Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– А хочеш зайдемо сюди? – запитав він, дивлячись на вхід до відомого в’єтнамського кафе «У Хань».

– Але вже пізно, – натякала я на неминуче розставання.

– Чому це пізно? Вони працюють до двадцять третьої. А зараз лише пів на десяту, – поглянув на свій Rolex мій кавалер.

Дивно, але місяць тому, коли ми зустрілися вперше, я й уявити не могла, що той глянцевий принц буде отак запросто гуляти зі мною рідними вулицями.

– Тут подають на диво смачні роли з овочами та креветками й класичні рисові чипси, – вирвалося в нього.

– То це так ти не знаєш дороги до «Підвалу»? – не стрималась я й заглянула до Його очей.

– Але ж повинен я був якось викликати у тебе жалощі. Бо тільки так ти, зі своєю супервідповідальністю, могла погодитися на вечір зі мною, – зізнався у своїй щирій підступності бос і я не знайшла, чим йому заперечити.

Ми пригостилися смачними стравами в’єтнамської кухні та вже зовсім пізно, пів на одинадцяту, підійшли до мого будинку.

– Тут я живу, – урочисто оголосила, а Богдан посміхнувся й сказав:

– Я знаю.

– Звідки? – виказала я свій дурний подив.

– Якось прогулювався поруч. Дуже хотів зайти в гості, але подумав, що можу завадити. Я взагалі-то не настільки «вільна людина», щоб вдиратися без запрошення.

Зараз я чітко розуміла, що саме на те «запрошення» він і натякає. Припустимо я була зовсім недосвідчена, але ж не ідіотка. Тому з першої нашої зустрічі під консерваторією, коли він покликав мене на співбесіду щодо працевлаштування, я усвідомлювала наскільки він мені подобається.

Це було наче якесь наслання, чаклунство, казка! Тільки спочатку здавалося, що між нами прірва, а згодом вона ставала все менш глибокою, аж доки сьогодні не перетворилася на рівний шлях. Батьки мої полетіли. Від своєї Жанни він здихався. Ми обоє були гаряче закохані. Та що мені зараз робити – я не знала!

Розділ 10. Квітка посеред неба

Разом ми побували в театрі та кафе, приємно провели час і поговорили, а тепер стоїмо біля мого будинку й ситуація здається занадто прогнозованою.

– Дякую за вечір, Богдане. Я вже піду. До завтра, – вимовила я тремтячим голосом.

– Невже так і підеш? – сумно спитав мій бос і в повітрі між нами відчувалась неймовірна хімія. Він зітхнув і лагідно додав: – Не відмовляй мені в щасті. В мене так давно його не було...

Від цих слів мене наче громом ударило! Тобто я Йому геть не здалася. Просто чоловік бажає чергового сексу, а відмовляти йому не можна, бо він бос. Так?

На вулиці під світлом ліхтарів було доволі ясно, але в моїх очах зовсім смеркло. Я вже не хотіла плакати, а просто вбити його, чи хоч покалічити. Може я й не була настільки «вільною людиною» як він, але теж цивілізованою й поважала себе, тому стрималась і прошепотіла:

– Пізно вже. Дорогу ти знаєш, тому дякую й до завтра!

– Ні! Не йди, – міцно схопив він мене за руку й дивувався, що не отримає бажаного. Я уважно подивилась на наші руки й попрохала:

– Відпусти. Мені боляче.

– Вибач, я не стримався. Будь ласка, не йди від мене, візьми з собою...

– Ні, я піду сама. Вистава була гарною й знаковою: багато жінок у розкішного чоловіка. Іще хочу попросити: пообіцяй забути те, що зараз було. На добраніч!

Вільний та зрілий, освічений та забезпечений бізнесмен Богдан Шеремет дивився зараз мені вслід і шепотів:

– На добраніч! Пообіцяти забути? Ні за що! Навпаки: я все зроблю аби завжди з тобою бути. І нікуди від мене не втечеш...

А я вже була на півдорозі до квартири. З нашого старого двору віяло затишком. От тільки моє бідолашне серденько знову рвалося на шматки й знемагало від пекучого болю. Як Він не розуміє, що я закохалася, чисто і щиро? А бос просто хоче провести з помічницею ніч і якщо йому сподобається, то запропонує це знову й знову. Чому світ заможних чоловіків такий до гидоти простий? Вони мають все, що заманеться, а я не хочу бути схожою на використану річ. Навіть від Нього мені цього не треба...

Наш будинок вже тихо спав, а я ридала так, що вдосвіта знову прибігла Павлинка:

– Перепрошую, але сусіди хвилюються. Ось випхали мене дізнатися, що в тебе за горе. Ти вночі дуже гучно плакала. З батьками все добре?

Я була така зарюмсана, що запевняти в найкращому було марно. Тому просто відповіла їй:

– Дякую, Пашо, тобі й сусідам. У нас все добре. Просто подивилася на ніч один страшнючий фільм, а ти ж знаєш, яка я чуйна до дурниць. Ось і плакала. Даруйте, за невихованість.

Сусідка полегшено зітхнула й зникла, а я сіла перед своїм косметичним столиком і не знала: чи треба малюватися до офісу? Вперше за весь час роботи на «вершині світу» мені туди не хотілося. Та місяць лише розпочався, а Богдан вже заплатив наперед пристойні гроші. Тому відповідальна помічниця вдяглася у строгий прикид, зробила гарну зачіску, легкий макіяж та й почвалала в бік метрополітену.

Сьогодні Шеремет був на місці, а ще з його кабінету чулася гучна баталія. Цього разу кричав наш завскладу. Він намагався довести босу, що необхідно зняти ще одне приміщення. Адже продажі стрімко зростають і постачання теж, а наша тендітна продукція зберігається інколи так, що втрачає товарний вигляд. Консультанти відмовляються її брати й виникає затримка з виконанням замовлень. Виходить, що навіть стрімкий злет має свої негативні аспекти.

Захар Абрамович був невблаганним і лютим захисником свого відповідального посту. Український єврей за національністю, згідно з «коктейлем» родової крові не терпів компромісів і не мав страху. В підборі кадрів Шеремет був дуже  талановитим. Він умів знаходити відданих справі людей.

Я виправила деякі перекручені вчора файли, адже через ту виставу перебувала у настільки піднесеному стані, що наплутала серед простих речей. Не знаю чому, але від того вечора я очікувала справжнього дива, що не сталося... Та потрібно працювати далі.

Наш Захар Абрамович передбачувано домігся свого й вибіг до мене, протираючи лисину хустинкою. Його переможний погляд сяяв мов супернова й завскладу ввічливо попрохав:

– Златочко! Золота моя дитино, давай оголошення. Будемо шукати приміщення, гроші бос дає.

– Не треба шукати, Захаре Абрамовичу. Є в мене декілька варіантів. Якось Тарнавська просила, але ж вона поїхала бізнесувати до Польщі, а напрацювання я залишила.

– Дай я тебе обійму! Ой, вибач. Ну, що візьмеш зі складського крота? Ніякого виховання. Ти ж у нас, як квітка посеред неба...

Я відкрила йому кілька варіантів і відданий справі чоловік звісно обрав найкращий. Зв’язок з орендодавцем, договір оренди й проплати я пообіцяла виконати самостійно. Тому директор складу пішов такий щасливий, наче в нього вже з’явився перший онук, появи якого на світ їх родина очікувала з дня на день.

У приймальню від себе вийшов тихий Шеремет. Він навіть не привітався зі мною й традиційно яскравої посмішки на обличчі також не було.