Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

За день до від’їзду Богдан запросив мене до ресторану на першому поверсі Гуліверу. Ні, це був зовсім не прощальний обід начальника з підлеглою. Скоріше діловий, адже там він повинен був познайомити мене з нашим зв’язком нагорі. А простіше: людиною, що прикривала київський філіал перед правоохоронними органами. Я бачила таке в кіно, але у житті повинна була зіткнутись з цим вперше.

Літній чоловік награно обійнявся з Богданом, сів навпроти та підозріло застряг очицями в мені.

– Бодя, у тебе нова секретарка? Нічого така собі! – надав миттєву характеристику худорлявий дідуган, не соромлячись моєї присутності.

– Антоне Охрімовичу, вона не секретарка. Це заступник по всіх питаннях на час моєї відсутності в Києві. По всіх, – повторив Богдан, можливо тому, що дідусь не дочував. Але виявилося, що чув той відмінно.

– Та облиште, пане Шеремет? Якесь дівчисько і «по всіх»? Навіщо ти довірив їй наші таємниці? Це ж утопія, – попивав дорогий коньяк, коштом мого боса, нахабний дідок.

– Все нормально, раднику! Вона не підведе, – наполягав Богдан. – Злата дуже відповідальна й талановита людина.

– Ну, відносно її талантів тобі звичайно видніше! – гидко розсміявся «радник» і я, зрозумівши паскудний підтекст його слів, піднялась та скромно вимовила:

– Вибачте, я на хвилинку до дівчачої кімнати.

Обидва джентльмени злегка підвелись та знову зайнялись своїми секретними справами. А в туалеті ресторану я подивилась на себе в дзеркало і чомусь сказала: «Ласкаво просимо до мафії, Златко!» Потім покрутила головою, вимила руки й подумала, що все це я собі надумала. Звичайний бізнес, звичайні відрахування, хіба що покровитель дуже гидкий.

Через день Богдан полетів спочатку до Стамбулу, а потім до Софії. На зв’язку він дійсно був двадцять чотири на сім і здавалося, що знаходиться десь поряд. Ніяких надзвичайних подій поки не відбувалось. До офісу заходила лише прибиральниця й ті дистриб’ютори, що не мали змоги відзвітувати через мережу. Уявляєте: у нас були й такі, та зовсім непогано працювали.

Крім цього, в моєму житті скоро повинна відбутися неймовірна подія: на тиждень до Києва прилетять тато з мамою! Я не бачила їх більше як пів року й тому встановила на айфоні «зворотний відлік». Заради хохми, звичайно, але систематична відсутність у житті молодої дівчини батьків, то зовсім не смішно!

Настав день зустрічі. Вдома я підготувалась ґрунтовно. Поприбирала, накупила їжі, кругом поставила квіти. А от з офісу мені потрібно було піти прямо посеред дня. Залишати мій відповідальний пост на аби кого я не наважилась і тому просто відпросилась у Богдана та зачинила «вершину світу» до завтра. Всі вже знали, що саме так я нарекла наш офіс. І шефові це страшенно сподобалось! А потім інші співробітники, що працювали як вони кажуть «на землі» – миттю підхопили назву й тепер кожен в радіусі Київської області знав, що таке «вершина світу» в Гулівері.

Зранку я побувала там, а потім відразу взяла таксі й помчала в Бориспіль. Літак сів вчасно й ось я уже зависла на шиї у тата та ніжно обіймаю свою загорілу матусю. Бідні, вони мали такий колір шкіри, що якби не блакитні українські очі, можна було б вважати їх справжніми жителями Африки.

– Господи, яка ж ти в нас стала доросла й гарна! – продовжувала обійматись зі мною в таксі мама й шепотіла мені на вушко: – Нареченого покажеш?

– Мамо! Та немає в мене ніякого нареченого. Ніколи, роботи багато. Та й потім ти ж знаєш: я на це діло дивлюсь скептично.

– Ну, дивись скептично. А час іде. Всі дурненькі дівулі порозбирають собі хлопців, а ти зостанешся зі своїм відмінним дипломом, крокувати удвох по життю. Он ми з татом побралися на першому курсі, та й досі не жалкуємо, правда ж дорогий? – раділа мама й крутила голівкою на всі боки так, як роблять ті, хто довго не був вдома та неймовірно скучив за кожним деревом, що пролітало за вікном таксі.

Порядок в домі мама оцінила й похвалила мене, а ще зрозуміла, що в мене дійсно немає хлопця. Бо тоді часу на ідеальний лад точно не вистачило б. Батьки навезли у квартиру багато дивних масок і спецій та бігали по сусідах з презентами. Жаль було Гавриловича, про якого я говорила на початку. Він так і не справився з втратою своєї Аллочки та скоро помер у лікарні. А я навіть не встигла до нього зайти. Тепер в тій квартирі жили інші, нові люди та залишалось сподіватись, що батько й донька вже зустрілись на небі. Ось таке воно життя!

Та моє, наразі, просто цвіло й пахло. Рясніло ароматами африканських пісків та тисячами оповідань, які до опівночі наче та Шахерезада, розповідала мені мама й не могла наговоритись. А скоро повернувся зі свого європейського вояжу й мій бос. Новин він теж привіз багато, але «сувенір» для мене вибрав більше, ніж дивний. Я взагалі не люблю безпідставних подарунків, та кулон з аметистом – то вже було занадто!

Вечір в офісі видався гамірний, бо в Київ приїхала делегація з Одеси. Одесити – неймовірні люди. Вони радісні й піднесені завжди. А вже про їх неперевершений гумор знає цілий світ. Стільки анекдотів про тьотю Соню я за ціле життя ще не чула. Ми розмістили їх в недорогому готелі, показали деякі шляхи пересування, а на завтра в нас намічалась велика екскурсія містом. Звичайно, Богдан призначив мене гідом. Я погодилась. Батьки поїхали до тітки в передмістя, тому часу на гостей з Одеси у мене було вдосталь.

– Втомилася? – ввечері тихо спитав мене бос і тоді вперше безпідставно підійшов аж занадто близько. Його неймовірно тонкий аромат парфумів заповнив простір навколо мене. Богдан взяв той кулон з аметистом і ще тихіше сказав: – Ти дуже гарно справляєшся тут з усім. Може це дивно, але я скучив за тобою й хотів подарувати ось це.

Він розстібнув защіпку на ланцюжку та вже намагався обвити навколо моєї шиї, але я відсахнулась і спитала:

– Навіщо це мені?

