Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Відпусти. Мені боляче.

– Вибач, я не стримався. Будь ласка, не йди сама, я хочу з тобою...

– Ні, я піду сама. А вистава була гарна, ще й знакова: багато жінок в одного чоловіка. Іще хочу попросити: пообіцяй забути те, що зараз було. На добраніч!

Вільний та зрілий, самостійний та забезпечений бізнесмен Богдан Шеремет дивився зараз мені вслід і шепотів: «На добраніч! Нізащо не пообіцяю забути... Навпаки: обіцяю з тобою бути. І ти нікуди від мене не дінешся, повір...»

Я повернулась і пішла в наш старий двір. Мені відразу стало спокійніше й затишніше. От тільки бідне моє серце рвалось на шматочки та знемагало від пекучого болю. Чому світ наробив багато розумних чоловіків, що добре вміють накопичувати статки, але зовсім не відчувають грань між владою та прекрасним, що присутнє у житті?

Наш будинок вже тихо спав, а я ридала так, що вдосвіта прибігла Павлінка:

– Перепрошую, але сусіди переживають. Прислали мене спитати: у тебе горе? Ти вночі дуже гучно плакала. З батьками все в порядку?

Я знову виглядала зарюмсаною, але тепер посміхнулась та відповіла:

– Ніколи не знаєш, чого чекати від сусідів: турботи чи прослуховування? Дякую, Пашо, все добре. То я кіно страшне подивилась. Ось і плакала. Ви вже вибачайте, що я дурна й невихована.

Сусідка полегшено зітхнула й зникла, а я сіла перед своїм косметичним столиком і не знала: навіщо малюватись сьогодні? Бо йти в офіс, вперше за весь час роботи на «вершині світу», мені не хотілося. Але місяць лише розпочався, а Богдан видав мені всю зарплатню й мені, відповідальній, треба її відпрацювати. Я одягла строгий костюм, зробила гарну укладку і макіяж та гордо почесала в бік метро.

Шеремет був уже на місці й з його кабінету знову чулась гучна баталія. Цього разу кричав наш завскладу. Він намагався довести босу, що необхідно зняти ще одне приміщення. Адже продажі розширюються, постачання теж, а наша тендітна продукція зберігається іноді так, що миттю втрачає товарний вигляд і консультанти не бажають її брати. Виходить проблеми виникають навіть тоді, коли фірма прямує до стрімкого злету. Але їх легко подолати!

Захар Абрамович був невблаганним і ярим захисником свого відповідального посту. Український єврей за національністю, згідно з «коктейлем» родової крові – не терпів ні компромісів, ні страху. За свою справу він міг піти на будь-яку амбразуру. В цьому Шеремет був талановитим. Він умів знаходити відданих фірмі людей. Не хочу бути хвастункою, але ж мене він теж знайшов!

Я закінчила деякі незавершені справи з документами, бо від запрошення в театр, перебувала вчора у такому піднесеному стані, що наплутала з простими речами. Не знаю чому, але від того вечора я чекала справжнього дива. Через мою впертість та упередженість дива не сталося, тому потрібно було просто працювати далі. Захар Абрамович добився таки свого й вискочив до мене весь мокрий, але щасливий. Він протирав лисину хустинкою й просив:

– Златочко! Золота моя дитино, давай оголошення. Будемо шукати приміщення. Гроші бос дає.

– Не треба шукати, Захаре Абрамовичу. Є в мене декілька варіантів. Якось Тарнавська просила, але ж вона поїхала бізнесувати до Польщі, а напрацювання я залишила.

– Дай я тебе обійму! Ой, вибач. Ну що взяти зі складського крота? Ніякого виховання. Ти ж у нас, як квітка посеред неба...

Я відкрила йому кілька варіантів і чоловік, звичайно, вибрав найкращий та ще й близько до нинішнього. Зв’язок з орендодавцем, договір оренди й оплату я пообіцяла виконати самостійно і якнайшвидше, тому директор складу пішов такий щасливий, наче в нього вже з’явився перший онук, появи якого на світ їх сім’я очікувала з дня на день.

У приймальню від себе вийшов тихий Шеремет. Він навіть не привітався зі мною, і стабільної чарівної посмішки на його глянцевому обличчі, теж не було.

– Я їду, – вимовив він. – Справи ти ведеш дуже добре, а мені потрібно підігнати роботу нью-йоркського офісу. Там немає такої «квітки на небі», як у Києві. Тому терміново потрібна моя присутність.

– Коли? – теж без будь-яких емоцій спитала я.

– Я замовив квиток на завтра...

Це, звісно, була моя робота. Але після вчорашнього «облому» в наших стосунках, він ще вночі прийняв рішення та замовив собі квиток.

– Доступ до всіх баз ти маєш. Фінансові питання залиш на Шкребу, для термінових проплат всі реквізити у тебе є. Ну, думаю, що все...

Оте «все» прозвучало зараз, наче смертний вирок. З самого початку наші ділові стосунки розвивалися стрімко і яскраво. А тепер я згадала народну мудрість: «Чим вище заберешся – тим болючіше падати» і вона на сто процентів відповідала моїй дійсності. Правда, фактично, я нікуди не падала. В мене була чудова робота серед досвідчених і навіть інколи прикольних людей. Велика зарплата та майже керівна посада, про яку місяць тому, я навіть мріяти не сміла. Але чому ж тоді на душі такий безпросвітний морок? Від того «все» моє бідне серденько стиснулось так, наче хотіло зупинитись. Але ж при навчанні на дипломата нас якісно тренували бути врівноваженими в будь-якій ситуації та тримати емоції при собі. Тим більше, що «емоції» ще вночі вийшли з мене аж через край!

– Добре. Я пообіцяла Абрамовичу ангар в Чабанах. Ти не проти? – не кидалась я з риданнями йому під ноги, хоч підпухлі очі сховати було важко.

– Ні, не проти. Я повторюю: ти ведеш справи на висоті. Дякую! У мене буде до тебе ще одне прохання. Відправ моїй орендодавиці оплату за житло й компенсацію за терміновий розрив домовленостей. Я вчора з’їхав зі свого житла. Побуду до завтра в готелі.

Він чекав мого питання зараз, мабуть, більше ніж будь-чого у житті і я здалася:

– Ти не потребуєш більше житла в Києві? Тобто їдеш надовго, чи назавжди?

Яскравий жовто-зелений погляд хижака спалахнув, наче блискавка, і він навіть посміхнувся:

– Ні, не назавжди. Я ж не можу покинути напризволяще ту величну споруду, яку ти допомагаєш мені будувати. Просто хочу почати все з чистої сторінки й мені треба багато про що подумати.

Розділ 11. Не забирай у мене мрію

Перший тиждень, після відльоту, Шеремет не телефонував взагалі. Можливо, як «безвідмовна секретарка» я повинна була відразу набрати його й спитати про те, як долетів. Але я тільки вважалась помічницею, а насправді являлась наразі першою дійовою особою київського офісу й тому в мене було багато невідкладних справ по бізнесу. А про «пестощі ввічливості» від мене нехай забуде й навіть не мріє. Там, у нью-йоркському офісі в нього ж точно ціле стадо подружок, які зітхають за чарівним босом та моляться, щоб подивився в їхній бік. Златко, а це ти зараз про інших, чи про себе? Навіщо тобі знати: хто зітхає там, коли ти сама тільки й чекаєш, щоб зателефонував чи якнайшвидше приїхав? Але ж ніхто про таке не здогадується і це добре! Бо інакше згоріти мені з сорому та заникатись кудись якомога далі взагалі! Йшов час, а Шеремет набирав мене кілька разів, щоб спитати про справи й тут же відключав зв’язок. Хіба нормальні люди так спілкуються? НІ!

Зненацька мені зателефонувала Вероніка. З того часу, як вона фактично влаштувала мене працювати на «вершину світу» – ми ще жодного разу не розмовляли. За навчанням та акліматизацією в новій сфері діяльності мені було ніколи відриватися на дурні дівчачі розмови, та я відгукнулась.

– Привіт, бізнесвумен! Як воно справи на злеті? – радісно спитала Ніка про таке, чого в принципі знати не могла.

– Привіт, Нікусю! Дякую, добре. А звідки ти знаєш про мій «злет»? – завжди у всьому шукала чіткості та ясності я.

– Хм! Дивна ти, Златко, у своїй непомірній скромності. Та вже пів Києва знає, що ти керуєш компанією замість Шеремета й доволі успішно. Може все-таки заїдеш проставитися? – веселилась дівчина.

Я почула Його прізвище й тяжко зітхнула. Згадала чомусь свої безтурботні дні ще місяців зо два тому, коли була вільна на повному роздоріжжі, без роботи й життєвого інтересу та на утриманні батьків. А потім Ніка познайомила мене з суперзіркою мережевого маркетингу і все кардинально змінилось: прийшов інтерес до справи, з’явилось багато нових знайомих та турбот, і сумувати стало ніколи, але ж чому тоді так гірко на душі?

