Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

– Та я зовсім трішки взяла з офісного фонду на канцтовари, – винувато знизала плечима.

– Але ж там були копійки. Я запитую про гонорар дизайнеру? – прискіпливо уточнив бізнесмен.

– Богдане, а дизайнер попрацював безкоштовно, – задоволено посміхнулася йому помічниця.

– Хтось з твоїх знайомих? Але ж все одно треба заплатити. Гарна робота коштує грошей, – похвалив він роботу, що сподобалась.

– Дякую, але в мене хороша зарплатня, – розквітала я після слова «гарна робота».

– Ти хочеш сказати, що це твоя власна розробка? – тепер Шеремет був скоріше вражений, ніж здивований.

– Саме так! Я хотіла, щоб було привабливіше. Мені здається, що з рекламою люди краще запам’ятають презентацію. Гість потримає в руках, візьме з собою, покаже іншим... А що не треба було? – не розуміла я поки його реакції.

– Я думав, що вже все побачив у тобі, але тепер почуваюся сліпим! Людина, яку навчали геть іншому фаху й ніколи раніше не працювала на розкрутці публічних заходів - створила таке диво... Дякую, міс Злато, бо Ви золото нашої компанії й саме мені безмежно поталанило знайти скарб. Ти неймовірна! – сяяв його хижий погляд і саме тоді мені вперше здалося, що він закоханий.

– Та годі Вам, босе, перехвалите! Значить все нормально? Змінювати нічого не треба? – добивала я Його й безмежно цим насолоджувалась.

– Міняти? Ні за що! Навпаки, це я тепер повинен підготуватися аби бути гідним твоїх старань. Думав, захід пройде тихо-мирно, але наразі зателефоную деяким нашим «особливим діячам». Тим, що вміють завести будь-яку публіку. Адже в цьому залі повинно статися багато чудес. Думаю, продажі підскочать в рази, – продовжували шаліли його збуджені очі. А мене, в такому стані, він заворожував ще більше...

Коли настав вечір презентації - диво дійсно сталося. Я й подумати не могла, що розбещена театральними й концертними програмами столична публіка зверне увагу на нашу рекламу, якою рясніли соцмережі та деякі дошки оголошень у місті. І ту кількість зацікавлених, що наповнили невеличкий зал, навіть уявити не могла. А Богдан сприйняв набите людьми приміщення, як належне. Охочі послухати й подивитись не тільки сиділи за столиками, а й стояли під стінами та уважно слухали «особливих».

Я сама дивилася на деяких знайомих консультантів, наче вперше. Перевтілюватися ці люди вміли не на жарт. Наші працівники здавалися наразі гіпнотизерами. Вони розповідали про шлях свого злету в компанії настільки проникливо й доступно, що деякі жінки в залі змахували сльози.

В кінці, як вимагає гарна вистава, на сцену вийшов президент українського офісу. Він був професійним і бездоганним, але я точно відчувала, що Богдан Шеремет трішки хвилюється.

Я стояла за лаштунками, пригорнувшись до завіси та вперше неприховано милувалася ним. Мабуть, я занадто відверто демонструвала свої почуття, бо одна жінка з «особливих» раптом нахилилася до мене й прошепотіла:

– Заворожує? Ось такий він наш бос. Але ти, дівчинко, не дуже западай на це диво, бо воно підступне й безсердечне...

Я вдала, що за аплодисментами її не почула. На сьогодні Богдан Шеремет уособлював для мене не тільки людину, що врятувала від бездіяльності та суму, а й наповнила життя сенсом та цікавими змінами, а ще давала якусь таємничу наснагу на майбутнє.

Розділ 8. Від щирого серця

Після вдалої презентації та офіційного відкриття бізнесу в Києві, робота офісу пожвавилася. До нас почали частіше заглядати співробітники з команди Богдана Шеремета. Їх було багато й люди давно мріяли повернути координаційний центр не за океаном, а поруч. Тепер їх мрія здійснилася.

А мій бос приходив зранку у піднесеному настрої, наспівував якісь пісеньки й продовжував знайомити мене з потрібними людьми. Я пам’ятала, що він скоро повинен їхати з презентаціями до Європи й трохи хвилювалася. Здавалося мені ще рано очолювати такий значний обсяг робіт. Але ж я відразу погодилася на це й тепер давати заднього ходу не мала жодного права.

За день до від’їзду Богдан запросив мене до ресторану на першому поверсі Гуліверу. Ні, це був не прощальний обід, а ділова зустріч з нашим «дахом». Таке я бачила лише в кіно, а тепер повинна зіткнутися зі столичними корупціонерами, лицем до лиця.

Літній чоловік награно обійнявся з Богданом, сів за столиком навпроти й застряг у мені своїми хтивими очицями.

– Бодя, у тебе нова секретарка? Нічого така собі! – неприховано видав мені характеристику худорлявий дідуган.