– Тому, що це твій камінь. А ще він уособлює більшість твоїх рис: щирість, відданість, гармонію у всьому. Він, як і ти, приносить умиротворення та додає натхнення. З того часу, як ти працюєш зі мною – мене скрізь переслідує удача. Я підписав по Європі цілу купу людей, на яких навіть не розраховував. Ти мій талісман, а це буде твій...

– Я не можу прийняти, Богдане. Він коштовний і це мене бентежить.

– А мене бентежить все, що є у тобі. Прошу: візьми. Від щирого серця...

Я знизала плечима й розуміла, що в грошовому еквіваленті йому то ніщо, але сам факт подарунка від боса – для мене був неприйнятним! Та коли я подивилась в його жовто-зелені очі, вони зараз зовсім не уособлювали хижака, раче просили милосердя й довіри. Я мовчки повернулась до нього спиною й рішуче підняла волосся, щоб він міг закрити застібку.

– Дякую! – радісно прошепотів він і ніжно доторкнувся губами до моєї шиї. Я, наче вжалена, відскочила вбік та миттю відчула, як горить все лице.

– Ніколи більше не робіть цього, будь ласка, містере Шеремет! Інакше я звільнюсь, – аж занадто гаряче вимовила я і відчула застряглий в горлі ком.

– Добре! Вибач. Не треба звільнятись. Я вмію чекати, – рішуче сказав мені він.

Розділ 9. Особиста справа вільної людини

Тиждень закінчився так швидко, наче його й не було. Тато з мамою полетіли назад до своїх африканських пісків і сонця, а я залишилась одна-однісінька й тепер мені було страшенно сумно. По пів ночі я плакала. Перед роботою намагалась прикладати до личка охолоджувальні компреси, але очі все одно були підпухлі й Богдан не витримав та якось спитав:

– Тобі допомога потрібна? Що хлопець дістає?

– Я вже казала: у мене немає хлопця, – не зрозуміла я, чого він лізе мені в душу.

– А чому ж ти приходиш кожного ранку заплакана? – його спостережливість вражала.

– Тому, що тато з мамою поїхали й мені без них дуже сумно. Краще б і не прилітали, – щиро зізналась я людині, яка на сьогодні вселяла довіру, як ніхто інший.

– Вибач, ти казала, а я забув. От тільки я в житті не повірю, що в тебе немає хлопця. Не може така краса не приваблювати десятки очей, – констатував він, а мені зараз стало ще гірше.

– Може. Не потрібен мені ніхто. Можна я вийду? – раптом попросилась я.

– Звичайно йди. А як повернешся – ми поговоримо. У мене є до тебе невідкладна справа, – таємниче посміхнувся бос своїми чарівними очима і я вибігла на вулицю.

Мені знову хотілось плакати. Але посеред площі я не могла цього робити й тому швидко пішла в бік Олександрівської лікарні. Всі знають, що там зелені простори, де можна загубитись та трішки відпочити від набридливої метушні. Я увійшла до парку й присіла на бетонний блок. Повз мене пройшов чоловік на милицях, а потім жінка повезла в інвалідному візку дівчинку. Після побаченого лити сльози тільки тому, що я молода, здорова, красива та дуже вперта – мені перехотілося. Бо тут і зараз я усвідомила: скільки у людей буває горя. Тому посиділа ще трішки й повернулась до офісу.

Коли я зайшла у приймальню, з кабінету Богдана було чутно галасливу відвідувачку. Вона репетувала відносно хімічної формули одного з кремів для обличчя та доводила, що продукція Inwey то туфта, а вона кандидат хімічних наук і може легко зруйнувати кар’єру компанії, бо спеціалісти неправильно вводять складові... Бла-бла-бла!

Як Шеремет це все інколи витримує? Адже вона така не перша. Частіше люди приходять, щоб подякувати. Але бізнес, що напряму зв’язаний з клієнтом – то неймовірний геморой. Вибачте на слові! Весь час знаходиться невдоволений життям суб’єкт, що починає паскудити життя всім іншим. От і ця «професорка» мабуть, була чимось обділена та прийшла відвести до нас свою спустошену душу.

Коли Богдан здихався її, то вийшов і уважно подивився на мене.

– Все в порядку? – запитав він.

– Наче так, – відповіла я й теж поцікавилась: – А ти живий? Не заразила тебе ця «хімічка» нічим невиліковним?

– Я тебе прошу! У мене на них давно стійкий імунітет, – безтурботно посміхнувся він. – А тобі я хотів дещо запропонувати.

– Слухаю уважно, – з готовністю взялась я за гаджет.

– Та ні. Занотовувати нічого не треба. Тут мені презентували два квитки на виставу, тільки немає з ким піти. І я не знаю де це, – тепер хитро посміхнувся він та показав мені квитки до «Підвалу культури» на Гончара 30-А. Тобто, театру на сусідній від мого дому вулиці.

– А чому ти не запросиш на спектакль свою Жанну? – поцікавилась я жінкою, про яку випадково дізналась буквально у свій другий робочий день в офісі.

– Тому, що Жанна давно в минулому, – спокійно сказав він, а в мені знову щось розірвалося та приємно заповнило все всередині. Я намагалась бути спокійною, але бурхливе почуття було нестримним і солодким... І все ж я ввічливо порадила: – То запроси когось іншого.

– Я не хочу «когось іншого». Хочу піти з тобою, – наполягав Шеремет.

– Але це непрофесійно, коли бос і підлегла разом ходять до театру, – відрізала я.

– От де воно тут у вас таке береться? Наче вже давно немає червоних стягів, а радянщина живе навіть в тих, хто її ніколи не знав. Чому це непрофесійно? Я ж тебе не в стрип-клуб кличу? А хоч би й туди. Це особиста справа вільної людини: куди вона ходить після того, як принесла користь суспільству своєю денною працею, – ображено прочитав мені лекцію про надлишок моральності Богдан і чекав: що його розумна помічниця придумає у відповідь цього разу.

Але відповіді я не знайшла і, забувши про сльози, сказала:

– Добре підемо у «Підвал». Я теж туди давно хочу.

Такої радості на його доглянутому обличчі я не бачила, ні після тієї феєричної презентації на Печерську, ні тоді, коли повернувся з Європи з гарними новинами. Взагалі ще не бачила.

– Ти ба, які дива роблять з вами переконання людини з вільного світу? – жартував він.

– Не задавайся так, вільна людино, бо я й передумати можу! – чомусь заразилась його радістю я.