– А звідки ти все це знаєш, Ніко? – поцікавилась я.

– Ну, ти даєш, відміннице! Та Київ – то ж велике село і тут нічогісінько не приховаєш. А вона собі залізла в піднебесся й думає, що не видно. А знаю я тому, що у нас кілька дівчат підробляють вашими дистриб’юторками, а ще більше клієнток, що користуються вашою продукцією та часто заходять і розповідають. Ось так чутками земля повниться, подруго. Заїхала б до мене якось, я хоч твій новий імідж оціню. Ні, наливати мені за твоє просування кар’єрними східцями не треба. То я пожартувала. Я й сама за зустріч наллю, а ще хоч розповіси старій знайомій: який той розбещений іноземний франт у ліжку...

Вона розсміялась, а мені здавалось, що зараз я помру. Та не знала я: який він у ліжку. Страшенно хотіла, але не вийшло! І тепер всередині, наче якась болячка завелась і мучить кожну мить. Ні, не яєчники, а серце. Воно в мене ще дурніше, ніж жіночі органи. І чому я тоді йому відмовила? Хоча, якби все повторилось – я йому знову відмовила б! Господи, за що ти мене такою впертою народив?

Відносно зустрічі Ніка мене все-таки переконала й ми домовились зустрітись посередині міста: на Подолі. Зустрілись у плавучому ресторані, біля річкового вокзалу, де колись наш клас святкував випускний.

Вероніка з’явилась на своєму улюбленому червоному Ягуарі й тому пила безалкогольний коктейль. А я взагалі спиртного не люблю і спробувала її питво. Фруктовий напій мені навіть сподобався. Говорили ми про різні дівчачі дурниці та весь час обходили тему про мене й Шеремета, але перед розставанням вона мені сумно сказала:

– Ти не дуже затягуй ігри зі своєю традиційною гордістю. Пізнай його світ. А що, як він виявиться саме твоїм? Я так багато дівочого горя в нас бачу. Нещодавно одна прийшла вночі, я якраз танцювала. Вона напилася спочатку, а потім келих розбила – та себе ним по горлянці. Кровиці змивали море, а врятувати так і не встигли. Казали, що заміж за хлопця хотіла, а він іншій запропонував... Златко, я завжди говорю: наша гордість – то наша кара! Хапай, поки він ще твій.

– Але ж він не мій! – змучено скрикнула я та не знала: кого зараз більше хочу переконати – себе чи дівчину з великим життєвим досвідом.

– Твій-твій! Ти б очі свої бачила, коли про вашу розлуку розповідала. А я бачила і повір: він навіть більше, ніж просто твій. Ти по вуха в нього закохана!

Ось таким був висновок нашої з Веронікою розмови.

Я приїхала додому і, мабуть, якби курила – то робила б це до світанку. Але в мене зроду не було такої звички, тому починати було не на часі. Зараз же всі боролись за здоровий спосіб, тому я просто передивлялась на комп'ютері фінансові звіти фірми за минулий місяць. А коли глянула на годинник – навіть злякалась та почала збиратися спати. Я ж вранці буду виглядати в офісі, наче зомбі! А дозволяти таке собі я не маю ніякого права. Ні клієнти, ні колектив не зрозуміють темно синіх кіл навколо очей. Але раптом згадала пораду Ніки, плюнула на гордість і сама набрала боса. Я розрахувала, що коли в Києві четверта ранку, то додавши сім годин, у Нью-Йорку вже п’ють не першу каву. Та й Богдан Шеремет, скоріше за все, поринув у свій шалений бізнесовий світ.

Кілька хвилин його номер не відповідав, але потім я почула на диво ясне привітання.

– Столиці моєї Батьківщини, привіт! – радісно сказав він і я запідозрила, що за океаном в його житті стались якісь позитивні зміни.

– Вітаю, босе! А хіба ми ще й досі твоя Батьківщина? – уточнила я.

– На всі віки! Ну, розповідай: як справи у мого чарівного керівника? – продовжував радісно говорити він, а мені вже страшенно хотілося дізнатись причину його вранішнього щастя.

– Богдане, а ти нічого не наплутав? Це ти мій керівник. І що, дозволь спитати, такого радісного у вас там зранку відбувається? – залишалась сумною я.

– Та ні, не наплутав. Я бачив фінансові звіти й вони дивовижні, а все завдяки тобі. Чому радісний? Просто, що тебе чую. Думав: вже ніколи сама не зателефонуєш. А зараз щасливий, що помилився, – якось дуже щиро зізнавався він.

– Тільки й по всьому? Ну, припустімо, ніякої моєї заслуги у підйомі продаж немає. То все новий склад та твої підписники гарно працюють. А зателефонувала я з ввічливості, чому тут радіти? Скоріше ти там одружився знову й тому такий щасливий, – не втримала гірких ревнощів я у собі.

– Не дочекаєшся! А ще повідомляю, що скоро приїду. Трішки навів тут лад. І страшенно скучив за Києвом. Вже й не знаю: де саме тепер мій дім? – здавалось зараз він знаходився поряд, вірніше в моїй душі й від цього було спекотно та зворушливо. Спати я точно перехотіла й сиділа на ліжку з телефоном, міцно притискаючи його до голови, наче то був Він сам.

– І коли тебе чекати? – вирвалося з мене.

– А ти справді хочеш мене бачити? – настирливо допитувався бос.

– Всі хочуть. Особливо Абрамович. У нього народився внук. Він п’яний три дні ходив. Переплутав два постачання, але ти його не жури. У чоловіка така неймовірна радість!

– Та навіщо він мені? Злато, в мене буде до тебе особисте прохання...

– Яке? – від того «особистого» в мені все аж затремтіло.

– Пам’ятаєш? Я ж бездомний. Знайди мені помешкання, щоб тобі сподобалось. Я довіряю твоєму смаку, – хитро попросив він.

– Богдане, так не вийде. Я у тебе в гостях не бувала, тому уточни, чого саме ти хочеш? – розгубилась я та почула відповідь:

– Саме цього й хочу: щоб вибрала, як для себе. А коли приїду – ми розв'яжемо питання наших відносин. Ну, навіщо ці перепони? Ми ж неймовірно подобаємось одне одному! Тоді після вистави ти проявила характер і сказала: «Пообіцяй забути». А в мене не виходить, бо ти вже кругом застрягла і дістати не сила. Тільки зараз не заперечуй, добре? Просто зроби, як я попросив...

Я сиділа наче під гіпнозом і відлуння його слів тануло в кожній моїй клітинці.

– Чого ти мовчиш? Я знову тебе образив? – вгадуючи мій стан навіть на такій відстані, солодко вимовив він.

– Але ж ти заборонив заперечувати, а я дурна лише це і вмію робити. Ні, не образив. Обіцяю: я все зроблю, – підсвідомо «помирала» від щастя я.

– Господи! Як приємно це чути! Я навіть не очікував від Києва таких змін у своєму житті. Думав: просто офіс відкрию, бізнес розкручу. А потім з’явилася ти. І я відчув, що стаю справжнім, новим, зовсім не таким, яким був раніше. Щось ти в мені переробила і це не пройде й не змінити. Та я й не хочу, бо так добре мені ще ніколи не було... Я зараз, мабуть, зайвого наговорив? Але чомусь відчуваю, що НІ. Завтра вилітаю. А тебе лише про одне прошу: не забирай у мене мрію. До зустрічі, Злато!

Мамо рідна, як же я хотіла почути «МОЯ», але він не посмів. Знаю, що дуже хотів, але не сказав... Зв’язок перервався і навколо зависла глуха тиша. Тільки моє заворожене серце калаталось посеред цієї дивної ночі й божевільно чекало невідворотних змін. Я намагалась якось зібратись та привести до ладу думки, а вони збуджено розповзались і не хотіли ставати звичайними, бо були шалено щасливими.

Розділ 12. Мій хижак

Після всього почутого від Богдана вночі, спати вже не вийшло б ні за що. Тому до ранку я перерила купу сайтів з нерухомості та ніяк не могла визначитись: чого саме хочу. Я хотіла тільки ЙОГО, а де і коли – не мало ніякого значення. Але ж він бажав там, де гарно та міг собі це дозволити. Тому покрутила-повертіла та накинула оком на престижний житловий комплекс за палацом «Україна». Правда, третій корпус ще будували й це завжди виглядало дещо незатишно. Але то була новобудова мрій! А ще корпуси були чимось схожі на хмарочоси Нью-Йорка. Мені так хотілося Йому догодити! Ну, і трішки собі, якщо вже бос дозволив...

