Януш Вишневський - Зміщення спектра

сукні. Пригадує, що вона помітила його здивування. Вона усміхнулася, піднялась на пальцях і, делікатно поцілувавши його в щоку, прошепотіла:

– Нарешті ти є…

Вона взяла його за руку і потягнула за собою вузьким, темним коридором у велику кімнату. Він відчув запах старого дерева й аромат сушених грибів. Кімната освітлювалася декількома прикріпленими до стін лампами, що нагадували свічники. Вона мовчки вклала йому в руку свій келишок і, дивлячись йому в очі, почала розстібати ґудзики його куртки. Повільно. Один за одним. У цьому було щось чуттєве та еротичне. Якусь мить він стояв нерухомо, дивлячись на її руки. У якийсь момент скинув із себе наплічник, що тихо зісковзнув уздовж його ноги на підлогу. Він занурив руку в її волосся ззаду голови й міцно притягнув до себе.

– Боже! Борщ! Залиє мені кухню! – раптом вигукнула вона, звільнилася від його обіймів і побігла до вузьких дверей.

Він озирався довкола. За винятком величезного дубового столу на різьблених ногах, кімната була зовсім порожня. Посередині прямокутного столу стояла велика, прикрашена різнокольоровими орнаментами, біла порожня ваза. Він помітив, що навколо столу не було ніяких стільців. Уздовж усіх стін на підлозі з широких дощок стояли дерев’яні віконні рами. Деякі з них усе ще мали рештки фарби, деякі були зогнилі, у деяких досі стирчали грудки шпаклівки та розбитого скла. На стінах кімнати, як у приміщенні якоїсь галереї, висіли фотографії. Поодинокі в сепії, більшість чорно-білих. Найрізноманітніших розмірів. Малі, ніби нещодавно просто витягнуті з альбому, але також і величезні паспарту в дерев’яних рамках. Малі були прикріплені кнопками до шпалер із грубої сірої тканини. Він накрив наплічник своєю курткою і повільно проходився вздовж стін, уважно придивляючись до фотографій. Біля деяких зупинився надовше.

– Кубо, давай нарешті зробимо собі Святвечір… – раптом почув за собою її голос. – Пізніше оглянеш мій будинок. Обіцяю, що сама тобі покажу і це не триватиме більше, аніж п’ять хвилин. Після вчорашнього підвечірка я нічого не їла. Я не хотіла сьогодні нічого їсти без тебе…

Він повернув голову. Вона сиділа на столі. У руці тримала велику дерев’яну ложку. Довкола талії був зав’язаний білий короткий фартушок із кишенею спереду, а волосся над чолом було пов’язане драпірованою стрічкою. Він помітив білу підв’язку на її стегні. Хтиво облизуючи свою ложку, вона посміхалася до нього. На мить вона нагадала йому легковажну служницю з якогось еротичного фільму. Згодом вона зістрибнула зі столу й запитала:

– Може так бути?

На кухні вона зняла фартух та розпустила волосся. Вона посадила його за невеликим овальним столом, прикритим блискучою цератою з візерунком. Мабуть, новою.

Він з дитинства пам’ятав запах такої церати. З візитів у сільський будинок прабабці, бабці його батька. Лише ті зовсім нові так пахнули. Коли батьки привозили його на літні канікули, прабабця Леокадія завжди купувала нову церату «до хати», а для нього, «чортеняти Кубуся», щороку нові шкіряні черевики і новий срібний ланцюжок із хрестиком. Освячений преподобним панотцем з костелу на пагорбі «кропилом в неділю, спеціально для Кубуся». Він досі зберігає ці позеленілі ланцюжки й хрестики в металевій касетці, що стоїть на шафі в його кімнаті…

Він крадькома озирався довкола. Кухня разюче нагадувала йому ту бабусину в селі. Низька хлібна шафка з отворами, через які потрапляло повітря. Виконана з усіяних сучками дощок, насмарована олією підлога, вишиті темно-синьою ниткою серветки, що звисали з дерев’яних перекладин. Одна з них із текстом «Холодна вода додає здоров’я» – достоту таку ж мала бабця – висіла в Наді над білою емальованою мидницею[9] з темно-синьою смужкою навколо краєчка. В ідентичній мидниці, коли він вечорами «повертався з поля», бабця рисовою щіткою шурувала його ноги. Воду для купелі нагрівали на подібній плитці-вестфальці з круглими чавунними кришками на пальниках. На Надиній кухні на такій самій плитці з пальниками з одного боку стояла газова плитка, а з іншого – мікрохвильова піч.

Біля його тарілки, на якій лежала невеличка соснова гілочка і в якій смачно парував борщ, Надя поставила порцелянову миску з варениками. Вона сиділа навпроти нього. Вони подивилися одне на одного. Він помітив рум’янець, що повільно розливався по її обличчі та шиї. Вона дивилася на нього якусь мить і сказала:

– Мені подобається, коли ти одягаєш ту голубу сорочку. Знаєш? Твої зіниці тоді ще більші…

Вона не закінчила. Раптово зіскочила із стільця, вигукуючи:

– Ні! Ще ні. Спершу облатка! Ісусе, Кубо! Зачекай!

Вона побігла до пофарбованого фісташковою олійною фарбою серванта, зняла з верхньої полиці невелику надщерблену в декількох місцях білу тарілочку, від старості вкриту маленькими коричневими плямками і, підходячи до нього, тихо сказала:

– Отож маємо облатку. Нашу першу…

Як за командою, він зірвався зі свого крісла і, стоячи струнко, застібнув ґудзик піджака. Вона потягнулася до його лівої руки й притиснула до своїх губ. Потім поклала на неї облатку. Трохи відступила від нього, поставила тарілочку на стіл і, тримаючи свою облатку поміж пальцями, сказала:

– Слухай, Кубо, я в цьому не натренована. Я багато говорю, але, як ти знаєш, не виголошую промов. А тепер, за мить, буде тут трохи промови. Я довго міркувала, коли надійде відповідний момент, щоби тобі це сказати, і придумала, що нема, мабуть, кращого, ніж сьогоднішній вечір…

Вона замовкла. Наморщила чоло. Нагадувала когось, хто зосереджено на щось налаштовується.

– Я вже давно, – почала вона за якусь мить, – не проводила Святвечора з кимось близьким. Мабуть, я тому й запізнилася з тою облаткою, – додала вона, посміхаючись, щоби відразу ж знову споважніти. – Відколи кілька років тому померла моя бабця, я втікала з цього будинку, щоби перебути десь Святвечір і свята. Якнайдалі звідси. Більше, ніж від самотності, я втікала від спогадів. Бо дитиною я часто бувала сама, тому звикла до самотності. Знаю тебе, ти подумаєш, що це трохи нерозумно, бо спогади болять скрізь і не важливо, де вони тебе знайдуть. Це правда, але найбільше вони боліли тут. У цьому будинку. Тому що саме тут у моєму житті з’явилося найбільше найважливіших, найпрекрасніших, але і найжахливіших причин для спогадів. Отож я пакувала валізку і втікала звідси. Бо Святвечір для мене в цьому місці був просто нестерпний. Іноді я втікала дуже далеко. Я думала, що далі я буду, то важче буде їм мене наздогнати. Але зі спогадами це не спрацьовує. Це лише така нісенітниця, яку я просто вигадала…

Вона швидко витерла сльозу зі щоки і продовжувала говорити. Її голос тремтів.

– Цього року я, мабуть, теж би кудись утекла, але тут з’явився