Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Стомилася? – тихо й занадто близько підійшов до мене Шеремет. Його традиційно тонкий аромат парфумів заповнив простір навколо. Богдан взяв щось з коробочки і я побачила кулон з аметистом та почула: – Ти дуже гарно справляєшся з усім. Може це дивно, але я скучив за тобою й хочу подарувати ось це.

Він розстібнув защіпку на ланцюжку та вже намагався обвити навколо моєї шиї, але я відсахнулася й запитала:

– Навіщо?

– Ну, по-перше, це твій камінь. Він уособлює більшість твоїх рис: щирість, відданість, гармонію у всьому. Він, як і ти, приносить умиротворення та додає натхнення. З того часу, як ти працюєш зі мною, мене скрізь переслідує удача. Я підписав по Європі неймовірну кількість людей, на яких навіть не очікував. Ти мій талісман, а це буде твій.

– Я не можу його прийняти, Богдане. Це коштовність і такий жест проти правил. Він мене бентежить, – кажу щось таке, чого не хочу.

– А мене бентежить все, що в тобі. Прошу прийми, від щирого серця...

Я знизала плечима й розуміла, що в грошовому еквіваленті для нього це ніщо. Але сам факт подарунка від боса - для мене був неприйнятним! Та коли я подивилася в його жовто-зелені очі, вони зовсім не уособлювали хижака, скоріше прохали милосердя й довіри. Я мовчки повернулась до нього спиною й рішуче підняла волосся, щоб він міг замкнути застібку.

– Дякую! – збентежено прошепотів чоловік та ніжно доторкнувся губами до моєї шиї. Я, наче вжалена, відскочила вбік, відчуваючи як палає обличчя.

– Ніколи більше не робіть цього, будь ласка, містере Шеремет! Інакше я звільнюся, – аж занадто гаряче вимовила я й розуміла, що мені не вистачає повітря.

– Вибач, я поквапився. Звільнятися не треба. Я вмію чекати, – рішуче сказав тоді він.

Розділ 9. Особиста справа вільної людини

Тиждень закінчився так швидко, наче його й не було. Тато з мамою полетіли назад до африканської пустелі, а я знову залишилася сама-самісінька й мене оповив непереборний сум.

Часто я плакала аж до ранку. Перед роботою намагалася прикладати до личка лід, але очі залишалися червоні та підпухлі й Богдан не витримав та якось запитав:

– Тобі допомога потрібна? Що хлопець дістає?

– Я вже казала: у мене немає хлопця, – не зрозуміла я, чого він лізе мені в душу.

– А чому ж ти приходиш кожного ранку така зарюмсана? – його спостережливість просто вражала.

– Тому, що тато з мамою поїхали й мені їх дуже не вистачає. Краще б взагалі не прилітали! – щиро зізналась я йому й заридала так, наче він мене вкусив.

– Вибач, ти казала, а я забув. От тільки я в житті не повірю, що в тебе немає хлопця. Така краса приваблює десятки очей, – констатував Шеремет, а мені від цього стало ще гірше.

– Не потрібен мені ніхто! Дозволь мені вийти, – прошу його з останніх сил.

– Звичайно йди. А як повернешся, ми поговоримо. У мене є до тебе невідкладна справа, – таємниче посміхається своїми чарівними очима бос, а я біжу на вулицю.

Плакати дуже хочеться, але посеред площі я не можу цього робити й тому швидко прямую в бік Олександрівської лікарні. Всі знають, що серед її зелених просторів легко загубитися й трішки відпочити від набридливої метушні.

Я увійшла до парку й присіла на бетонному блоці. Повз мене пройшов чоловік на милицях, а потім жінка повезла в інвалідному візку дівчинку. Після побаченого лити сльози тільки тому, що я молода, здорова й гарна - мені перехотілося. Бо тут і зараз я усвідомила: скільки у людей буває горя. Тому посиділа ще трішки й повернулася до офісу.

Коли зайшла у приймальню, з кабінету Богдана було чутно галасливу відвідувачку. Вона репетувала відносно хімічної формули одного з кремів для обличчя та доводила, що продукція Inwey то туфта, а вона кандидат хімічних наук і може легко зруйнувати кар’єру компанії, бо спеціалісти неправильно вводять складники... Бла-бла-бла!

Як Шеремет все це інколи витримує? Адже вона така не перша. Частіше люди приходять, щоб подякувати. Але бізнес, що напряму пов’язаний з клієнтом – то неймовірний геморой. Вибачте на слові! Завжди знайдеться невдоволений життям суб’єкт, котрий звинуватить у всьому інших. От і ця «професорка» мабуть, була чимось обділена й тому прийшла відвести у нас свою спустошену душу.

Коли Богдан здихався її, та провів до виходу з офісу, він уважно подивився на мене й запитав:

– Тобі краще?

– Трохи, – відповіла я й теж поцікавилась: – А ти живий? Не заразила тебе ця «хімічка» чимось невиліковним?

– Я тебе прошу! У мене на них давно стійкий імунітет, – безтурботно розсміявся він. – До речі, я хотів тобі запропонувати дещо.

– Слухаю уважно, – з готовністю взялась я за планшет.

– Та ні. Занотовувати нічого не треба. Тут мені презентували два квитки на виставу, тільки немає з ким піти. Власне я навіть не знаю де це, – хитро посміхнувся він та показав мені квитки до «Підвалу культури», на Гончара 30А. Театру, що знаходився на сусідній від мого дому вулиці.

– А чому ти не запросиш на спектакль свою Жанну? – згадала я про жінку, що якось вимагала у нього грошей на власний салон краси.

– Тому, що Жанна давно в минулому, – спокійно відповів Шеремет, а в мені наче щось розірвалося та приємно заповнило нутрощі. Я намагалася бути спокійною, але солодкі відчуття пурхали в мені і я порадила: – То запроси когось іще.

– Я не хочу «когось іще». Хочу піти з тобою, – по-дитячому вередував Шеремет.

– Але це непрофесійно, коли бос і підлегла разом ходять до театру, – відрізала я.

– От де воно тут у вас таке береться? Наче вже давно немає червоних стягів, а радянщина так і пре навіть з тих, хто її ніколи не знав. Чому це непрофесійно? Я ж тебе не в стрип-клуб кличу? А хоч би й туди. Це особиста справа вільної людини: куди вона ходить після того, як принесла користь суспільству своєю денною працею, – ображено прочитав мені лекцію про надлишок моральності Богдан і чекав, що його розумна помічниця придумає у відповідь цього разу.

Але відповіді я не знайшла й забувши про сльози, сказала:

– Добре підемо до «Підвалу». Я давно туди хотіла сходити.

Такої радості на його доглянутому обличчі я не бачила, ні після феєричної презентації на Печерську, ні тоді, коли повернувся з Європи з гарними новинами. Взагалі ще не бачила.

– Ти ба, які дива роблять з вами переконання людини з вільного світу? – весело сказав він.

– Ну от що, людино з вільного світу, якщо будеш так собою пишатися, я й передумати можу! – відчувала я свою нестримну радість та навіть забула про сум через від'їзд батьків.

Коли після вистави ми вийшли з «Підвалу» кожен по-своєму переосмислював талант Антуана де Сент-Екзюпері. Вистава називалася «Льотчик і роза». Вона була про героя, закоханого в життя та жінок.

Ми тихо йшли в бік мого дому і я бачила, що Шеремет прекрасно орієнтується на цих вулицях.