Коли закінчилась вистава, ми мовчки вийшли з «Підвалу» на вулицю та здавалося, що кожен по-своєму зараз переосмислював талант Антуана де Сент-Екзюпері. Вистава називалась «Льотчик і роза» про героя, закоханого в життя та жінок.

Наразі Богдан був чомусь мовчазним і загадковим. Ми тихо пішли в бік мого дому і я розуміла, що він прекрасно орієнтується на цих вулицях.

– Хочеш зайдемо сюди? – запитав він, дивлячись на вхід до відомого в’єтнамського кафе «У Хань».

– Але вже пізно, – натякала на розставання я.

– Чому це пізно? Вони працюють до двадцять третьої. А зараз лише пів на десяту, – поглянув на свій Rolex мій кавалер.

Дивно, але місяць тому, коли ми вперше зустрілись – я й уявити не могла, що той глянцевий принц буде отак запросто гуляти по моїх рідних вулицях.

– Тут подають на диво смачні роли з овочами та креветками й класичні рисові чипси, – вирвалось у нього.

– То це так ти не знаєш: як дійти до «Підвалу»? – не витримала я.

– Але ж повинен я був якось викликати у тебе жалість. Бо тільки так ти, зі своєю супервідповідальністю, могла погодитись на вечір зі мною, – зовсім розвеселився мій шикарний бос і я не знайшла, чим йому заперечити.

Ми пригостились смачними стравами в’єтнамської кухні та вже зовсім пізно, пів на одинадцяту, підійшли до мого будинку.

– Тут я живу, – оголосила я, та Богдан посміхнувся й сказав:

– Я знаю.

– А це ще звідки? – здивувалась я.

– Якось прогулювався поряд. Дуже хотів зайти в гості, але подумав, що можу завадити. Я взагалі-то не настільки «вільна людина», щоб вдиратися без запрошення.

Зараз я чітко розуміла, що саме на те «запрошення» він і натякає. Припустимо я була зовсім недосвідчена, але ж не дурна. Тому з першої нашої зустрічі, під консерваторією, коли він покликав мене на співбесіду відносно працевлаштування, я усвідомлювала, наскільки він мені сподобався. Це було наче наслання якесь, чародійство, казка! Тільки спочатку здавалось, що між нами прірва, а згодом вона ставала все менш глибокою, аж поки сьогодні не перетворилась на рівну дорогу поряд. Батьки мої полетіли. Від своєї Жанни він здихався. Ми обоє були гаряче закохані, та що мені зараз треба робити – я не знала!

Розділ 10. Як квітка посеред неба

Вистава була гарною, до кафе ми разом сходили, а тепер стояли поряд з моїм домом і ситуація здавалась більш ніж прогнозованою.

– Дякую за вечір, Богдане. Я вже піду. До завтра, – вимовила я тремтячим голосом.

– Невже так і підеш? – сумно спитав мій бос і в повітрі між нами відчувалась неймовірна електрика, а потім він лагідно додав: – Не відмовляй мені в щасті. В мене його так давно не було...

А мене наче громом ударило! Тобто я Йому зовсім не потрібна? Просто чоловік бажає «нових» відчуттів? І відмовляти не можна, бо він бос. Так?

На вулиці було доволі темно, але в моїх очах стемніло ще більше. Я вже не хотіла плакати, а просто вбити його, чи хоч покалічити. Може я й не була настільки «вільною людиною» як він, але теж цивілізованою й поважала своє виховання. Тому стрималась та прошепотіла:

– Вже пізно. Дорогу ти знаєш, тому дякую й до завтра!

– Ні! Не йди, – схопив він мене за руку, бо не міг втямити, що не отримає негайно бажаного. Я уважно подивилась на наші руки та попросила:

– Відпусти. Мені боляче.

– Вибач, я не стримався. Будь ласка, не йди сама, я хочу з тобою...

– Ні, я піду сама. А вистава була гарна, ще й знакова: багато жінок в одного чоловіка. Іще хочу попросити: пообіцяй забути те, що зараз було. На добраніч!

Вільний та зрілий, самостійний та забезпечений бізнесмен Богдан Шеремет дивився зараз мені вслід і шепотів: «На добраніч! Нізащо не пообіцяю забути... Навпаки: обіцяю з тобою бути. І ти нікуди від мене не дінешся, повір...»

Я повернулась і пішла в наш старий двір. Мені відразу стало спокійніше й затишніше. От тільки бідне моє серце рвалось на шматочки та знемагало від пекучого болю. Чому світ наробив багато розумних чоловіків, що добре вміють накопичувати статки, але зовсім не відчувають грань між владою та прекрасним, що присутнє у житті?

Наш будинок вже тихо спав, а я ридала так, що вдосвіта прибігла Павлінка:

– Перепрошую, але сусіди переживають. Прислали мене спитати: у тебе горе? Ти вночі дуже гучно плакала. З батьками все в порядку?

Я знову виглядала зарюмсаною, але тепер посміхнулась та відповіла:

– Ніколи не знаєш, чого чекати від сусідів: турботи чи прослуховування? Дякую, Пашо, все добре. То я кіно страшне подивилась. Ось і плакала. Ви вже вибачайте, що я дурна й невихована.

Сусідка полегшено зітхнула й зникла, а я сіла перед своїм косметичним столиком і не знала: навіщо малюватись сьогодні? Бо йти в офіс, вперше за весь час роботи на «вершині світу», мені не хотілося. Але місяць лише розпочався, а Богдан видав мені всю зарплатню й мені, відповідальній, треба її відпрацювати. Я одягла строгий костюм, зробила гарну укладку і макіяж та гордо почесала в бік метро.

Шеремет був уже на місці й з його кабінету знову чулась гучна баталія. Цього разу кричав наш завскладу. Він намагався довести босу, що необхідно зняти ще одне приміщення. Адже продажі розширюються, постачання теж, а наша тендітна продукція зберігається іноді так, що миттю втрачає товарний вигляд і консультанти не бажають її брати. Виходить проблеми виникають навіть тоді, коли фірма прямує до стрімкого злету. Але їх легко подолати!

Захар Абрамович був невблаганним і ярим захисником свого відповідального посту. Український єврей за національністю, згідно з «коктейлем» родової крові – не терпів ні компромісів, ні страху. За свою справу він міг піти на будь-яку амбразуру. В цьому Шеремет був талановитим. Він умів знаходити відданих фірмі людей. Не хочу бути хвастункою, але ж мене він теж знайшов!