Шустра рієлторка відразу зрозуміла, що тут пахне грошима та викладалась на двісті процентів, як наші новачки-дистриб’ютори. Але все, що мені треба було я побачила ще на сторінці в Інтернеті, а зараз лише переконалась, що збігається. Тому, щоб не втрачати дорогоцінного часу – запропонувала підписати договір оренди та внесла щедру передплату за три місяці. Це було не мало й небагато, а триста тисяч гривень. Помешкання цих грошей вартувало. Гарні меблі, сучасне обладнання, шикарний балкон та овальний скляний стіл у вітальні. А ще ліжко! Ні, наразі я не буду його характеризувати. Це треба не бачити, а відчувати... Словом, залишила у консьєржки ключі та й поїхала собі в офіс працювати.

Наш водій сам зустрів боса в Борисполі та повіз за адресою, яку я вказала. Інколи моє серце завмирало від чергового дзвінка, але то був не Він. А інколи просто калаталось так, наче йду на екзамен з фізики чи хімії, бо ці дисципліни я страшенно не любила. Я ж гуманітарій! Скоріше наразі я здавалась маленьким щасливим дівчиськом, що чекає свята й неймовірного подарунка. Якось так можна було схарактеризувати моє становище. А Він зателефонував саме тоді, коли я відвернулася.

– Як ти це робиш? – почула його піднесений тон. – Я про таке навіть мріяти не міг. Наче й не було ніякого перельоту і втоми. Справді, тут дуже гарно. А скажи: коли тебе чекати?

– Коли вечерю приготуєш, тоді й чекай! Я ж все-таки на роботі, – жартувала я.

– Добре. Я буду готуватись, тільки не затримуйся допізна, – говорили ми зараз так, наче давні чоловік та дружина. А насправді прикривали жартами шалене хвилювання перед чимось дуже важливим і прекрасним, та чекали його, згораючи від нетерпіння.

От тільки, коли знаходишся на грані можливостей, завжди вилазять якісь невідкладні справи! Ні, я звичайно пам’ятала, що сьогодні повинні прибути до Києва аж дві наші делегації з різних міст. Їх треба привітати, розпитати та розмістити по готелях. У мене ж не було секретарки і я навряд чи взяла б її, бо в нашій справі важко швидко комусь довіритись. Та я все зробила правильно і знову тремтіла від хвилювання, коли підіймалась в ліфті на Лумумби.

Відчувала як тремтять пальці, коли натискала кнопку дзвінка. Він відчинив. Здавалось: ми не бачились дуже давно! Взагалі-то, в такому вигляді свого боса я ще точно ніколи не бачила. Весь час він міняв свої ідеально строгі костюми та плащі, а зараз стояв переді мною до пояса без одягу і виглядав неймовірно привабливим. Підкачані м’язи, загорілий торс – все це викликало в мене просто бурю емоцій і бажань, але я ще трималась.

– Зігрітись пустите? – посміхнулась я Йому рум’яними щічками, бо на вулиці закінчувався листопад і вже зривались перші сніжинки. Та Богдан відразу нічого мені не відповів, а просто розкинув свої щирі обійми, пригорнув до шовкових грудей так, наче все життя тільки цього й чекав.

– Пущу... Як же ти смачно пахнеш, – тихенько прошепотів він. – Чому так довго?

– Бо я застрягла десь серед інших світів. Пробач, але зараз я дуже поспішала... Ну, як я вгадала: що тобі подобається?

– О, так! Вгадала... Все те, чого я страшенно хотів: чарівна, розумна і така жадана, – продовжував обіймати всю мене він, а я ще не знала, що відповісти й тільки тихенько здригалась в його ніжних обіймах. Він відчував мою розгубленість і від цього шалів ще більше. Потім обійняв моє личко і прошепотів:

– Навіщо ти нас мучила? Більше ніколи не випущу зі своїх рук. Це неймовірно солодко. Все як марив, все як хотів... – і доторкнувся теплом своїх божественних вуст до моїх спраглих губ. Боже, як Він блаженно цілував... Це вже був не той недосяжний чоловік з обкладинки глянцевого журналу, а саме Мій – коханий і щасливий, гарячий і неземний. Я віддалась Йому, наче покірна тваринка, що відчуває лагідне тяжіння та тільки тихенько зітхала, а Він чомусь зупинився й прошепотів:

– Ось тепер знаю, що Моя. Нікому не віддам, навіть не мрій...

– Я нікуди від Тебе не хочу. Тільки так, чи як завгодно, але тільки не відпускай, – світ навколо крутився і спочатку був ясним, а потім стемнів. Я не чинила б опору навіть якби він мене зараз убив... Бо все життя на землі я чекала саме Його!

– Можна? – ввічливо спитав він і зняв з мене пальто та поставив сумочку на поличку, а потім обережно посадив на пуфик у передпокої й роззув з чобітків. Я спостерігала за всім, неначе в тумані, бо ще ніхто й ніколи зі мною так себе не вів.

– А далі можна роздягати? Питаю, бо тепер ти будеш головною в моєму житті та все, що накажеш – буде зроблено. Я тільки з тобою зрозумів, що саме цього й хотів! Отакого божественного створіння з очима, від яких неможливо відвести погляду. Ти хоч знаєш: яка неймовірна? – пестив він мої гарячі щічки й посміхався так розчулено, наче перед ним була маленька дитина.

– Ні, не знаю. І наказувати не можу, бо більше не хочу чинити опору. Роби що хочеш, ти Мій... – вирвалось з мене і від цих слів Шеремета накрила гаряча хвиля, а хижий погляд запалав нестримним вогнем. Богдан підхопив моє ослабле тіло у свої сильні обійми та поніс туди, де стояло величезне ліжко. Він вже явно знайшов його й оцінив! Я потопала в Його очах покірним питанням і не могла зупинити збудженого важкого дихання.

– Твій! Бо кохаю так шалено, як ніколи в житті не вмів. З першого дня, з першої хвилини ти зачарувала мене і я хочу бути завжди Твоїм... Скажи ж мені хоч щось у відповідь.

– Навіщо? Хіба ти й так не відчуваєш? Кохаю, як нікого у світі! – горнулась я до його красивого тіла.

Від насолоди почутого він проковтнув повітря і вперше поклав мене на ту дизайнерську споруду для Кохання... А коли я залишилась без одягу, Богдан якось дивно зітхнув і опустився перед ліжком на коліна:

– О, Господи! Скажи: де ти така взялась?

– Від тата з мамою, – шаленіла я поглядом, боялась і хотіла всього, чого б він мені тільки не запропонував.

А хижак сяяв на мені своїми жовто-зеленими очима і поглинав моє тіло то гарячими, то ніжними цілунками та збуджено здригався, коли вивчав щось нове в моєму юному організмі. Я не заважала, а тільки почувалась частинкою великого зоряного простору і згадувала той сон, що наснився мені після першого робочого дня, поряд з Ним. Зараз я відчувала все знову, тільки наяву – гостро і солодко та боялась розтанути серед світів...

Далі я з острахом чекала найголовнішого, бо зі мною цього ще ніколи не було. А він, мабуть, спеціально відтягував найпрекраснішу мить, хоч вже сам був на грані збудження. Та коли опинився на мені й легенько доторкнувся туди, де було волого й гаряче, затремтів і спробував увійти, але відразу не зміг...

– Господи! Дитинко моя, ти незаймана!?! – він застиг на місці й тепер ті вовкулацькі гарячі очі стали боязкими: – Що робити? Я не смію...

– Чому не смієш? Я ж кохаю й обрала саме тебе. Хіба не про це ви всі мрієте?

– Так! Але... Я не готовий, – він провів рукою по своєму розтривоженому лицю і це вже був зовсім не той впевнений у собі бізнесмен Богдан Шеремет, а зляканий хлопчисько перед своїм першим сексом.

– Ти забув чи не вмієш цього робити? – нетерпляче спитала я, бо була до болю готова та неймовірно хотіла відчути Його у собі.

– Я багато чого вмію, але зараз навіть не розумію, чи можу... Скажи, що я достоїн?

– Так! Я тебе дуже довго чекала. Але точно знаю, що саме ти Мій єдиний. Тепер і назавжди. Я хочу...

Він заплющив очі, мабуть, щоб було не так страшно. А насправді просто божеволів від неймовірної відповідальності й почуттів до коханої дівчинки та обережно заповнив мене собою. Я відчула легенький біль, але ж так сильно і давно хотіла його Коханого, що приліпилась ближче й прошепотіла:

– От і все. Наче комарик укусив...

– Ти неможливо прекрасна й божевільніша, ніж можна уявити. Я зараз наче друге народження пережив! Скажи, що все добре і я можу тебе кохати?

Я знаходилась в такому збудженому стані ейфорії та нових відчуттів, що тільки сильніше притулила Його до себе і впевнено відповіла:

– Все життя. Наскільки вистачить твоїх сил.

