» я повинна була відразу набрати його й запитати про переліт? Але я тільки вважалася його помічницею, а насправді тепер була першою дійовою особою київського офісу й тому в мене було багато невідкладних справ.

А про пестощі ввічливості нехай забуде й навіть не мріє. Там, у нью-йоркському офісі на нього чекала ціла купа подружок, що моляться аби чарівний бос хоч подивився в їх бік. Златко, а хіба ти сама не зітхаєш та частенько поглядаєш перед сном на свій айфон? Буває! Але Богдан Шеремет мовчить, а значить і я від своїх переконань не відступлюся!

Кілька разів шеф коротко запитував у мене про справи й відразу вимикав зв'язок. Підозрюю, що це не через економію дорогого роумінгу, просто у нього до мене більше не було питань.

Зненацька мені зателефонувала Вероніка. З того часу, як вона фактично влаштувала мене працювати на «вершину світу» - ми ще жодного разу не розмовляли. За навчанням та адаптацією в новій сфері у мене геть не було часу на дурні дівочі розмови.

– Привіт, бізнесвумен! Як воно справи нагорі? – радісно спитала Ніка про таке, чого в принципі не могла знати.

– Привіт, Нікусю! Дякую, добре. А звідки ти знаєш, що я нагорі? – завжди шукаю чіткості в усіх питаннях.

– Хм! Дивна ти у своєму норові. Та вже пів Києва знає, що ти успішно керуєш компанією замість Шеремета. То може заїдеш проставитися? – веселилась дівчина.

Я почула Його прізвище й тяжко зітхнула. Згадала чомусь свої безтурботні дні ще місяців зо два тому, коли була вільна, без роботи й на повному утриманні батьків. А потім Ніка познайомила мене з суперзіркою мережевого маркетингу і все кардинально змінилося: прийшов інтерес до справи, з’явилося багато нових друзів. Сумувати стало ніколи, але чому ж тоді так гірко на душі?

– А звідки ти все це знаєш, Ніко? – цікавлюся в неї.

– Ну, ти даєш, відміннице! Та Київ - то ж велике село і тут нічогісінько не приховаєш. А вона собі залізла в піднебесся й думає, що не видко. Знаю хоча б тому, що в нас кілька дівчат підробляють вашими дистриб’юторками. Є й відвідувачі, що користуються продукцією компанії Inwey. Ось так чутками земля й повниться, подруго. Заїхала б якось, я приснюся до твого нового іміджу. Ні, наливати мені за просування кар’єрними східцями не треба. То я пожартувала. Я й сама за зустріч наллю. А ще розповіси старій знайомій: який той розбещений іноземець у ліжку...

Вона розсміялася, а мені здавалося, що помираю. Та не знаю я: який він у ліжку! Страшенно хотіла, але не вийшло... А тепер всередині, завелася якась болячка, що мучить кожної ночі. Ні, я кажу не про яєчники, а про душу. Вона просто нестерпно болить! Навіщо я тоді Йому відмовила? Господи, за що ти мене такою впертою на світ пустив?

Відносно зустрічі Ніка мене все-таки переконала й ми домовилися посидіти на Подолі, у плавучому ресторані, де колись наш клас святкував випускний.

Вероніка з’явилася на своєму улюбленому червоному Ягуарі й тому пила безалкогольний коктейль. А я взагалі спиртного не люблю й тому приєдналася. Фруктовий напій мені сподобався, а говорили ми про різні дівчачі дурниці та весь час обходили тему про мене й Шеремета. Тільки перед розставанням вона мені сумно сказала:

– Ти не дуже затягуй з улюбленою грою в гордощі. Пізнай його світ. А що, коли він виявиться саме твоїм? Я так багато жіночого горя в клубі бачу. Нещодавно одна прийшла вночі, я була на подіумі. Вона спочатку напилася, а потім келих розбила та себе ним по горлянці. Кровище прибиральниці змивали два дні, а врятувати не вдалося. Казали, що заміж за хлопця хотіла, а він запропонував іншій... Златко, я завжди говорю: гордість – то наша кара! Хапай, поки він ще твій.

– Але ж він не мій! – змучено скрикнула я та не знала: кого зараз більше хочу переконати - себе чи її, дівчину з великим життєвим досвідом.

– Твій-твій! Ти б очі свої зараз бачила. А я в них бачу велику тугу й біль. Ти ж в нього по вуха закохана!

Ось таким був вердикт нашої з Веронікою розмови.

Я приїхала додому та коли б палила, то робила це до світанку. Але такої згубної звички я не мала й тому пробіглася очима фінансовими звітами, а як глянула на годинник, влягатися було вже марно. Та я згадала поради Ніки й просто набрала боса.

Звісно о цій порі в Нью-Йорку вже пили обідню каву і Богдан Шеремет давно поринув у свій шалений бізнесовий світ. Якийсь час телефон не відповідав, але потім я почула на диво яскраве привітання.

– Столиці моєї Батьківщини, привіт! – радісно вимовив він і я запідозрила, що за океаном в його житті сталися невідомі позитивні зміни.

– Вітаю, босе! А хіба ми ще й досі твоя Батьківщина?

– На всі віки! Ну, розповідай: як справи у мого чарівного керівника? – продовжував радісно говорити він, а мені вже страшенно хотілося дізнатись причину його щастя.

– Богдане, а ти нічого не наплутав? Це ти мій керівник. І що, дозволь запитати, такого неймовірного у твоєму житті відбувається? – недовірливо запитала його.

– Та ні, я нічого не наплутав. Особливо тоді, коли взяв тебе помічницею. Дякую за позитивні фінансові звіти. А чому радісний? Та тому, що тебе почув. Думав, сама вже ніколи не зателефонуєш, – щиро зізнавався він.

– Ну, припустимо, що ніякої моєї заслуги у підйомі продаж немає. То все новий склад та твої підписники гарно працюють. А зателефонувала я з ввічливості, чому тут радіти? Скоріше за все ти там знову одружився й тому такий щасливий, – не стримувала я ревнощів у собі.

– Не дочекаєшся! А ще офіційно повідомляю, що скоро приїду. Трішки тут навів лад і страшенно сумую за Києвом. Вже й не знаю: де саме тепер мій дім? – здавалося зараз він знаходиться поруч і тому на душі зробилося дуже спекотно.

– І коли саме на тебе чекати? – міцно притискаю айфон до щоки, наче так Він стає ближчим до мене.