Я закінчила деякі незавершені справи з документами, бо від запрошення в театр, перебувала вчора у такому піднесеному стані, що наплутала з простими речами. Не знаю чому, але від того вечора я чекала справжнього дива. Через мою впертість та упередженість дива не сталося, тому потрібно було просто працювати далі. Захар Абрамович добився таки свого й вискочив до мене весь мокрий, але щасливий. Він протирав лисину хустинкою й просив:

– Златочко! Золота моя дитино, давай оголошення. Будемо шукати приміщення. Гроші бос дає.

– Не треба шукати, Захаре Абрамовичу. Є в мене декілька варіантів. Якось Тарнавська просила, але ж вона поїхала бізнесувати до Польщі, а напрацювання я залишила.

– Дай я тебе обійму! Ой, вибач. Ну що взяти зі складського крота? Ніякого виховання. Ти ж у нас, як квітка посеред неба...

Я відкрила йому кілька варіантів і чоловік, звичайно, вибрав найкращий та ще й близько до нинішнього. Зв’язок з орендодавцем, договір оренди й оплату я пообіцяла виконати самостійно і якнайшвидше, тому директор складу пішов такий щасливий, наче в нього вже з’явився перший онук, появи якого на світ їх сім’я очікувала з дня на день.

У приймальню від себе вийшов тихий Шеремет. Він навіть не привітався зі мною, і стабільної чарівної посмішки на його глянцевому обличчі, теж не було.

– Я їду, – вимовив він. – Справи ти ведеш дуже добре, а мені потрібно підігнати роботу нью-йоркського офісу. Там немає такої «квітки на небі», як у Києві. Тому терміново потрібна моя присутність.

– Коли? – теж без будь-яких емоцій спитала я.

– Я замовив квиток на завтра...

Це, звісно, була моя робота. Але після вчорашнього «облому» в наших стосунках, він ще вночі прийняв рішення та замовив собі квиток.

– Доступ до всіх баз ти маєш. Фінансові питання залиш на Шкребу, для термінових проплат всі реквізити у тебе є. Ну, думаю, що все...

Оте «все» прозвучало зараз, наче смертний вирок. З самого початку наші ділові стосунки розвивалися стрімко і яскраво. А тепер я згадала народну мудрість: «Чим вище заберешся – тим болючіше падати» і вона на сто процентів відповідала моїй дійсності. Правда, фактично, я нікуди не падала. В мене була чудова робота серед досвідчених і навіть інколи прикольних людей. Велика зарплата та майже керівна посада, про яку місяць тому, я навіть мріяти не сміла. Але чому ж тоді на душі такий безпросвітний морок? Від того «все» моє бідне серденько стиснулось так, наче хотіло зупинитись. Але ж при навчанні на дипломата нас якісно тренували бути врівноваженими в будь-якій ситуації та тримати емоції при собі. Тим більше, що «емоції» ще вночі вийшли з мене аж через край!

– Добре. Я пообіцяла Абрамовичу ангар в Чабанах. Ти не проти? – не кидалась я з риданнями йому під ноги, хоч підпухлі очі сховати було важко.

– Ні, не проти. Я повторюю: ти ведеш справи на висоті. Дякую! У мене буде до тебе ще одне прохання. Відправ моїй орендодавиці оплату за житло й компенсацію за терміновий розрив домовленостей. Я вчора з’їхав зі свого житла. Побуду до завтра в готелі.

Він чекав мого питання зараз, мабуть, більше ніж будь-чого у житті і я здалася:

– Ти не потребуєш більше житла в Києві? Тобто їдеш надовго, чи назавжди?

Яскравий жовто-зелений погляд хижака спалахнув, наче блискавка, і він навіть посміхнувся:

– Ні, не назавжди. Я ж не можу покинути напризволяще ту величну споруду, яку ти допомагаєш мені будувати. Просто хочу почати все з чистої сторінки й мені треба багато про що подумати.

Розділ 11. Не забирай у мене мрію

Перший тиждень, після відльоту, Шеремет не телефонував взагалі. Можливо, як «безвідмовна секретарка» я повинна була відразу набрати його й спитати про те, як долетів. Але я тільки вважалась помічницею, а насправді являлась наразі першою дійовою особою київського офісу й тому в мене було багато невідкладних справ по бізнесу. А про «пестощі ввічливості» від мене нехай забуде й навіть не мріє. Там, у нью-йоркському офісі в нього ж точно ціле стадо подружок, які зітхають за чарівним босом та моляться, щоб подивився в їхній бік. Златко, а це ти зараз про інших, чи про себе? Навіщо тобі знати: хто зітхає там, коли ти сама тільки й чекаєш, щоб зателефонував чи якнайшвидше приїхав? Але ж ніхто про таке не здогадується і це добре! Бо інакше згоріти мені з сорому та заникатись кудись якомога далі взагалі! Йшов час, а Шеремет набирав мене кілька разів, щоб спитати про справи й тут же відключав зв’язок. Хіба нормальні люди так спілкуються? НІ!

Зненацька мені зателефонувала Вероніка. З того часу, як вона фактично влаштувала мене працювати на «вершину світу» – ми ще жодного разу не розмовляли. За навчанням та акліматизацією в новій сфері діяльності мені було ніколи відриватися на дурні дівчачі розмови, та я відгукнулась.

– Привіт, бізнесвумен! Як воно справи на злеті? – радісно спитала Ніка про таке, чого в принципі знати не могла.

– Привіт, Нікусю! Дякую, добре. А звідки ти знаєш про мій «злет»? – завжди у всьому шукала чіткості та ясності я.

– Хм! Дивна ти, Златко, у своїй непомірній скромності. Та вже пів Києва знає, що ти керуєш компанією замість Шеремета й доволі успішно. Може все-таки заїдеш проставитися? – веселилась дівчина.

Я почула Його прізвище й тяжко зітхнула. Згадала чомусь свої безтурботні дні ще місяців зо два тому, коли була вільна на повному роздоріжжі, без роботи й життєвого інтересу та на утриманні батьків. А потім Ніка познайомила мене з суперзіркою мережевого маркетингу і все кардинально змінилось: прийшов інтерес до справи, з’явилось багато нових знайомих та турбот, і сумувати стало ніколи, але ж чому тоді так гірко на душі?

– А звідки ти все це знаєш, Ніко? – поцікавилась я.