Розділ 13. Він найкращий на землі

Дивно, але Богдан не накидався на мене сто разів підряд, як пишуть в деяких книжках. Він чомусь взагалі був зараз серйознішим, ніж коли підписував видаткові накладні. Просто обережно тримав мене у своїх обіймах і тихенько пестив плечі. Я відчувала, який він збуджений та хоче продовження, але боїться і спитала:

– Я що тобі вже не потрібна?

– Навіщо ти провокуєш? Я ж можу розірватись. Але більше не можна. Нехай мій скарб заспокоїться...

– Чому? Я ще хочу! – знущалась з нього я.

– Невже ти будеш така нестримна? Хоча, якщо враховувати твою старанність в роботі, думаю, я зовсім пропащий, – радісно посміхався він і важко дихав.

– Тоді покажи щось без цього, – зводила я його з розуму.

– Ні! – вперто відрізав Шеремет. – Ти ще маленька. Я навіть не уявляв: наскільки. Пішли краще поїмо. Я там привіз трішки гарного хамону і найкращу у світі каву.

– Ну, якщо борщу немає, то нехай буде хамон! – тяжко зітхнула я і він не витримав, гаряче стиснув й захотів насититись поцілунком.

Неймовірно п’янка хвиля накотилася на нас обох і залишитись у спокої не вийшло. А ще він в мене кінчив з такими радісними зойками й стогоном, що я навіть не уявляла його таким. Тепер з ранки в мене трішки пішла кров...

– Господи, що ти зі мною робиш? Я ж просив, – безсило опустився на ліжко він, а я спитала:

– То он як це буває? Ви теж плачете?

– Не завжди. Тільки з коханими та коли дуже чекаємо.

– А я тепер буду вагітна?

– Ні! – щасливо розсміявся він і пояснив: – Знаєш, сьогодні я вперше страшенно радий, що два роки тому це зробив. Один мій підписник-лікар запропонував у себе в клініці деяку процедуру. Ну, поки я «грішний і вільний». Такий він поставив мені діагноз. Це коли чоловікові тимчасово перекривають заплідну функцію. Все, як зазвичай відчуваєш, тільки без контрацептивів і страху за небажану відповідальність.

– Тобто зараз з нами все було «як зазвичай?» – діставала я бідолагу.

– Звичайно: чоловік, жінка, акт... Ти неймовірно вреднюча! Як ти можеш? Я хотів зараз померти від щастя, але не зміг, адже попереду ще стільки всього прекрасного. В тебе нічого не болить?

– А тепер ти неймовірний, бо нагадуєш мою маму. Мені так солодко і до тебе я уявити не могла: наскільки воно прекрасне, те щастя...

– Воно не завжди таке. Тільки коли нескінченно та віддано кохаєш. Колись я розмовляв з одним психологом, так он він стверджував, що сама близькість, то робота з продовження роду людського. А от кохання – то самовіддача. Коли хочеш дати коханій людині набагато більше, ніж взяти собі. Зараз ми саме це й відчуваємо. І я дуже хочу, щоб так з нами було завжди...

– І я так хочу. Ну, якщо вже мені нічого не можна, то пішли до твого хамону, бо я зголодніла, – згодилась відірватись від «навчального процесу кохання» я.

Наступного дня, мій мудрий та далекоглядний вчитель кудись зник. Тільки ввечері зателефонував та знайшовся аж в Черкасах.

– Навіщо ти там? – обурилась я, бо дуже чекала ночі й наступних щирих лекцій про найсолодший предмет у житті.

– Проведу кілька презентацій. Я тут давно не був, – відчував мій настрій він.

– А як же я? Невже це все, чого ти від мене хотів? – не могла я стримати стервезності.

– Потерпи! Дома я від тебе не відкараскаюсь, а так не можна. Ти мені на все життя потрібна: жива і здорова. Навіщо ж все відразу?

– Але чому не сказав? – образилась я на його самостійне рішення.

– От саме через це. Ти ж наче вулкан. Тільки той, що довго спав. Тепер я розумію: чому у тебе в бізнесі все виходить. Ти азартна й настирлива. Гірша ніж я, – веселився він і голос у мого хижака-вчителя був страшенно щасливий.

– Тоді я піду додому!

– Правильно, йди. Збери поволі валізу з речами, а я повернусь і переїдеш до мене назавжди. Ну, не злись! Я тебе так шалено кохаю, що зараз зовсім не руками можу машину вести... – зізнався мій прекрасний бос.

– Не треба «не руками». Коли повернешся, хочу того дива у собі багато-багато. І я тебе божевільно кохаю. Поїду додому збиратись і чекатиму... ти знаєш чого.

– Златочко, змилуйся! Я кожен рух наш пам’ятаю і хочу бути у тобі...

Коли я зайшла до нашого двору на Прорізній мені здавалося, що тут все змінилось. Дерева стали стрункішими, дитячий майданчик яскравішим, а зорі ще ніколи не сяяли так чарівно. Після просторів на Лумумби, в нашій сталінці було тісно і дихати якось важко. Я навіть не розуміла, що то моє шалене кохання рветься назовні, а стіни в нашому домі такі ж, як і були.

– Мамусю, привіт! – відразу набрала я маму. – Як у вас справи?

– Та добре, доню. А що трапилось? Чого ти вся гориш? – за тисячі кілометрів відчувала мене мама.

– Мамо, я Його кохаю! Яке ж це прекрасне і надзвичайне почуття! Воно так заворожує і поглинає, що навіть все всередині болить, але мені казково, – не змогла втриматись я перед рідненькою і вальсувала по кімнаті.

– Ого! Це щось занадто нове. А ну давай, розповідай, кому так швидко пощастило? – прискіпливо сказала мама і я пам'ятала: на кого схожа у житті.

– Нічого не швидко. Я Його страшенно довго чекала. Думала, що вже втратила, бо спочатку дурна прогнала, а він повернувся і тепер тільки МІЙ! Доля мене пожаліла й нагородила. Мамо, він неймовірний і найкращий на землі!

– Та хто, я тебе питаю! Розповідай, бо все кину й прилечу. Нащо воно мені треба, щоб дитину без розуму залишали? – обурювалась матуся.

– Ти ж сама хотіла, щоб він був моїм!

– Хто небіж тітки Мані? – чомусь розчаровано спитала мама.

Я розсміялась щасливим, навіть дурним сміхом та згадала, як колись в підлітковому віці один прищавий парубок дарував мені ромашки на дачі в Глевасі.

– Ні! Мамусю, ні! Мій найдорожчий у світі чоловік. Мій бос по роботі – Богдан Шеремет. Я Його безмежно кохаю, а він мене...

– Ах, он у чому справа! Ти ж казала, що він глянцевий привид, хижак і серцеїд. Що вже змінився?

– Та ні. Він завжди був хорошим. Просто в нашій роботі є таке поняття, як «лице напоказ». Ось він таким і був. Але на мене з першого дня запав і каже, що я його талісман.

– Ну, знаєш, талісман – то не дружина. І що він від тебе хоче? – тепер я вже жалкувала, що отак видала мамі всю радість відразу.

– Мене на все життя. Хіба цього мало? Мамо, не діставай! Я щаслива. А про вагітність не бійся, він безплідний, – ще гірше бовкнула я і почула, як матінка там у себе аж застогнала...

– Що? Як ти могла? Та ми ж з татом внуків бажаємо! Чи навіщо ти думаєш ми тут, як прокляті, кістки паримо? – зовсім впала духом вона.

– Я тебе хотіла розрадити, а ти... Це не назавжди. Процедура у них в Штатах розповсюджена така, щоб жінок марно проблемами не хвилювати.

– Та, страшне! Прямо, тільки у них в Штатах. Чула я про цю процедуру. То й нехай. Все ж, дійсно, спокійніше. Але я абсолютно не задоволена твоїм розбурханим станом. Ти його мені хоч покажи?

– Зараз відправлю фото, дивись, – зраділа я. – Гарний, правда?

– Так він же старий. І якийсь несправжній, – видала свій вердикт бачення чоловіків моя мама.

– Ну, не всім же, як тобі, ровесників кохати. А відносно «справжній»? Мамочко, він настільки справжній, що я не можу тобі цього розповідати. І про внуків не переживай. Я ніколи не думала про таке, але від нього хочу купу дітей. Бо він неймовірно добрий і красивий та вміє вірно кохати. Скажи, а тато як завжди – на буровій? Я так хотіла його теж почути!

– Як завжди... – зітхнула мама.

– Ну, зате він твій єдиний. А тепер і в мене є такий! Зараз буду речі збирати. Ми хочемо жити разом.

– Де? В готельному номері? То бери його вже до нас чи що, – розгублено порадила мені мама.

