Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

переплатити, але й занадто малу ціну не наважився назвати, бо хоча перед ним був хлопчина, та відповідь його була гідна бувалого торговця.

Нарешті єврей витяг із кишені один динар і подав його Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці й побіг собі геть. Тоді єврей зрозумів, що той, хто продав йому срібний таріль за такі смішні гроші, не знає ціни своєму товару, і пошкодував, що заплатив йому так багато.

А Аладдін тим часом, не довго думаючи, пішов до пекаря, розміняв у нього динар, купив хліба і з тим повернувся додому, де його чекала голодна мати. Він віддав їй здачу з динара і сказав:

— О матусю, піди на базар і купи все, що нам потрібно.

Мати Аладдіна так і зробила, і вони наїлися досхочу, коли вона повернулася.

Щоразу, коли закінчувалися гроші, виручені за таріль, Аладдін ніс до єврея наступний і забирав свій динар. Менше єврей уже давати Аладдінові не смів, бо тоді хлопець пішов би продавати свої тарелі комусь іншому. Так Аладдін спродав хитрому єврею всі тарелі, тож дійшла черга і до срібного столика. За важкий великий столик єврей дав Аладдінові десять динарів. Та коли й ці гроші скінчилися, Аладдін сказав матері:

— Більше у нас немає нічого на продаж. Доведеться потерти лампу і викликати джина.

Мати хлопця аж затряслася зі страху і прожогом вибігла з кімнати. А Аладдін дістав зі схованки лампу і потер її. Як і першого разу, перед ним постав джин і мовив:

— О господарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

— Я бажаю, щоб ти приніс мені столик зі всілякими наїдками, та не гірший, ніж той, що ти приносив минулого разу. Мерщій, я зголоднів!

Не встиг Аладдін і оком змигнути, як раб щез і повернувся з таким самісіньким столиком, заставленим тарелями зі всілякими наїдками і напоями.

Коли мати Аладдіна повернулася до кімнати, джина вже не було. Натомість вона побачила столик із щедрими дарами, від яких по хаті розсіювався пряний аромат, що вельми збуджував апетит. Вона дуже зраділа і навіть не приховувала цього. Син це помітив і весело сказав:

— Дивися, о матусю, нам знову стала у пригоді лампа. А ти наказувала викинути її.

— Нехай примножить Аллах літа цього джина, — мовила жінка, — проте я волію більше ніколи його не бачити.

Мати і син сіли за столик, поїли, попили досхочу, а решту щедрот залишили на завтра.

Коли ж усе було спожито, Аладдін узяв один із тарелів, сховав його під поділ вбрання і пішов шукати свого постійного покупця, щоб продати йому таріль. Але доля привела його до крамнички одного чесного ювеліра, старого-престарого мусульманина, який боявся Аллаха. Старий, побачивши Аладдіна у себе в крамничці, лагідно звернувся до нього:

— Чого тобі, о синку? Багато разів я бачив, що ти ідеш повз мою крамничку прямісінько до того єврея. Я бачив, як ти давав йому якісь речі. Мабуть, зараз ти шукаєш саме його, щоб продати йому ще щось. Та хіба ти не знаєш, синку, що євреї та інші чужинці — то шахраї, вони постійно обдурюють нас, мусульман. Народ Мухаммеда завжди страждав від зайд. А цей єврей на ім’я Мордухай — паскудник, що другого такого у світі немає! О синку, якщо ти маєш щось на продаж, запропонуй цю річ мені. Я заплачу тобі за неї реальну ціну. Хіба мусульманин посміє дурити дитину?

І Аладдін прислухався до старого ювеліра. Він подав йому таріль, той взяв його, зважив і запитав:

— Скільки платив тобі єврей за таріль? Адже ти носив йому такі?

— Так, це точнісінько такий таріль, як і всі інші, які я продав єврею. За кожен він давав мені по одному динару.

— О синку, я знав, що кажу! — вигукнув старий, — Що за негідник, він постійно обдурює дітей Аллаха! Та він просто посміявся над тобою, о дитино. Твій таріль із чистого срібла, він мав заплатити тобі по сімдесят динарів за кожен. Якщо хочеш, я просто зараз дам тобі ці гроші за твій таріль.

Аладдін радо погодився, і старий відлічив йому сімдесят динарів. Аладдін взяв їх і подякував власникові крамнички за порядність і за те, що той відкрив йому очі на того брехливого шахрая.

Тепер щоразу, коли закінчувалися гроші, Аладдін продавав ювелірові наступний таріль. Так вони з матір’ю не голодували, але жили, як звикли досі, без надмірних розкошів, і витрачали на життя небагато грошей.

Проте Аладдін таки змінився. Він став поважнішим і перестав вештатися вулицями із безтурботними хлопчаками. Тепер він приятелював з дітьми шановних громадян міста, щодня ходив на базар, знайомився з купцями та уважно спостерігав за їхньою роботою. Відвідував Аладдін і ювелірні крамниці, дивився, як продають і купують коштовне каміння. Там він дізнався, що плоди, які він нарвав у диво-саду — не скельця і не кришталики, як він гадав, а безцінне коштовне каміння. І тоді зрозумів Аладдін, що володіє величезним багатством, якого не має жоден земний цар. Він відвідав усі ювелірні крамниці міста, та в жодній із них не знайшов бодай одненького самоцвіту, який би міг дорівнятися хоча б до половини найменшого з тих, що він виніс із підземної скарбниці.

Тож щодня Аладдін ходив на базар, як на роботу, розпитував купців про товари і вже скоро добре знав, звідки що береться і скільки коштує.

Одного ранку, поснідавши, Аладдін вийшов із дому. Простуючи, як завжди, на базар, він почув повідомлення глашатая:

— Цар над царями наказує, щоб усі торговці позачиняли свої крамниці, бо його донька, Бадр аль-Будур, їде до лазні. Ніхто не сміє виходити з дому, відчиняти крамницю, ані виглядати у вікно! Горе тому, хто ослухається султанового наказу!

Аладдінові закортіло побачити доньку султана, бо не раз доводилося йому чути від людей,