– Ну, ти даєш, відміннице! Та Київ – то ж велике село і тут нічогісінько не приховаєш. А вона собі залізла в піднебесся й думає, що не видно. А знаю я тому, що у нас кілька дівчат підробляють вашими дистриб’юторками, а ще більше клієнток, що користуються вашою продукцією та часто заходять і розповідають. Ось так чутками земля повниться, подруго. Заїхала б до мене якось, я хоч твій новий імідж оціню. Ні, наливати мені за твоє просування кар’єрними східцями не треба. То я пожартувала. Я й сама за зустріч наллю, а ще хоч розповіси старій знайомій: який той розбещений іноземний франт у ліжку...

Вона розсміялась, а мені здавалось, що зараз я помру. Та не знала я: який він у ліжку. Страшенно хотіла, але не вийшло! І тепер всередині, наче якась болячка завелась і мучить кожну мить. Ні, не яєчники, а серце. Воно в мене ще дурніше, ніж жіночі органи. І чому я тоді йому відмовила? Хоча, якби все повторилось – я йому знову відмовила б! Господи, за що ти мене такою впертою народив?

Відносно зустрічі Ніка мене все-таки переконала й ми домовились зустрітись посередині міста: на Подолі. Зустрілись у плавучому ресторані, біля річкового вокзалу, де колись наш клас святкував випускний.

Вероніка з’явилась на своєму улюбленому червоному Ягуарі й тому пила безалкогольний коктейль. А я взагалі спиртного не люблю і спробувала її питво. Фруктовий напій мені навіть сподобався. Говорили ми про різні дівчачі дурниці та весь час обходили тему про мене й Шеремета, але перед розставанням вона мені сумно сказала:

– Ти не дуже затягуй ігри зі своєю традиційною гордістю. Пізнай його світ. А що, як він виявиться саме твоїм? Я так багато дівочого горя в нас бачу. Нещодавно одна прийшла вночі, я якраз танцювала. Вона напилася спочатку, а потім келих розбила – та себе ним по горлянці. Кровиці змивали море, а врятувати так і не встигли. Казали, що заміж за хлопця хотіла, а він іншій запропонував... Златко, я завжди говорю: наша гордість – то наша кара! Хапай, поки він ще твій.

– Але ж він не мій! – змучено скрикнула я та не знала: кого зараз більше хочу переконати – себе чи дівчину з великим життєвим досвідом.

– Твій-твій! Ти б очі свої бачила, коли про вашу розлуку розповідала. А я бачила і повір: він навіть більше, ніж просто твій. Ти по вуха в нього закохана!

Ось таким був висновок нашої з Веронікою розмови.

Я приїхала додому і, мабуть, якби курила – то робила б це до світанку. Але в мене зроду не було такої звички, тому починати було не на часі. Зараз же всі боролись за здоровий спосіб, тому я просто передивлялась на комп'ютері фінансові звіти фірми за минулий місяць. А коли глянула на годинник – навіть злякалась та почала збиратися спати. Я ж вранці буду виглядати в офісі, наче зомбі! А дозволяти таке собі я не маю ніякого права. Ні клієнти, ні колектив не зрозуміють темно синіх кіл навколо очей. Але раптом згадала пораду Ніки, плюнула на гордість і сама набрала боса. Я розрахувала, що коли в Києві четверта ранку, то додавши сім годин, у Нью-Йорку вже п’ють не першу каву. Та й Богдан Шеремет, скоріше за все, поринув у свій шалений бізнесовий світ.

Кілька хвилин його номер не відповідав, але потім я почула на диво ясне привітання.

– Столиці моєї Батьківщини, привіт! – радісно сказав він і я запідозрила, що за океаном в його житті стались якісь позитивні зміни.

– Вітаю, босе! А хіба ми ще й досі твоя Батьківщина? – уточнила я.

– На всі віки! Ну, розповідай: як справи у мого чарівного керівника? – продовжував радісно говорити він, а мені вже страшенно хотілося дізнатись причину його вранішнього щастя.

– Богдане, а ти нічого не наплутав? Це ти мій керівник. І що, дозволь спитати, такого радісного у вас там зранку відбувається? – залишалась сумною я.

– Та ні, не наплутав. Я бачив фінансові звіти й вони дивовижні, а все завдяки тобі. Чому радісний? Просто, що тебе чую. Думав: вже ніколи сама не зателефонуєш. А зараз щасливий, що помилився, – якось дуже щиро зізнавався він.

– Тільки й по всьому? Ну, припустімо, ніякої моєї заслуги у підйомі продаж немає. То все новий склад та твої підписники гарно працюють. А зателефонувала я з ввічливості, чому тут радіти? Скоріше ти там одружився знову й тому такий щасливий, – не втримала гірких ревнощів я у собі.

– Не дочекаєшся! А ще повідомляю, що скоро приїду. Трішки навів тут лад. І страшенно скучив за Києвом. Вже й не знаю: де саме тепер мій дім? – здавалось зараз він знаходився поряд, вірніше в моїй душі й від цього було спекотно та зворушливо. Спати я точно перехотіла й сиділа на ліжку з телефоном, міцно притискаючи його до голови, наче то був Він сам.

– І коли тебе чекати? – вирвалося з мене.

– А ти справді хочеш мене бачити? – настирливо допитувався бос.

– Всі хочуть. Особливо Абрамович. У нього народився внук. Він п’яний три дні ходив. Переплутав два постачання, але ти його не жури. У чоловіка така неймовірна радість!

– Та навіщо він мені? Злато, в мене буде до тебе особисте прохання...

– Яке? – від того «особистого» в мені все аж затремтіло.

– Пам’ятаєш? Я ж бездомний. Знайди мені помешкання, щоб тобі сподобалось. Я довіряю твоєму смаку, – хитро попросив він.

– Богдане, так не вийде. Я у тебе в гостях не бувала, тому уточни, чого саме ти хочеш? – розгубилась я та почула відповідь:

– Саме цього й хочу: щоб вибрала, як для себе. А коли приїду – ми розв'яжемо питання наших відносин. Ну, навіщо ці перепони? Ми ж неймовірно подобаємось одне одному! Тоді після вистави ти проявила характер і сказала: «Пообіцяй забути». А в мене не виходить, бо ти вже кругом застрягла і дістати не сила. Тільки зараз не заперечуй, добре? Просто зроби, як я попросив...

Я сиділа наче під гіпнозом і відлуння його слів тануло в кожній моїй клітинці.

– Чого ти мовчиш? Я знову тебе образив? – вгадуючи мій стан навіть на такій відстані, солодко вимовив він.

– Але ж ти заборонив заперечувати, а я дурна лише це і вмію робити. Ні, не образив. Обіцяю: я все зроблю, – підсвідомо «помирала» від щастя я.