– Ні, Богдан орендував квартиру на Лумумби.

– Так вони ж там, мабуть, страшенно дорогі, – навіть на такій відстані знала все про рідний дім матуся.

– Та не дуже. Всього сто тисяч в місяць, – ляпнула я, бо з деяких часів подібні суми мене зовсім не бентежили.

– Ну, нічого собі «не дорогі»! А скільки ж він в місяць заробляє, твій єдиний?

– Мамочко, а пам’ятаєш ти мене навчала, що цікавитись чужими доходами – моветон.

– Так то ж чужими! А тут майже зять, – чомусь пом’якшила своє відношення до мого боса мама. Ні, вона ніколи не була жадібною чи меркантильною, бо й сама заробляла інвалюту, але така сума вразила навіть її.

– Все буде добре, мамуню! Твоя маленька доця теж тепер не бідує. А ще в мене є коханий чоловік. До зв’язку, моя люба і не бійся більше за мене, бо твоя донька найщасливіша і найзахищеніша на землі!

Розділ 14. Від долі не втечеш

Коли наступного дня я прийшла в наш офіс – Богдан уже працював. Від нього вийшов наш фінансист, кивнув мені та й пішов. Він бував таким, коли бос вимагав зробити щось неможливе, а Шкреба завжди викручувався та робив. Тепер я миттю кинулась до Богдана в кабінет і обійняла його прямо в кріслі:

– Привіт! Що ж ти робиш зі мною? Ми так не домовлялись. Чому ти мене кинув? – обурювалась я. А Шеремет, не встаючи з крісла, обвив мене руками й потонув лицем десь там, на животі:

– Господи, як я за тобою скучив! Прости, я не хотів. Але ж не можна було інакше. Ти шалена і невблаганна, тому я вирішив перечекати, а ось тепер у нас проблеми.

– Які? Пішли додому хоч на п’ять хвилиночок, я хочу розв'язати твої проблеми. Богданчику, ти обіцяв жити в мені, – шаліла я.

Та мій коханий бос зітхнув і подивився знизу так, наче милувався та просив вибачення одночасно.

– Златочко, мені треба летіти в Штати. Негайно. Телефонував тато. Моя квартира на Манхеттені згоріла вщент. Кажуть підпал. Вона, звичайно, застрахована була, але ж летіти все одно треба. Полетиш зі мною? – раптом спитав він.

– Боже, ну чому все так? Я тільки завоювала тебе і знову треба кудись летіти, – закрила я лице долоньками. – Ні, звичайно я не полечу. Тут треба комусь залишатись.

– Це наш офіс, моя маленька бізнесвумен. Зачинимо й полетимо. Я тебе з батьками познайомлю. Може, це доля так хоче? – утопав в моїх очах Шеремет.

– Ти хочеш в такий момент мене з батьками знайомити? – пестила я долоньками його чарівне лице.

– Та який там момент? Куплю іншу. У нас там взагалі ніхто нічого не купує, всі орендують. А я, здуру та без досвіду, взяв і купив. Тепер можемо просто знімати, яку захочемо. Прошу, летімо разом? – просив мій мрійник.

– А де ж тепер будуть жити твої бідні батьки? – уявляла я страшу картину, як старенькі «погорільці» залишились на вулиці посеред їхнього Манхеттену.

– Та вдома вони, у себе в будинку, в передмісті живуть. І все у них в порядку. Господи, як же я тебе кохаю за твою щиру наївність і за все, що в тобі є. А головне: ти тільки МОЯ... Ну, вирішуй швидше: два квитки чи один? – у нього вже була відкрита сторінка замовлення онлайн, а я сіла йому на руки та обійняла за шию:

– Мені страшно залишатися тут однією у світі, але я не полечу. Пробач! У тебе там справ буде ціла купа. А тут: «Здрастуйте, я з України!» Ні, коханий, лети сам. Комусь же треба для управління офісом залишитись. Ти ж мене саме для цього, здається, наймав, – доторкалась я поцілунками до його звабливих вуст.

– Малесеньке моє диво! Я ж тоді ще не знав, що ти моєю навіки будеш. А може й знав? Бо коли побачив, відразу зрозумів, що нізащо не відчеплюсь, – натискав однією рукою на клавіші він і тут же «прилетів» квиток.

– Не хочу, не хочу, не хочу! – завередувала я. – Ти тільки став моїм і знову зникаєш. Навіщо земля така велика? Міг би десь на Подолі бізнес вести...

– Не дуже знаю де це, але й на Подолі заведемо. А ще у мене до тебе особисте питання: можна я зніму з себе «закляття безплідності»? Я дуже хочу, коли повернусь, щоб ми когось з тобою зробили. Можна? Ну, будь ласочка! – зводив з розуму мене своїми хижо-блаженними очима Богдан Шеремет.

– Знаєш, я боялась раніше спитати. А в тебе вже дітки є? – зважилася нарешті запитати його я.

– Немає й ніколи не було. Я ні з ким не хотів. А з тобою з першого разу хочу. Цілу футбольну команду. Я тебе мамою своїх діточок відразу відчув, але спитати не наважувався. А тепер, наче спеціально, злітаю і все вирішу. Добре? – він зазирав мені в очі і я була готова на все, чого він тільки побажає.

– Богданчику, я не знаю. Ти позавчора ще не був МОЇМ...

– Неправда! Ми народилися одне для одного, тільки спочатку цього не знали. Пішли додому. Мені треба зібратись, але перед тим я божевільно хочу відчути те, що позавчора. Всю-всю, до останньої крапельки. Ти моє диво і завжди ним будеш...

Сьогодні Богдан уже не боявся мене кохати та не мав, ні бажання, ні сил зупиняти свої шалені почуття. Адже він знову покидав мене, невідомо на скільки. Саме в той час, коли зустрів свою мрію, від якої вперше в житті по-справжньому втрачав розум. Я не поїхала його проводжати, наш водій повіз. Не могла я цього витримати. Стояти там, в терміналі біля величезного вікна й бачити, як злітає Боїнг і забирає у мене найдорожче. Просто залишилась на господарстві: офіс і дві квартири. І чому в моєму житті роботи додається, а кохані й рідні розлітаються у всі кінці світу і я знову сама-самісінька?

Дивно, але тепер в найгірші моменти життя мене стало тягнути до Вероніки. Я знову призначила їй побачення в плавучому кафе і стара-нова подруга примчала на своєму Ягуарі доволі пунктуально.

– Ну, розповідай: що знову не так? – наче особистий психолог запитала вона, без вступу. Можливо, це через її відверту професію, дівчина не мала схильності до слизьких реверансів. А взагалі-то вона такою простою була завжди.

– Нікусю, в мене так багато новин, що не знаю з чого й почати, – тягнула свою дурну паузу я.

– З Шеремета й починай. Кажуть, ти його таки захомутала. Це правда? – знаєте, від таких людей як Ніка, світ стає чистішим. Без усякого того сюсюкання, пліток та іншої гидоти. Мені було сумно, та я розсміялась і сказала:

– Дякую, лікарю! Все в порядку. Ми кохаємо одне одного і думаю, з часом, одружимось і заведемо дітей. Принаймні, він цього хоче.

– А ти? Чого хоче краща учениця 10-А? Бо саме це важливо. Мужикам тільки одного й подавай: кухня, діти? А ти – розумниця і красуня, Злата Шевчук, чого хочеш від життя?

– Нікусю, ти не повіриш, але саме ЙОГО й хочу. Більше нікого у світі, тільки Його. Він неймовірний і дуже хороший.

– Та ясно-ясно. Ти ще тоді на взводі була. Я лише трішечки підштовхнула, – попивала коктейль Ніка та очі її сяяли щастям за мене.

– Веронічко, вибач за відвертість, а навіщо це тобі? – чесно не розуміла я.

– Дивна ти, Златко. Ну повинен же хтось у цьому житті бути щасливим. Я не можу. Тоді чому не ти?

– Тобто? А що це ти на собі хрест ставиш: молода, гарна, багата, – полізла я людині в душу.

– Ну так. Це всі мої надбання. От тільки діточок у мене ніколи не буде. Профукала я по молодості своє жіноче щастя, а тепер буду роздягатись, аж поки не викинуть на смітник, – без емоцій відповіла мені бідолашна і я зрозуміла, що не мене життя випробовує, а саме її. Адже я кохана і кохаю, а ще зможу мати діточок, якщо забажаю. У мене є тато й мама, освіта і робота. А ось у цієї веселої молодої жінки цього нічогісінько немає, а вона відвойовує мені щастя!

– Пробач, Ніко, і що нічого вже не можна зробити? – щиро спитала я в неї.

