Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

яка вона вродлива. Юнак довго думав про те, до яких хитрощів удатися, аби хоч краєм ока побачити її. Те, що він надумав, було вкрай небезпечно. Він вирішив сховатися за дверима лазні й подивитися на царівну тоді, коли та буде заходити в приміщення. Так він і зробив: став за дверима лазні так, щоб ніхто не міг його побачити. А султанівна тим часом прибула у місто, проїхала через базари і площі й нарешті дісталася до лазні. Заходячи, вона відкрила обличчя — і воно засяяло яскравіше, ніж сонячне проміння. Так принаймні здалося Аладдінові. Він подумав, що вона й справді є такою, як описав її один поет: О очі ці! В них сяють чари самоцвітів!.. Хто плекав ці трояндово-ніжні ланіти? І кучері її густіші, ніж опівнічна пітьма, А де чоло це світить — там і ніч ясна!

Аладдін прошепотів сам до себе: «Направду, вона — творіння Аллаха! Хвала тому, хто створив її досконалою і наділив такою неземною вродою!»

Відтоді, як Аладдін побачив султанову доньку, він утратив спокій. Юнак закохався у вельможну красуню до нестями. Зачарований красою дівчини, він повернувся до матері. Вона звернулася до нього, та Аладдін у відповідь — ні словечка, усе мовчав, мов язика проковтнув. Мати запросила його до обіднього столу і стривожено спитала:

— О синку, що з тобою? Може, в тебе щось болить? Та що таке з тобою коїться, розкажи своїй матері! Я бачу, що ти сьогодні сам на себе не схожий, навіть не балакаєш зі мною.

Проте Аладдін мовчав, ніби й не до нього мовилося.

Заледве мати вмовила Аладдіна трохи перекусити. Після цього він ліг у ліжко, але так і не заснув тієї ночі, все перевертався з боку на бік і шепотів подумки: «О всеблагий! Яка ж вона вродлива!..». Образ коханої стояв йому перед очима.

Уранці жінка зауважила, що її син став ще дивнішим. Вона розгубилася і не могла збагнути, що саме тривожить її сина. Жінка подумала, що він занедужав, і приступила до нього з такими словами:

— О дитино рідна, якщо ти занедужав, якщо в тебе щось болить, тільки скажи! Я піду по лікаря, щоб він оглянув тебе. У нашому місті живе лікар, чужинець, він лікує самого султана. Подейкують, що він творить дива…

— О матусю, не хвилюйся даремно. Твій син здоровий. А якщо тобі цікаво знати, що зі мною коїться, то розповім. Учора я ослухався наказу султана і, замість того, щоб сидіти вдома, сховався за дверима лазні й дочекався, доки під’їхала Бадр аль-Будур. Перед входом вона відхилила покривало і я побачив, яка вона прекрасна. Слава тому, хто створив її такою досконалою! Я закохався з першого погляду! Усю ніч я думав тільки про неї і не спав до самого ранку. І ось що я надумав, о матусю: без неї мені життя немиле, тож я піду до султана просити її собі за жінку!

Почувши таке від сина, мати подумала, що він не при розумі.

— О синку, що це ти таке кажеш? Та ти збожеволів, горе мені, нещасній матері! Ти справді надумав свататися до єдиної доньки султана?!

— О матусю, — спокійно відповів їй Аладдін, — я не з’їхав з глузду. Я прийняв рішення, тож ніщо і ніхто не змусить мене змінити його. Бадр аль-Будур буде моєю дружиною, чого б мені це не коштувало.

— Заклинаю тебе самим життям, о синку, — умовляла мати Аладдіна, — навіть не виказуй уголос тих своїх нездійсненних бажань, щоб хтось, бува, не почув їх і не подумав, що ти збожеволів! Облиш ці думки! Кому ж до снаги попросити за жінку доньку самого султана?! Хто насмілиться це зробити? Хіба ти вельможа чи емір, щоб свататися до султанової доньки? Це ж безглуздя, схаменися, доки не пізно!

— О матусю! — благально мовив Аладдін, — Лише ти зможеш випросити у султана його доньку для мене! Я молю тебе піти до нього з таким проханням.

— О, нехай Аллах цьому завадить, мій синку! Чи ж я також з’їхала з глузду, як оце ти?! — сказала мати Аладдінові. — Забудь, ще раз тобі кажу, і думати про таке! Лишень подумай, про що ти просиш. Ну хто ти такий, щоб бажати собі за дружину не кого-небудь, а султанівну?! Син кравця! Та ще й нікудишнього! Та біднішого за твого батька не було у цілому місті. А я, твоя мати, хто така? Хто бідніший за нас? Я походжу зі злидарського роду! То хіба погодиться султан видати за тебе заміж свою доньку? Гідна їй пара — це якийсь цар чи султан, рівний їй за станом і благородством.

Аладдін уважно вислухав усе, а потім відповів:

— О матусю, я й сам думав про все те, що ти тільки-но мені говорила. Я пам’ятаю, що бідняцький син. Але це не перешкода для мене. Я не відступлю. Я щиро вірю, що ти не відмовиш своєму єдиному синові і виконаєш моє прохання, інакше я помру з туги за коханою. Ти ж цього не хочеш?

Щирі слова сина розчулили бідолашну матір, вона лагідно і розгублено сказала:

— О синочку, кровинко моя! Крім тебе одного, в мене нікого немає у цілому світі! Найбільше я б хотіла, щоб ти одружився, і раділа би твоєму щастю, адже воно було б і моїм щастям також! Але ж потрібно шукати собі до пари рівню. Родичі дівчини, яку я побажаю взяти собі за невістку, спитають мене, яким ремеслом ти заробляєш собі на життя. Навіть перед такими самими, як ми, мені буде соромно через те, що в тебе немає ані ремесла, ані землі, ані саду. А як же з нашими злиднями показатися на очі султанові? Поважніший від нього хіба що пророк! Ти собі як знаєш, синку, але я раджу тобі ще раз все зважити і схаменутися. А навіть якби я погодилася піти з твоїм проханням до султана, щоб допомогти