– Господи! Як приємно це чути! Я навіть не очікував від Києва таких змін у своєму житті. Думав: просто офіс відкрию, бізнес розкручу. А потім з’явилася ти. І я відчув, що стаю справжнім, новим, зовсім не таким, яким був раніше. Щось ти в мені переробила і це не пройде й не змінити. Та я й не хочу, бо так добре мені ще ніколи не було... Я зараз, мабуть, зайвого наговорив? Але чомусь відчуваю, що НІ. Завтра вилітаю. А тебе лише про одне прошу: не забирай у мене мрію. До зустрічі, Злато!

Мамо рідна, як же я хотіла почути «МОЯ», але він не посмів. Знаю, що дуже хотів, але не сказав... Зв’язок перервався і навколо зависла глуха тиша. Тільки моє заворожене серце калаталось посеред цієї дивної ночі й божевільно чекало невідворотних змін. Я намагалась якось зібратись та привести до ладу думки, а вони збуджено розповзались і не хотіли ставати звичайними, бо були шалено щасливими.

Розділ 12. Мій хижак

Після всього почутого від Богдана вночі, спати вже не вийшло б ні за що. Тому до ранку я перерила купу сайтів з нерухомості та ніяк не могла визначитись: чого саме хочу. Я хотіла тільки ЙОГО, а де і коли – не мало ніякого значення. Але ж він бажав там, де гарно та міг собі це дозволити. Тому покрутила-повертіла та накинула оком на престижний житловий комплекс за палацом «Україна». Правда, третій корпус ще будували й це завжди виглядало дещо незатишно. Але то була новобудова мрій! А ще корпуси були чимось схожі на хмарочоси Нью-Йорка. Мені так хотілося Йому догодити! Ну, і трішки собі, якщо вже бос дозволив...

Шустра рієлторка відразу зрозуміла, що тут пахне грошима та викладалась на двісті процентів, як наші новачки-дистриб’ютори. Але все, що мені треба було я побачила ще на сторінці в Інтернеті, а зараз лише переконалась, що збігається. Тому, щоб не втрачати дорогоцінного часу – запропонувала підписати договір оренди та внесла щедру передплату за три місяці. Це було не мало й небагато, а триста тисяч гривень. Помешкання цих грошей вартувало. Гарні меблі, сучасне обладнання, шикарний балкон та овальний скляний стіл у вітальні. А ще ліжко! Ні, наразі я не буду його характеризувати. Це треба не бачити, а відчувати... Словом, залишила у консьєржки ключі та й поїхала собі в офіс працювати.

Наш водій сам зустрів боса в Борисполі та повіз за адресою, яку я вказала. Інколи моє серце завмирало від чергового дзвінка, але то був не Він. А інколи просто калаталось так, наче йду на екзамен з фізики чи хімії, бо ці дисципліни я страшенно не любила. Я ж гуманітарій! Скоріше наразі я здавалась маленьким щасливим дівчиськом, що чекає свята й неймовірного подарунка. Якось так можна було схарактеризувати моє становище. А Він зателефонував саме тоді, коли я відвернулася.

– Як ти це робиш? – почула його піднесений тон. – Я про таке навіть мріяти не міг. Наче й не було ніякого перельоту і втоми. Справді, тут дуже гарно. А скажи: коли тебе чекати?

– Коли вечерю приготуєш, тоді й чекай! Я ж все-таки на роботі, – жартувала я.

– Добре. Я буду готуватись, тільки не затримуйся допізна, – говорили ми зараз так, наче давні чоловік та дружина. А насправді прикривали жартами шалене хвилювання перед чимось дуже важливим і прекрасним, та чекали його, згораючи від нетерпіння.

От тільки, коли знаходишся на грані можливостей, завжди вилазять якісь невідкладні справи! Ні, я звичайно пам’ятала, що сьогодні повинні прибути до Києва аж дві наші делегації з різних міст. Їх треба привітати, розпитати та розмістити по готелях. У мене ж не було секретарки і я навряд чи взяла б її, бо в нашій справі важко швидко комусь довіритись. Та я все зробила правильно і знову тремтіла від хвилювання, коли підіймалась в ліфті на Лумумби.

Відчувала як тремтять пальці, коли натискала кнопку дзвінка. Він відчинив. Здавалось: ми не бачились дуже давно! Взагалі-то, в такому вигляді свого боса я ще точно ніколи не бачила. Весь час він міняв свої ідеально строгі костюми та плащі, а зараз стояв переді мною до пояса без одягу і виглядав неймовірно привабливим. Підкачані м’язи, загорілий торс – все це викликало в мене просто бурю емоцій і бажань, але я ще трималась.

– Зігрітись пустите? – посміхнулась я Йому рум’яними щічками, бо на вулиці закінчувався листопад і вже зривались перші сніжинки. Та Богдан відразу нічого мені не відповів, а просто розкинув свої щирі обійми, пригорнув до шовкових грудей так, наче все життя тільки цього й чекав.

– Пущу... Як же ти смачно пахнеш, – тихенько прошепотів він. – Чому так довго?

– Бо я застрягла десь серед інших світів. Пробач, але зараз я дуже поспішала... Ну, як я вгадала: що тобі подобається?

– О, так! Вгадала... Все те, чого я страшенно хотів: чарівна, розумна і така жадана, – продовжував обіймати всю мене він, а я ще не знала, що відповісти й тільки тихенько здригалась в його ніжних обіймах. Він відчував мою розгубленість і від цього шалів ще більше. Потім обійняв моє личко і прошепотів:

– Навіщо ти нас мучила? Більше ніколи не випущу зі своїх рук. Це неймовірно солодко. Все як марив, все як хотів... – і доторкнувся теплом своїх божественних вуст до моїх спраглих губ. Боже, як Він блаженно цілував... Це вже був не той недосяжний чоловік з обкладинки глянцевого журналу, а саме Мій – коханий і щасливий, гарячий і неземний. Я віддалась Йому, наче покірна тваринка, що відчуває лагідне тяжіння та тільки тихенько зітхала, а Він чомусь зупинився й прошепотів:

– Ось тепер знаю, що Моя. Нікому не віддам, навіть не мрій...

– Я нікуди від Тебе не хочу. Тільки так, чи як завгодно, але тільки не відпускай, – світ навколо крутився і спочатку був ясним, а потім стемнів. Я не чинила б опору навіть якби він мене зараз убив... Бо все життя на землі я чекала саме Його!

