Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

Ця казка зі всесвітньо відомої збірки «Тисяча і одна ніч» приваблює читачів цікавим сюжетом, вигадливим сплетінням фантастичного з реальним, яскравими картинами життя середньовічного арабського Сходу і, як належить, має щасливий кінець.
Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.

Переказ Л. Кузнецової
Ілюстрації Олени Чичик

В одному зі східних міст жив собі старий убогий кравець, і мав він єдиного сина на ймення Аладдін. Той ріс бешкетним хлопчиськом ще з колиски, і жодної помочі від нього не було. Коли Аладдіну виповнилося десять років, батько вирішив, що час навчати малого ремеслу. Але із такими статками він жодному майстру не зміг би платити за навчання, отож, недовго гадаючи, залишив безпутного сина у себе в крамничці, щоб той потроху пізнавався на кравецькій справі. Та Аладдін, звикнувши день у день безтурботно гасати курними міськими вулицями, ніяк не міг усидіти на місці і постійно чатував, коли батько вийде до когось із замовників, аби тієї ж миті чкурнути до друзів-бешкетників.

Ось таким був Аладдін… І ніякі батькові слова не утримували його в крамничці за навчанням, жоден метод не спрацьовував. Старий кравець дуже переймався тим, що неспроможний навчити сина ремеслу, занедужав з такої гризоти і невдовзі помер.

Та навіть батькова смерть не змінила баламута Аладдіна. А бідолашна вдова, бачачи, що син лишень байдикує, на жодному ремеслі не знається, мусила розпродати все з чоловікової крамнички та заробляти на прожиття сама. Вона почала прясти на продаж бавовну.

Аладдін же без батькового контролю розійшовся вкрай. Перед материні очі він з’являвся пізно ввечері, їв і лягав спати. Вона ж мусила прясти вдень і вночі, щоб прогодувати себе та підлітка-сина. Так вони жили, допоки Аладдінові не виповнилося п’ятнадцять років.

Одного дня, коли Аладдін, як завжди, бавився з іншими хлопчаками на вулиці, неподалік від них зупинився якийсь чужинець. Він не зводив очей з Аладдіна, не звертаючи уваги на його приятелів. То був чаклун родом із Магрібу, котрий своїми закляттями повсякчас утинав щось лукаве й підступне. Він знався на магії, філософії та на багатьох інших науках, але наука про зорі була його найулюбленішою. Тож коли він побачив Аладдіна і уважно за ним поспостерігав певний час, вдоволено прошепотів сам до себе: «О, це саме той хлопчик, якого мені треба. Отже, недарма я покинув свою країну і подолав такий далекий шлях, якщо таки знайшов того, кого шукав!»

Прибулець відвів одного з хлопчаків убік і почав розпитувати про Аладдіна — чий він є, як звати його батька? — і потроху випитав усе, а потім покликав самого Аладдіна й запитав:

— Хлопчику, то це ти Аладдін, син тутешнього кравця?

— Саме так, поважний прочанине, от тільки батько мій вже давно помер.

Від таких слів магрібець заридав, кинувшись обіймати і цілувати Аладдіна. Така реакція незнайомця дуже здивувала хлопця.

— Чого це ви плачете, і звідки знаєте мого батька? — запитав він.

Хитрий магрібець відповів тихим печальним голосом:

— О синку, як же мені не плакати… Я плачу, бо ти сказав, що твій батько помер, а він же мій рідний брат по матері і по батькові. Я стомився від дороги, мандруючи багатьма країнами, та все ж мене тішила думка, що скоро, от-от я побачу його, намилуюся ним, а ти, любий небоже, мені кажеш, що його вже нема! Тож я за ним і плачу, а ще плачу через свою недобру долю, адже він помер раніше, ніж я встиг його провідати. Щойно я тебе побачив, мила дитино, я одразу ж здогадався, що ти син мого брата, впізнав тебе з-поміж усіх твоїх друзів і не помилився. Адже ти схожий на свого батька у дитинстві, як дві краплі води… Коли ми розлучилися з твоїм батьком, він ще парубкував. Присягаюся Аллахом, люба дитино, я волів би його ще раз побачити, а потім вмерти замість нього, аніж почути таку прикру звістку! Я мав надію після довгих мандрів зустрітися з братом, та свою долю і конем не об’їдеш — не судилося нам побачитися. Та я змирюся з горем, на те воля Аллаха… А ти, дитино, заміниш мені брата, ти ж бо його син, ти будеш мені втіхою на старість. Запам’ятай, синку: хто залишив на світі подібного собі — той не помер. Потім магрібець витягнув із кишені десять динарів, дав їх Аладдінові й запитав:

— Синку, а де ти мешкаєш зі своєю матір’ю, дружиною мого брата? Я ж навіть не знайомий із нею!

Тоді Аладдін узяв незнайомця, який назвався батьковим братом, за руку і показав шлях до свого дому. Біля воріт магрібець сказав:

— Віддай, синку, ці гроші матері, перекажи їй мої вітання і скажи, що твій дядько, батьків брат, повернувся з чужини. А завтра, якщо буде на те воля Аллаха, я завітаю до вас, щоб познайомитися з твоєю мамою, подивитися на дім, в якому жив мій брат, і навідаюся до його могили.

З цими словами він поцілував Аладдіна і пішов собі своєю дорогою, а хлопець, стиснувши в руці гроші, чимдуж побіг до хати.

Він здивував матір вже тим, що прийшов додому не тоді, коли час обідати чи вечеряти. До того ж він радісно заторохтів:

— Матусю, я маю добру звістку для тебе: мій дядько, батьків брат, повернувся з чужини і передає тобі вітання!

— О синочку, ти кепкуєш із мене! Звідки ж мав би взятися у тебе дядько? Немає в тебе ніякого дядька! — відповіла йому мати. — Твій батько не мав родичів!

— Як то не мав? — заперечив Аладдін. — Як ти можеш таке казати? Адже я щойно бачив свого дядька, я балакав з ним, він обіймав мене і цілував, а сам плакав, довідавшись, що батько помер! Він упізнав мене серед усіх моїх друзів, він знає всю нашу сім’ю… А якщо ти мені не віриш, то ось, лише поглянь: десять динарів! Це він мені їх дав і велів віддати тобі. А ще сказав: якщо буде на те воля Аллаха, то взавтра завітає до нас, аби познайомитися з тобою.

— Не знаю, що й сказати, — відповіла на це спантеличена Аладдінова