Януш Вишневський - Зміщення спектра

– Це неможливо, тому що… – відповів він здивовано, перериваючи гоління й дивлячись батькові в очі.

– Що неможливо, синку?

– Те, що Марцін аж так помилився. З простого множення виходить, що це двадцять чотири тисячі,– відповів він спокійно. – Не кажучи про те, що це для мене маєток, я це зробив для тебе, тату. І не заради грошей, – додав згодом.

Він помітив, що батько перестав голитись. Опустивши голову, він стояв, спершись обома руками на краї умивальника.

– Він не помилився, синку, – сказав він іншим тоном, – він ніколи не помиляється. Це такий тип. Ти також працював і в суботу, і в неділю. І то головою. За це тобі належить на дві тисячі більше. Так є в контракті і так…

– Це все одно неправильно, тату, – перервав він тихим голосом. – Формально і математично ти маєш рацію, – відповів батько.

– Але неформально Марцін вважає, що сигнал мережі на нескошеному полі за високими стінами цього велетенського замку – це чемпіонат Всесвіту. І тобі належить додаткова премія. Так, зрештою, вважає кожен у його команді,– додав він, голосно сміючись.

За мить сталося щось нечуване. Перш ніж вони вийшли з лазнички, батько обняв його і сказав:

– Дякую тобі, синку. Ти навіть не знаєш, як я пишався тобою, коли, приймаючи цей проєкт, вони постійно підходили до мене і говорили «а Куба те, а Куба ось те». Я завжди пишався тобою. Не менше, ніж мама. І не менше, ніж вона, люблю тебе. Часом мені не вдається цього проявити так, як вона. Ти те, що маю найкращого з усього мого життя. Я вже давно хотів це сказати, – додав він і міцно притулив до себе.

Він почув голос своєї матері. Пробудився із задуми.

– Кубо, а ти чому так сидиш? Не маєш, бідацтво, що робити? Ти б накривав стіл скатертиною… Що трапилося, синку? – перелякано запитала, підходячи до нього. – Чому ти плачеш?!

– Я плачу? Справді? – відповів він, схиляючи голову, щоб приховати розгубленість. – Бо тато мене розчулив, – сказав він спокійно за мить. – Ти також іноді плачеш.

– Твій тато?! Розчулив? Тебе? – вона іронічно засміялася, промовляючи запитання із дедалі більшою недовірою в голосі, і швидко додала: – Зрозуміло, синку. Зрозуміло. Сьогодні такий день. Для зворушення. Але це тільки пізніше… – прошепотіла вона і поцілувала його в щоку.

Вона почала накривати стіл білою скатертиною. Він зіскочив зі стільця, щоби допомогти їй.

– Я сама накрию. Тепер, будь ласка, іди й одягни щось пристойне замість цієї запраної блузи. Може, для різноманітності якусь сорочку, а? – запитала вона. – І тоді ти розчулиш свого батька. Я гарантую тобі,– додала, посміюючись.

До святвечірнього столу він сів у сорочці.

Голубій. І в темно-синьому костюмі, з верхньої кишені якого визирала трикутна темно-синя зі взором хусточка. Батько підозріло подивився на нього, не приховуючи здивування, тоді як мама посміхалася собі під ніс.

Насамперед після завжди довгої та патетичної батькової промови вони встали з-за столу і ділилися різдвяною облаткою[8] біля ялинки. Як завжди, були мамині сльози і безпорадність батька, який всіляко намагався приховати своє розчулення, коли вони обнімалися. А потім вони бенкетували, розгортали подарунки, співали колядки.

Він думав про Надю. Що вона робить? З ким вона? Яка на вигляд?

Чи чекає на нього? Що станеться сьогодні ввечері?

Десь о дев’ятій годині вечора він узяв зі своєї кімнати важкий наплічник із перев’язаними стрічкою баночками фарби. Перш ніж він протягнув руку по куртку в передпокої, мати застібнула йому ґудзик сорочки під шиєю і, цілуючи, прошепотіла на вухо:

– Ти найпристойніший хлопець, якого я знаю. Ти повинен частіше вдягати костюм. Обов’язково, синку…

А потім швидко побігла до кухні, повернувшись, устромила йому в руки загорнуту в алюмінієву фольгу формочку й сказала:

– Маківник завжди пригодиться. Хоч би куди ти зараз ішов. Якби ти не вернувся на ніч, то прийди, будь ласка, завтра на сніданок. Ми не почнемо без тебе.

– Ми будемо чекати. Пам’ятай… – додала вона, цілуючи його в щоку.

Надин будинок світився. На кожній шибі всіх вікон яскраво блимали підсвічені ззовні гірляндами ялинки, Миколаї в червоному одязі залізали на балкони, зірки та зірочки світили на темно-синіх або голубих небосхилах. У невеличкому садочку перед будинком на кількох безлистих кущах порічок поблискували лампочки. Невеликий двоповерховий будинок із фахверковою стіною на тлі п’ятиповерхових розкішних апартаментів, що оточували його з трьох боків, був схожий на фрагмент ілюстрації із зовсім іншої казки.

– Часто, коли я там проїжджаю, думаю, як тим людям з-під восьмого номера вдалося не продати цю ділянку й залишитися в тому будинку. У ці часи це або героїзм, або багато грошей. Може, ти знаєш щось більше про це? – запитав молодий водій, на вигляд його одноліток, коли вони зупинилися під Надиним будинком.

Він здивовано подивився в дзеркальце над головою водія й запитав:

– Чому ти думаєш, що саме я міг би щось про це знати?

– Тому що ти, колєґо, їздиш сюди зі мною вісімнадцятий раз. Так мені повідомляє твоя історія на Uber. Отож я подумав, що, може, ти щось та й знаєш, – відповів водій, посміхаючись.

– Ах так? – здивовано запитав він. – Факт. Це ж Uber. Я написав для вас частину програми. Ви знаєте там усе. Більше, ніж фінансовий відділ. І поліція моралі,– сказав він, киваючи головою. – Мені щось відомо про цей будиночок, але це довга й закручена історія, а я тепер дуже поспішаю. Адже Святвечір і всяке таке… Крім того, я не впевнений, що це не стосується положення про захист даних. Подібно як список моїх поїздок з вами. Як ти думаєш, колєґо? – іронічно засміявся й швиденько вийшов з машини.

За хвилину, прислухаючись, він стояв у невеличкій альтановій прибудові. З будинку не було чутно жодного звуку. Була абсолютна тиша. Він обережно постукав чавунною колодкою у формі підкови по дерев’яних дверях. Раптом він відчув дивну нервозність та неспокій. Зовсім так само, як перед виходом на якийсь екзамен. Подумав, що це нерозумно…

За мить двері заскрипіли, і на порозі освітленого передпокою з’явилася Надя. З келихом вина в руці, у короткій чорній мереживній сукні, що відкривала її плечі, із заплетеним у косу волоссям, перев’язаним золотим бантом у великі чорні горохи. Він ніколи раніше не бачив її такою. Підкреслені тінями очі видавалися йому набагато більшими, як і намальовані карміновою помадою вуста. Невідома йому Надя. Інша. До того ж голизна її плечей. І контур грудей, на яких затримувалась тканина