– Можна? – ввічливо спитав він і зняв з мене пальто та поставив сумочку на поличку, а потім обережно посадив на пуфик у передпокої й роззув з чобітків. Я спостерігала за всім, неначе в тумані, бо ще ніхто й ніколи зі мною так себе не вів.

– А далі можна роздягати? Питаю, бо тепер ти будеш головною в моєму житті та все, що накажеш – буде зроблено. Я тільки з тобою зрозумів, що саме цього й хотів! Отакого божественного створіння з очима, від яких неможливо відвести погляду. Ти хоч знаєш: яка неймовірна? – пестив він мої гарячі щічки й посміхався так розчулено, наче перед ним була маленька дитина.

– Ні, не знаю. І наказувати не можу, бо більше не хочу чинити опору. Роби що хочеш, ти Мій... – вирвалось з мене і від цих слів Шеремета накрила гаряча хвиля, а хижий погляд запалав нестримним вогнем. Богдан підхопив моє ослабле тіло у свої сильні обійми та поніс туди, де стояло величезне ліжко. Він вже явно знайшов його й оцінив! Я потопала в Його очах покірним питанням і не могла зупинити збудженого важкого дихання.

– Твій! Бо кохаю так шалено, як ніколи в житті не вмів. З першого дня, з першої хвилини ти зачарувала мене і я хочу бути завжди Твоїм... Скажи ж мені хоч щось у відповідь.

– Навіщо? Хіба ти й так не відчуваєш? Кохаю, як нікого у світі! – горнулась я до його красивого тіла.

Від насолоди почутого він проковтнув повітря і вперше поклав мене на ту дизайнерську споруду для Кохання... А коли я залишилась без одягу, Богдан якось дивно зітхнув і опустився перед ліжком на коліна:

– О, Господи! Скажи: де ти така взялась?

– Від тата з мамою, – шаленіла я поглядом, боялась і хотіла всього, чого б він мені тільки не запропонував.

А хижак сяяв на мені своїми жовто-зеленими очима і поглинав моє тіло то гарячими, то ніжними цілунками та збуджено здригався, коли вивчав щось нове в моєму юному організмі. Я не заважала, а тільки почувалась частинкою великого зоряного простору і згадувала той сон, що наснився мені після першого робочого дня, поряд з Ним. Зараз я відчувала все знову, тільки наяву – гостро і солодко та боялась розтанути серед світів...

Далі я з острахом чекала найголовнішого, бо зі мною цього ще ніколи не було. А він, мабуть, спеціально відтягував найпрекраснішу мить, хоч вже сам був на грані збудження. Та коли опинився на мені й легенько доторкнувся туди, де було волого й гаряче, затремтів і спробував увійти, але відразу не зміг...

– Господи! Дитинко моя, ти незаймана!?! – він застиг на місці й тепер ті вовкулацькі гарячі очі стали боязкими: – Що робити? Я не смію...

– Чому не смієш? Я ж кохаю й обрала саме тебе. Хіба не про це ви всі мрієте?

– Так! Але... Я не готовий, – він провів рукою по своєму розтривоженому лицю і це вже був зовсім не той впевнений у собі бізнесмен Богдан Шеремет, а зляканий хлопчисько перед своїм першим сексом.

– Ти забув чи не вмієш цього робити? – нетерпляче спитала я, бо була до болю готова та неймовірно хотіла відчути Його у собі.

– Я багато чого вмію, але зараз навіть не розумію, чи можу... Скажи, що я достоїн?

– Так! Я тебе дуже довго чекала. Але точно знаю, що саме ти Мій єдиний. Тепер і назавжди. Я хочу...

Він заплющив очі, мабуть, щоб було не так страшно. А насправді просто божеволів від неймовірної відповідальності й почуттів до коханої дівчинки та обережно заповнив мене собою. Я відчула легенький біль, але ж так сильно і давно хотіла його Коханого, що приліпилась ближче й прошепотіла:

– От і все. Наче комарик укусив...

– Ти неможливо прекрасна й божевільніша, ніж можна уявити. Я зараз наче друге народження пережив! Скажи, що все добре і я можу тебе кохати?

Я знаходилась в такому збудженому стані ейфорії та нових відчуттів, що тільки сильніше притулила Його до себе і впевнено відповіла:

– Все життя. Наскільки вистачить твоїх сил.

Розділ 13. Він найкращий на землі

Дивно, але Богдан не накидався на мене сто разів підряд, як пишуть в деяких книжках. Він чомусь взагалі був зараз серйознішим, ніж коли підписував видаткові накладні. Просто обережно тримав мене у своїх обіймах і тихенько пестив плечі. Я відчувала, який він збуджений та хоче продовження, але боїться і спитала:

– Я що тобі вже не потрібна?

– Навіщо ти провокуєш? Я ж можу розірватись. Але більше не можна. Нехай мій скарб заспокоїться...

– Чому? Я ще хочу! – знущалась з нього я.

– Невже ти будеш така нестримна? Хоча, якщо враховувати твою старанність в роботі, думаю, я зовсім пропащий, – радісно посміхався він і важко дихав.

– Тоді покажи щось без цього, – зводила я його з розуму.

– Ні! – вперто відрізав Шеремет. – Ти ще маленька. Я навіть не уявляв: наскільки. Пішли краще поїмо. Я там привіз трішки гарного хамону і найкращу у світі каву.

– Ну, якщо борщу немає, то нехай буде хамон! – тяжко зітхнула я і він не витримав, гаряче стиснув й захотів насититись поцілунком.

Неймовірно п’янка хвиля накотилася на нас обох і залишитись у спокої не вийшло. А ще він в мене кінчив з такими радісними зойками й стогоном, що я навіть не уявляла його таким. Тепер з ранки в мене трішки пішла кров...

– Господи, що ти зі мною робиш? Я ж просив, – безсило опустився на ліжко він, а я спитала:

– То он як це буває? Ви теж плачете?

– Не завжди. Тільки з коханими та коли дуже чекаємо.

– А я тепер буду вагітна?

– Ні! – щасливо розсміявся він і пояснив: – Знаєш, сьогодні я вперше страшенно радий, що два роки тому це зробив. Один мій підписник-лікар запропонував у себе в клініці деяку процедуру. Ну, поки я «грішний і вільний». Такий він поставив мені діагноз. Це коли чоловікові тимчасово перекривають заплідну функцію. Все, як зазвичай відчуваєш, тільки без контрацептивів і страху за небажану відповідальність.

– Тобто зараз з нами все було «як зазвичай?» – діставала я бідолагу.