– Чому ж не можна? Дитбудинки просто кишать малятами. А чоловіки? Та вони мені вже всі однакові. Але твій – шикарний екземпляр. І треба ж було йому до нас забрести саме в той вечір! Хоча від долі ж не втечеш. Ну, давай ще по одному, а то мені до вечірньої програми треба на лівий встигнути, – спокійно сказала Вероніка і замовила ще коктейль.

Розділ 15. Чорна смерть

Дівчата часто люблять нескінченно чіплятися до свого судженого, як тільки відчують його таким:

– Ма-ась! Купи, я хочу... Ні, я вже не хочу...

Це я так жартую, передражнюючи саме тих, про кого зараз сказала. Богдану я не телефонувала взагалі. Страшенно хотіла й переживала, але не сміла діставати коханого тоді, коли в нього з’явилась купа турбот і серйозної роботи. Я терпіла, як могла та, слава Богу, дочекалась Його дзвінка:

– Привіт, моє маленьке диво! Ти чому мовчиш, я ж хвилююся? – почула я голос свого мандрівника й, затамувавши подих, прикрила від щастя очі.

– Якби ж ти знав, як я хотіла зателефонувати! Але заважати не могла, – зізналась я і важко дихала в трубку.

– Господи, я точно тебе не достоїн! Ти ж чуттєва, як вранішня квітка, але сильна наче граніт. Кохана, все в порядку. Я вже майже розібрався та скоро повернусь. Нічого тут такого не сталося, ну залишились від меблів чорні головешки, так я їх міняти все одно збирався. Тепер мінус одна проблема. Страховку мені виплатять. Все добре. Ось тільки без тебе почуваю себе, наче порізаним на шматки...

– Я теж! Навіщо ж ти показав мені світ такого солодкого щастя і відразу зник? Я дуже сумую за нашими уроками кохання... – натякала я на божественні хвилини.

– Златочко, не нагадуй! Я спати не можу, так хочу до твого тепла, – шепотів через простір закоханий до нестями чоловік. – Краще розкажи про офіс.

– Та порядок. Народ косить бабки, як дурний. Тарнавська перекинула свою нову базу. Підписала тобі купу поляків. І така імпортна взагалі! А є в тебе хвилинка? Хочу щось запитати.

– Звичайно, запитуй, – думав, мабуть, про дітородну функцію мій бос, але я спитала про інше.

– Коли в нашу першу презентацію ти виступав перед залом, а я милувалась тобою, бо вже дуже кохала, відьма-Тарнавська розпізнала й сказала дивну фразу, що ти підступний та безсердечний.

Богдан розсміявся й перепитав:

– Що так і сказала?

– Так. Тоді я не повірила, звичайно, але тепер мені цікаво, – качала свої жіночі права я.

– Це тому, що я їй відмовив, – миттю відповів Шеремет.

– В чому? – наївно добивалось відповіді дурне дівчисько.

– В «тому». Навіщо вона мені? Я тебе вже кохав...

– Так вона ж стара? – забула я вислів, що у кохання немає віку.

– Вона моя ровесниця. Але це неважливо. Працює вона добре, та до чого тут стосунки? І приводу я їй ніякого не давав, – виправдовувався мій коханий бос.

– Дякую за змістовну відповідь, сер! Все, я забула. Краще скажи: коли тебе чекати? – танула я в домашньому ліжку від бажань і пристрасті.

– Скоро. Ще трішечки потерпи. Я знаю: чого ти хочеш... – натякав на блаженство з ним мій бос.

– ТЕБЕ! Більше нікого й нічого, – щиро відповіла я.

– Золотко, прошу, мовчи! Я ж не залізний. І телефонуй мені частіше. Не важливо: день чи ніч, я хочу тебе чути. Цілую всю-всю. Бувай, маленька! – тепер настала німа тиша.

Я обіймала подушку й тяжко зітхала. Та плакати тепер вже не хотіла, бо в мене був Він. Яка різниця – на іншому континенті, чи на Марсі? Але ж я його страшенно кохаю і буду чекати, щоб відразу робити малюків... Я вже вирішила!

Коли я майже засинала, прийшла якась MMS. Я відкрила і не знала, що робити?

Кілька свіжих фото, вперто і вірогідно, демонстрували обійми й поцілунки мого коханого з якоюсь чорною двометровою кістлявою здоровулею, з шапкою кучерявого волосся на її афро-американській голові???

– Що воно таке? Чиї це дурні витівки? – в трансі піднялась я з подушки та не могла зрозуміти, що відбувається. Дата і час свідчили про те, що все це відбулося за кілька годин до нашої недавньої щирої розмови з Богданом про кохання.

Серце моє забилось жваво та ображено. Навіть якщо то був монтаж: навіщо мені його присилати? Може Тарнавська дуркує? Але в Польщі зараз теж глибока ніч і, здається, вони з Шереметом уже все вирішили? Нічого не розумію! Ну, поспати тепер звичайно вже не вийде. А завтра я звернусь до знайомого айтівця, нехай перевірить на автентичність ці фото. І байдуже, що буду виглядати, наче зраджена дружина. За істину я піду на плаху! А вже у випадку з НАМИ – тим більше.

Я покрутилась на постелі, та не в моєму характері щось відкладати на потім. Звісно я знала, що Володька точно не спить і працює. Це був ще один мій однокласник. Він здружився з гігабайтами ще змалку і більше нічого цікавішого у своєму житті поки не знайшов. Взагалі з нашого класу, не дивлячись на те, що після випускного промчало вже кілька років, мало хто одружився. Всі були зайняті якимись справами: хто роботою, хто навчанням, хто поїхав світ за очі. Може це тому, що тепер не дуже модно було хапати першого зустрічного, прямо після школи, та волочити його до РАЦСу?

Володька, дійсно, не спав і після кількох загальноприйнятих фраз, я скинула йому ті страшні фото. Він відчував мій стан та пообіцяв зробити все якнайшвидше. Я зварила міцну каву, знову пожалкувала, що не палю й почула виклик. Це був мій шустрий айтівець.

– Вибач, Златко, але новини невтішні. Фото справжнісінькі й зроблені вони вчора. Я по базах перевірив. Ніде таке не проходило й схожого нічого немає. А ще я ідентифікував ту бабу. Вона модель і давно працює на подіумах світу, хоча сама народилась у Нью-Йорку, в Бронксі. Та злет у неї був запаморочливий... Вибач, я допоміг? – зараз я подумала, що Богдан любить саме таких: настирливих у злеті!

– Дякую, Володько! Допоміг...

– Ну ти тримайся, Златко! А хто тобі той чоловік? – виходить ще не весь Київ знав про нас з Шереметом. Хоча Володька – то людина з іншого світу. Його ж не цікавлять плітки, а лише нулі й одинички.

– Ніхто... Так попросили. Доброї ночі тобі, хакере! І вселенського блага на землі! – пожартувала я та вперше кинула айфон на підлогу. Але там був килим, тому зі гаджетом нічого не сталось. Сталося зі мною! Що тепер робити з тими автентичними фото з лаконічним надписом: «Бодя і наше кохання!»

Якби я була дурніша, то не витримала б і зробила зараз те саме, що дівчина в нічному клубі у Вероніки. Повірте: мені дуже хотілося зараз вкоротити собі віку, але я не могла дозволити тій «чорній тіні» заподіяти мені біль, а потім смерть. Адже саме на слабкість людини розраховують ті, хто шле такі гидкі фото. Закохане серце не витримає та зробить фатальну помилку. Ні, моє буде боротись! Може й не за Нього, але своє життя я так просто віддавати не збираюсь. Ну, погрались трішки у Кохання, але ж це ще не все на світі. Я навіть вирішила продовжити працювати в офісі Шеремета і спеціально нікуди звідти не йти.

Просто житиму, як раніше, роботою. Можливо підпишу контракт з Inwey та стану справжньою бізнесвумен? Наберу собі підписників, досвід у мене вже є, правда чужий, але ж чомусь навчилась, тому й успіх повинен прийти. Не тільки ж чорнявим дівчатам у Бронксу «злітати». Я теж хочу!

А Богдан? Так, все що сталося дуже боляче, але ж він поки не мій чоловік і навіть не тато наших дітей... Господи, чому ж так неймовірно БОЛЯЧЕ! Як взагалі можна обійматися з однією вдень, а ввечері освідчуватися іншій? Правду казала Тарнавська «підступний і безсердечний». Саме такий. Нічого, Златко, ми ще повоюємо!

Розділ 16. Переломний момент

Поки в Києві я втрачала розум через «чудові» селфі мого коханого невідомо з ким на іншому континенті, Богдан Шеремет вже підписав у страховій компанії всі необхідні документи та поїхав перед відльотом до батьків. Мама Орися наварила вареників з вишнями й частувала ними найрідніших чоловіків на терасі біля будинку. Не дивлячись на згоріле помешкання, Богдан почувався таким щасливим, що не зміг дочекатися зустрічі зі мною й вирішив, по Skype, познайомити все-таки з батьками.