– Антоне Охрімовичу, вона не секретарка. Це моя помічниця й заступниця по всіх питаннях, на час моєї відсутності в місті. Підкреслюю: по всіх, – повторив Богдан, можливо тому, що дідусь не дочував. Але виявилося, що чує той відмінно.

– Та облиште, містере Шеремет! Якесь дівчисько вирішуватиме зі мною фінансові питання? Ти довіриш їй наші таємниці? Це ж утопія, дорогий! – попивав марочний коньяк, коштом мого боса, нахабний дід.

– Все нормально, раднику! Вона не підведе, – наполягав Богдан. – Злата дуже відповідальна й талановита людина.

– Ну, щодо її талантів тобі звісно видніше! – гидко розсміявся «радник» і я, зрозумівши паскудний підтекст його слів, миттю підвелася та скромно вимовила:

– Перепрошую, я на хвилинку.

Обидва джентльмени ввічливо встали, а потім продовжили свої таємні справи. В туалеті ресторану я подивилася на себе в дзеркало і сказала: «Ласкаво просимо до мафії, Златко!» Потім старанно вимила руки, наче намагалася відмитися від своїх думок і переконувала себе, що все нормально. Так мені було спокійніше.

Через день Богдан полетів спочатку до Стамбула, а потім до Софії. На зв’язку він дійсно був - двадцять чотири на сім і здавалося, що знаходиться поруч. Ніяких надзвичайних подій поки не відбувалося. До офісу заходила лише прибиральниця й ті дистриб’ютори, що не мали змоги звітувати в мережі. Таких ще вистачало, але працювали вони добре.

Крім того, в моєму житті скоро повинна була відбутися найщасливіша подія. До Києва у коротку відпустку я чекала на тата й маму. Я не бачила їх більше ніж пів року й тому встановила на айфоні «зворотний відлік». Звісно це дитяча розвага, але не для дівчини, що місяцями живе сама-самісінька, без батьків.

І ось настав день зустрічі! Дім я підготувала ґрунтовно. Поприбирала, накупила їжі, кругом поставила квіти. Але з офісу мені необхідно було піти в розпал робочого часу. Бос вперше залишив на мене відповідальну місію, але ж і до батьків я дуже хотіла! Тому зателефонувала й Богдан миттю відпустив. Я замкнула «вершину світу» до завтра. Вже всі знали, що це я так нарекла офіс та людям назва подобалася.

А я взяла таксі й помчала до Борисполя. Літак сів вчасно і я вже блаженно повисла на шиї у тата й ніжно обіймаю свою маму. Мої бідолашні мають такий колір шкіри, що якби не блакитні українські очі, можна було б вважати їх корінними жителями Африки.

– Господи, яка ж ти стала доросла й гарна! – продовжує обіймати мене в таксі мама та лукаво шепоче на вушко: – Нареченого покажеш?

– Мамо! Та немає в мене ніякого нареченого. Ніколи думати про таке. І взагалі ти ж знаєш, як скептично я дивлюся на цей момент, – впевнено відмахуюся, а вона не відстає:

– Ну, дивись-дивись скептично, а час іде. Всі дурненькі дівулі порозбирають собі хлопців, а ти зостанешся зі своїм червоним дипломом крокувати удвох по життю. Он ми з татом побралися на першому курсі, та й досі не жалкуємо, правда ж любий?

Батьки радісно крутять головами в таксі на всі боки й звісно пригадують кожен кілометр рідної землі, за якою безмежно сумують на вимушеній відстані.

Порядок у квартирі мама оцінила й похвалила мене, а ще зрозуміла, що хлопця дійсно не існує, адже тоді часу на ідеальний лад не вистачило б. Батьки навезли до квартири дивних сувенірів та ароматів пустелі й бігали з презентами по сусідах.

Жаль було Гавриловича, про якого я говорила на початку. Він так і не змирився з втратою єдиної доньки та скоро помер у лікарні. Я навіть не встигла до нього зайти. А тепер у тій квартирі живуть інші люди. Залишається лише сподіватися, що батько й донька вже зустрілися десь серед світів.

Моє життя наразі цвіте й пахне. Воно рясніє тисячами оповідей африканських пісків, які наче Шахерезада, невтомно розповідає мама.

Скоро зі свого європейського вояжу повернувся пан Шеремет. Він також привіз багато новин та радів, що підписав купу нових людей. А ще сталося таке, на що я геть не розраховувала.

До вечора в офісі стояв шалений гамір. Це тому, що відразу з поверненням боса, в Києві з’явилася його команда з Одеси. Одесити – фантастичні люди! Їх неперевершений гумор відомий у всьому світі, а ще вони завжди радісні й піднесені та знаходять підстави весело постібатися над усім, що бачать навколо себе...

Ми розмістили їх в недорогому готелі, показали деякі шляхи пересування, а на завтра у нас була призначена зустріч між двох гілок маркетингового дерева – столичного й одеського. Підготовка до обміну досвідом була непотрібна, а тому я збиралася додому.