– Звичайно: чоловік, жінка, акт... Ти неймовірно вреднюча! Як ти можеш? Я хотів зараз померти від щастя, але не зміг, адже попереду ще стільки всього прекрасного. В тебе нічого не болить?

– А тепер ти неймовірний, бо нагадуєш мою маму. Мені так солодко і до тебе я уявити не могла: наскільки воно прекрасне, те щастя...

– Воно не завжди таке. Тільки коли нескінченно та віддано кохаєш. Колись я розмовляв з одним психологом, так он він стверджував, що сама близькість, то робота з продовження роду людського. А от кохання – то самовіддача. Коли хочеш дати коханій людині набагато більше, ніж взяти собі. Зараз ми саме це й відчуваємо. І я дуже хочу, щоб так з нами було завжди...

– І я так хочу. Ну, якщо вже мені нічого не можна, то пішли до твого хамону, бо я зголодніла, – згодилась відірватись від «навчального процесу кохання» я.

Наступного дня, мій мудрий та далекоглядний вчитель кудись зник. Тільки ввечері зателефонував та знайшовся аж в Черкасах.

– Навіщо ти там? – обурилась я, бо дуже чекала ночі й наступних щирих лекцій про найсолодший предмет у житті.

– Проведу кілька презентацій. Я тут давно не був, – відчував мій настрій він.

– А як же я? Невже це все, чого ти від мене хотів? – не могла я стримати стервезності.

– Потерпи! Дома я від тебе не відкараскаюсь, а так не можна. Ти мені на все життя потрібна: жива і здорова. Навіщо ж все відразу?

– Але чому не сказав? – образилась я на його самостійне рішення.

– От саме через це. Ти ж наче вулкан. Тільки той, що довго спав. Тепер я розумію: чому у тебе в бізнесі все виходить. Ти азартна й настирлива. Гірша ніж я, – веселився він і голос у мого хижака-вчителя був страшенно щасливий.

– Тоді я піду додому!

– Правильно, йди. Збери поволі валізу з речами, а я повернусь і переїдеш до мене назавжди. Ну, не злись! Я тебе так шалено кохаю, що зараз зовсім не руками можу машину вести... – зізнався мій прекрасний бос.

– Не треба «не руками». Коли повернешся, хочу того дива у собі багато-багато. І я тебе божевільно кохаю. Поїду додому збиратись і чекатиму... ти знаєш чого.

– Златочко, змилуйся! Я кожен рух наш пам’ятаю і хочу бути у тобі...

Коли я зайшла до нашого двору на Прорізній мені здавалося, що тут все змінилось. Дерева стали стрункішими, дитячий майданчик яскравішим, а зорі ще ніколи не сяяли так чарівно. Після просторів на Лумумби, в нашій сталінці було тісно і дихати якось важко. Я навіть не розуміла, що то моє шалене кохання рветься назовні, а стіни в нашому домі такі ж, як і були.

– Мамусю, привіт! – відразу набрала я маму. – Як у вас справи?

– Та добре, доню. А що трапилось? Чого ти вся гориш? – за тисячі кілометрів відчувала мене мама.

– Мамо, я Його кохаю! Яке ж це прекрасне і надзвичайне почуття! Воно так заворожує і поглинає, що навіть все всередині болить, але мені казково, – не змогла втриматись я перед рідненькою і вальсувала по кімнаті.

– Ого! Це щось занадто нове. А ну давай, розповідай, кому так швидко пощастило? – прискіпливо сказала мама і я пам'ятала: на кого схожа у житті.

– Нічого не швидко. Я Його страшенно довго чекала. Думала, що вже втратила, бо спочатку дурна прогнала, а він повернувся і тепер тільки МІЙ! Доля мене пожаліла й нагородила. Мамо, він неймовірний і найкращий на землі!

– Та хто, я тебе питаю! Розповідай, бо все кину й прилечу. Нащо воно мені треба, щоб дитину без розуму залишали? – обурювалась матуся.

– Ти ж сама хотіла, щоб він був моїм!

– Хто небіж тітки Мані? – чомусь розчаровано спитала мама.

Я розсміялась щасливим, навіть дурним сміхом та згадала, як колись в підлітковому віці один прищавий парубок дарував мені ромашки на дачі в Глевасі.

– Ні! Мамусю, ні! Мій найдорожчий у світі чоловік. Мій бос по роботі – Богдан Шеремет. Я Його безмежно кохаю, а він мене...

– Ах, он у чому справа! Ти ж казала, що він глянцевий привид, хижак і серцеїд. Що вже змінився?

– Та ні. Він завжди був хорошим. Просто в нашій роботі є таке поняття, як «лице напоказ». Ось він таким і був. Але на мене з першого дня запав і каже, що я його талісман.

– Ну, знаєш, талісман – то не дружина. І що він від тебе хоче? – тепер я вже жалкувала, що отак видала мамі всю радість відразу.

– Мене на все життя. Хіба цього мало? Мамо, не діставай! Я щаслива. А про вагітність не бійся, він безплідний, – ще гірше бовкнула я і почула, як матінка там у себе аж застогнала...

– Що? Як ти могла? Та ми ж з татом внуків бажаємо! Чи навіщо ти думаєш ми тут, як прокляті, кістки паримо? – зовсім впала духом вона.

– Я тебе хотіла розрадити, а ти... Це не назавжди. Процедура у них в Штатах розповсюджена така, щоб жінок марно проблемами не хвилювати.

– Та, страшне! Прямо, тільки у них в Штатах. Чула я про цю процедуру. То й нехай. Все ж, дійсно, спокійніше. Але я абсолютно не задоволена твоїм розбурханим станом. Ти його мені хоч покажи?

– Зараз відправлю фото, дивись, – зраділа я. – Гарний, правда?

– Так він же старий. І якийсь несправжній, – видала свій вердикт бачення чоловіків моя мама.

– Ну, не всім же, як тобі, ровесників кохати. А відносно «справжній»? Мамочко, він настільки справжній, що я не можу тобі цього розповідати. І про внуків не переживай. Я ніколи не думала про таке, але від нього хочу купу дітей. Бо він неймовірно добрий і красивий та вміє вірно кохати. Скажи, а тато як завжди – на буровій? Я так хотіла його теж почути!

– Як завжди... – зітхнула мама.

– Ну, зате він твій єдиний. А тепер і в мене є такий! Зараз буду речі збирати. Ми хочемо жити разом.

– Де? В готельному номері? То бери його вже до нас чи що, – розгублено порадила мені мама.