Його тато був чомусь не в захваті від київської нареченої й прирікався з єдиним сином прямо за столом:

– Бодя, синку! Ну навіщо тобі та хрещатицька напасть? Ти ж знаєш, які вони там всі! Це місто грошей і розпусти. Вона тільки тебе дурного зі статками й чекала...

– Тату! Навіщо ти говориш таке, чого не знаєш? Вона зовсім інша. У неї все було й без мене. Батько працює нафтовим інженером у Катарі, мама там діток англійській мові навчає. Дівчинка закінчила на відмінно міжнародний факультет в Шевченка. Нащо б я їй здався? В Києві привабливих чоловіків більше ніж у нас в Голлівуді. Та вона, маленька розумниця, обрала саме мене! А ще... між нами: вона мені незайманою дісталася. Тільки мамі не кажи. То як ти думаєш, може це я її не вартий?

– Сину, ну це вже зовсім по-дитячому! Скільки в тебе перебувало жінок, а ти й досі не можеш відрізнити цноту від підробки... Та в житті не повірю такого про столичну! Це як отой твій «пояс вірності благородним цілям». Ти ще в ньому чи вже здихався? Орисю! Я тобі зараз допоможу, – не дав синові гаряче заперечити батько та й почвалав до дружини в будинок.

В нетерплячці Богдан з’єднався з нашим офісом і побачив на екрані мене. Шеремет не був би класним бізнесменом, якби миттю не ловив інформацію в будь-якому її вигляді. Не знаю: що вже він там побачив на мені, але схвильовано запитав:

– Златочко, кохана моя! Що сталося? Чому ти така змарніла?..

Я зціпила зубенята й не могла повірити, що він аж настільки «підступний і безсердечний». Зараз характеристика Тарнавської виглядала, наче його аналіз крові. Я не привіталась і не засяяла, а просто взяла айфона та відправила йому фото і сказала:

– Ось що сталося. Я тобі повірила, а ти звичайний слизький гад. Пообіцяй про НАС забути! – і закрила ноутбук, а потім ще й вимкнула телефони взагалі!

До мене намагався зайти хтось зі співробітників, але вилетів назад, бо я ридала на столі так, наче мене вже вбили, а потім неквапливо покадрово показували збоку, як це робилось... Зараз я не відчувала, ні рук, ні ніг. Всередині все клекотіло й змішалося. Не було ні серця, ні душі. Мене теж не було більше, бо він був більше не Моїм! А я, як щасливе і віддане створінням, абсолютно нікому не потрібна. Як бізнесвумен, як розумна помічниця, як безвідмовний працівник – безперечно! Але ж навіщо так жорстоко використовувати людей? Вони ж інколи ще живі!

Я плакала і не могла зупинитись. Звичайно, Богдан зараз «обривав» всі можливі й неможливі засоби зв’язку, але я повідключала все на світі та з єдиного телефону, що залишився, просто набрала Вероніку.

– Нікусь, а можна до тебе сьогодні заїхати? – спитала я тепер найліпшу подругу та мала на меті лише одне: напитися так, як ще ніколи цього не робила.

– Та запросто! А що сталося? – здавалося, всі навколо миттєво відчули моє раптове нещастя.

– Нічого. Напитися хочу й погуляти, – зізналася я їй.

– Ого! Це для тебе щось новеньке. Добре, я заїду, – запропонувала мені бувала дівчина.

– Не треба. Я на таксі. Ти ж уже в клубі? – уточнила я.

– Златко, а де ж мені бути? Я тут живу взагалі, – почула я ще одну новину про свою нещасну подругу і розум мій посвітлів.

– Як? А чому?

– Тому, що батько квартиру нашу пропив. Поки я танцювала, договір з липовим агентством підписав і згорів. Я його хоронила в таких боргах! Але потім «відтанцювала» з лишком. Та на квартиру ще не назбирала. Ось такі реалії, мала! Ну приїзди, у мене сьогодні виступів мало, нап’ємося разом. А заодно розкажеш: що з тобою той глянцевий привид уже зробив, – навіть не питаючи, констатувала мудра дівчина.

Як пишуть у книжках: а в цей час у Нью-Джерсі відбувалось наступне. Куштування смачних вареників з вишнями та знайомство батьків з нареченою якось миттєво перетворилося на невеличке пекло. Богдан Шеремет намагався, але поки не міг зрозуміти: як його вчорашнє невинне селфі з колишньою дружиною потрапило до мого особистого гаджета? Та він був не з тих хлопців, що пожаліють і не допитають власних батьків!

До нестями щасливий своїм майбутнім, він дійсно вчора трішки вийшов за рамки здорового глузду, але ж Леслі була така співчутлива та на диво покірна, коли підписувала папери. Богдан сам прийняв рішення і, щоб здихатися відразу пам’яті про колишню і їх спільний дім, віддав їй право на всю страхову суму та, на її прохання, трохи посидів за чашкою кави. А потім вона, жартома, попросила зробити кілька фото, бо відлітала кудись на фільмування невідомо чого. Зараз Богдану було не до її вигадок про кар’єру. Адже після лікування в клініці від наркотичної залежности, Леслі більше не брала на роботу жодна велика агенція. Набагато пізніше він дізнається, що і підвал квартири був, фактично, ділом її рук.

Але звиклий до динамічного руху чоловік, уже встиг побувати в клініці та знову став повноцінним і марив лише про те, як буде пестити у своїх обіймах юну помічницю, дарувати їй своє гаряче кохання та планувати велику щасливу сім’ю...

От тільки у чорнявої Леслі щодо цього були зовсім інші плани. Поки він перебував у клініці, шустра наркозалежна завітала до колишніх свекрів. Вона розповіла сльозливу історію про своє палке кохання до їх сина та почула про мене. Не пройди вона навіть школи підлості високих подіумів – Леслі була такою по життю. Чуже щастя викликало у неї нервові зриви, а батько Богдана як добрий католик, просто повірив їй на слово. Він знав номер київського офісу сина, а вже звідти хто завгодно, заради бізнесу, міг дати Леслі мій власний номер. Я його ні від кого не ховала, бо в нашому стрімкому житті – мені тепер телефонували звідусіль, в будь-який час доби. Та розуміння всього цього прийде до нас усіх через деякий час страждань і мук.

Я розрахувалась з перевізником та й пішла до уже знайомого лівобережного Голлівуду. Привіталась з охоронцями, зайшла всередину і побачила Вероніку на сцені. Вона мене помітила й радісно махнула рукою в блискітках. Мене провели за заброньований нею столик і подали для початку Дайкірі. Поки Ніка танцювала, я сиділа наче відморожена і думала про все відразу. Про свій неймовірний «злет» в Іnwey. Про моє гаряче й коротке кохання, про цю дівчину, що кожен день майже голою ублажає погляди підпилих дядьків тільки, щоб вижити. А ще про НЬОГО... Навіщо я була Богдану? Для примхи? Для галочки про незайману? Чому вони всі такі гидкі? Адже Ніка мене попереджала. Хоча саме вона нас і познайомила.

– Привіт, Лялю! – почула я десь збоку і відсторонено подивилась нагору. Переді мною стояло ще одне «диво світу» чоловічої статі та, мабуть, бажало виконання якоїсь своєї примхи.

– Пішов геть! Дівчина відпочиває, – відізвався місцевий викидала, бо всевидяча Нікуся вже зробила йому знак зі сцени. Це вона мені потім сказала.

– Я заплачу... – не відставало мурло. Та Арсен тихенько взяв його за зап’ясток і доповнив:

– Йди сядь, де був. Я повторювати не буду.

– О’кей! Які ми всі недоступні, – підняло воно руки та поповзло у свій куток.

Скоро звільнилась моя подружка і нам подали «вечірній набір».

– Ну що, подруго, за вільних жінок у всьому світі? – підняла яскравий стакан Ніка. – Не захочеш їхати додому – в мене є запасний спальний мішок...

Розділ 17. Гордість – то наша кара

А в передмісті Нью-Йорку, в невеличкому будинку Шереметів, точились свої баталії:

– Де вона? – кричав Богдан. Він увірвався до батьківської господи та зараз був мало схожий на чоловіка з глянцевої обкладинки, раче на хижого звіра: – Ще раз вас питаю: де та чорнозада шльондра?

Мати навіть кришку з каструлі впустила:

– Бодю, синку, ти чого?

– Орисю, а це наш син так ділить своїх шльондр та переживає...

– Тату! Ще слово і я не подивлюсь, що ти мій батько. Ніколи в житті більше не називай мою кохану дівчинку таким словом. На фоні цих гадюк – воно святе!

– Мирославчику, а що взагалі діється? – підняла кришку мама й почала її настирливо мити.

– Тато у нас демократ. Я сам скажу. Мені скоро сорок років, а він досі за мене вирішує: з ким мені спати. Дав наркоманці номер моєї коханої й та тварюка скинула моїй дівчинці нашу вчорашню зустріч. А тепер я не знаю, що буде взагалі! Я жити без неї не хочу...

– Без котрої? – далі приколювався батько та, здається, не дуже боявся погроз сина.

– Тату, молю, скажи: де та дикунка? – вивергав злість, наче вулкан лаву, Богдан Шеремет.

– Бодю, ну вибач, я не знав. Мене наче біс попутав. Вона прийшла вчора така сумирна, попросила номер твого київського офісу. Звідки я знав: для чого? – виправдовувався батько.

– Але ж я тут, ось він! Чому у мене не спитати? – не вгавав Богдан.

– Тому, що ти не дав би, – спокійно сказала мама й додала: – Не шукай її синку. Вона знову повіялась до своїх дружків у Мексику. Лети краще в Київ, ти там потрібніший.

Богдан нахилився й поцілував матері руки.

– Мамо, помолись за мене... Ні, за НАС. Я без Неї, справді, не знаю як жити! Я ж вас познайомити хотів. Обручку купив і безпліддя своє скасував. Сто років з нею хотів прожити, з дітьми й онуками. А ця погань все перекреслила одним натиском на телефоні... Моя маленька не пробачить, вона дивна. Одночасно свята й невблаганна, бо вірить у вселенську чистоту.

– А ось тут ти неправий, синку, – продовжувала мати. – У що там вона не вірить, але якщо кохає – простить. Тільки ж ти не кидайся на дівчинку, як звір. Пережди, нехай подумає, а потім м’якенько, як я вчила. Пам’ятаєш?

Богдан тяжко зітхнув:

– Тобі добре говорити «м’якенько». А я навіть летіти туди боюсь...

– Що така страшна? – знову жартував батько, дивлячись на вперше закоханого по самі вуха сина.

– Тату! Прошу не жартуй про нещастя.

– Все, ну буду. Орисю, всі твої вареники вже посиніли. Пішли, нехай наш звір відпочине й подумає. Адже йому скоро в дорогу дальню і по прильоту є чим зайнятись. Бодю, ти поспи.

– Та яке там поспи? – бігав по кімнаті Шеремет-молодший.

Боявся чи ні, але ж квиток на Київ вже був замовлений і через кілька днів Богдан Шеремет щасливо приземлився в Борисполі. Він приїхав у квартиру на Лумумби й знову втрачав розум, дивлячись на велетенське ліжко, та згадував кожну мить, яку провів там зі мною...

Спати в ньому він не зміг. Облаштувався у вітальні на дивані, бо йому здавалось, що в тому ліжку померло Кохання.

А я спокійно ходила в офіс в стані «залізної людини». Тепер я майже не посміхалась та не жартувала і всі, хто встиг пізнати мій веселий і гарячий характер, пояснювали такі зміни довгою розлукою двох закоханих сердець та чекали приїзду боса.

І ось настав ранок нашої зустрічі, після розриву. Погода була похмура й холодна, як моя нещасна померла душа. Вже кілька разів зранку зривався сніг. Я приходила в офіс рано, адже тут повсюди метушились люди. У своїх чотирьох стінах на Прорізній мені здавалося, що я от-от помру і ніхто цього навіть не помітить. Це було навіть гірше, ніж коли помирав сусід Анатолій Гаврилович.

– Доброго ранку, Злато! – тихо привітався зі мною Шеремет і, не чекаючи відповіді, пішов до себе. Виглядав він так само як я. Живий, але явно нездоровий.

Я закрила лице руками й застогнала від болю. Найбільше за все мені хотілося кинутися йому на шию та більше ніколи й нікуди не випускати зі своїх обіймів. Серце стислося знову та знемагало від страждань. Але гордість, то наша кара, часто говорила мені подруга Вероніка. Це так. І боротись з тією карою, на жаль, такій як я – майже неможливо.

– Злато, я не бачу останніх звітів за місяць. Скинь, будь ласка, адресу або шлях, – почула я з перемовника і миттю виконала наказ боса.

Знову прикрила очі й розуміла, що з кожним почутим від нього словом в мені наче обривається зв’язок з життям. Ще трішки і я просто розпадусь на непомітні часточки та зникну зі світу...

Якби в мене зараз запитали: хочу я прожити років сто здоровою і в радості, або один раз доторкнутись до Нього і померти – звісно я б миттю вибрала друге. Але в мене ніхто не питав і до вечора офіс пропрацював у звичайному робочому ритмі.

Богдан нікуди не їздив і не ходив. Здавалось, що йому теж нікуди йти, бо нас розділяла бетонна стіна й чужа дурна витівка, а ми не могли ні з’єднатись, ні розійтись. Та коли на вулиці зовсім смеркло і людей у приміщеннях стало набагато менше, він вийшов і тихо спитав:

– Може поговоримо?

– Навіщо? Слова не красномовніші за ті фото, – тяжко зітхнула я.

– Дай мені можливість пояснити. В моєму житті без тебе порожньо. І взагалі це не життя, – здавалось він зараз заплаче.

– Тоді наповни його ким захочеш, у тебе це добре виходить. А мене можеш звільнити, – тупо дивилась в стіну навпроти я.

– Твоя біда це неймовірна впертість і невміння вислухати, – гірко продовжував ображати мене він.

– А твоя біда – зрадливість. Можна мені додому? – більше не могла триматись я.

– Так, – однозначно сказав мій бос і пішов до себе.

Вдома я знову ридала. Тепер сусіди вже не присилали Павлінку дізнатись про моє горе. Бо горе це коли з якогось приводу плачеш одну ніч, а якщо цілий місяць, то вже не горе, а діагноз. Я не знала: скільки ще зможу так прожити? Коли все сталося, але в Києві його не було – я злилась. А тепер, коли я була змушена кожен день і час дивитись на своє божевільне кохання, якого я чекала усе своє життя і воно прийшло. Та раптом по велінню долі, а може чиєїсь безжальної руки я побачила коханого в мерзенних обіймах невідомого кого – кожен день став схожим на страшні тортури й не було ніякої можливості змінити цей стан.

Кілька разів мені телефонувала мама. Спочатку я мовчала про те, що відбувається, але ж вона в мене рентген через простір і час. Тому приховати не вийшло. Матуся, звичайно, переживала за мене, але чомусь зраділа й сказала, що це навіть добре та колись мені знайдеться ліпший. От чому найрідніші люди такі жорстокі? Як вона не розуміла, що мені не потрібен ні інший, ні ліпший? Та не буду я шукати більше нікого, бо мені потрібен тільки Він – один на землі. Раніше ми розмовляли весело й щиро, а тепер рідше та коротше. Ні не тому, що я затаїла на маму злість. Просто, мабуть, виросла!

Розділ 18. Примирення

Три місяці тому Богдан Шеремет радісно приймав мене на роботу, щоб не з’їхати з глузду від дзвінків та презентацій. Тепер виходило так, що він регулярно був на виїзді, щоб того ж самого не сталося від нашого спілкування. Та й спілкуванням це назвати було важко. А ще виявляється, в нашій справі, від настрою та поведінки керівництва напряму залежить фінансовий стан фірми. Дистриб’ютори, що весь час спостерігали понурі й мовчазні обличчя у приймальні, не вдавалися особливо в суть і думали, що є якийсь ризик. Тому працювали лише зі старими перевіреними клієнтами й продажі різко впали. А щоб не бачити мого «мертвого» вигляду та хоч якось підтримати філіали на плаву – Богдан весь час знаходився за межами міста. Він самостійно, без моєї допомоги, проводив презентації та мотався з лекціями по всіх містечках, куди тільки кликали його працівники.

Знаєте, тепер кожного дня я згадувала вислів, що людина може звикнути до всього. Ну, це коли потрапляє на безлюдний острів, або не дай Боже калічиться, чи ще щось. Спочатку втрачає розум та думає про самогубство, але ж потім починає звикати та й живе собі у новій якості. Так було і в наших відносинах. Ми з Богданом нікуди не рухались, а просто звикли, що інколи розмовляємо у справах. Це відчувалось і виглядало жахливо. Всередині, наче з’явилась смертельна хвороба, або застрягла величезна каменюка і давила та росла.

Якось Шеремет приїхав надвечір з Житомирщини та здавався дуже стомленим або, може, погано почувався. Він попросив мене зайти й допомогти розібратися у схемі продаж, бо новенькі дистриб’ютори наплутали у даних так, що просто жах! Я сіла спиною до нього за сусідній комп’ютер і почала «розмотувати той клубок». Справа пішла, але він був незадоволений та покликав до свого монітора.