Арабська культура - Аладдін і чарівна лампа

прядиву, о матусю! Хай залишиться вдома, ще згодиться, — сказав Аладдін. — Краще подай мені ту лампу, яку я приніс із підземелля. Я продам її і на ці гроші куплю їжі. Гадаю, вона коштує дорожче, ніж прядиво.

Мати Аладдіна вийшла з кімнати і невдовзі повернулася зі старою лампою в руках.

— Але сину, — сказала вона, — лиш поглянь, яка бруднюща ця лампа. Хто її таку купить? Я спробую її почистити й натерти до блиску, може, тоді нам пощастить, і ти продаси її дорожче.

Мати Аладдіна взяла в руку пригорщу піску, та не встигла й раз тернути лампу, як перед нею виріс велетенський джин і сказав:

— О володарко, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно: я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто володіє нею.

Коли мати Аладдіна побачила таке страховисько, то зомліла з переляку. Та Аладдін уже знав, що треба робити. Він не злякався джина, бо вже бачив одного у скарбниці. Тож він узяв лампу, потер її і сказав рабу-джину:

— Я голодний! Принеси нам поїсти, та чогось такого, чого я ще зроду не куштував!

І джин щез, мов під землю запав, а за мить знову з’явився і приніс розкішний столик із чистого срібла, а на ньому дванадцять срібних тарелів із різними стравами, два срібні келихи і два глеки з білим вином, а ще білий хліб. Джин залишив столик перед Аладдіном і мовчки зник. А Аладдін підвівся, підняв матір, оросив її обличчя трояндовою водою, і вона отямилася. Тоді Аладдін запросив її до столу:

— О матусю, сядь і скуштуй цих апетитних страв, посланих нам щедрим Аллахом.

Побачивши столик із чистого срібла з різними наїдками, вона дуже здивувалася і поцікавилася:

— Хто він, той щедрий добродій, який прислав нам такі розкішні наїдки, гідні самого царя?!

— О матусю, — відповів Аладдін, — ми голодні, може, спершу наїмося, а потім я тобі усе поясню.

І мати Аладдіна присіла біля столика. Вони неквапно їли, доки не наїлися, пили, доки не напилися, і жінка не могла надивуватися усім тим розкішним стравам. Вони не могли з’їсти всього, що було на столику. Їжі залишилося не лише на вечерю, а ще й на наступний день. Пообідавши, мати та син вимили руки і сіли поговорити про те, що сталося.

— О синку, — сказала жінка, — розкажи ж своїй матері, що було після того, як я знепритомніла. Тепер ти ситий і не можеш більше уникати цієї розмови. Звідки в нашому домі узявся царський обід?

І Аладдін розповів матері про все, що було далі, поки його мати лежала непритомна. Жінка не йняла віри словам сина і сказала:

— О синку, то це правда, що джини являються перед людьми? Я вперше в житті бачила джина! Напевне, синочку, це той самий джин, який вивів тебе з-під землі, коли триклятий магрібець зачинив скарбницю над тобою?

— Ні, матінко, — відповів Аладдін. — Це не він. Той джин кориться володарю персня, який є в мене на пальці, а цей кориться володарю лампи, яка була у твоїх руках.

Почувши пояснення Аладдіна, мати почала його вмовляти позбутися і лампи, і персня.

— Отже джин, якого я бачила, — сказала вона, — раб лампи? Але ж який він потворний! Я ледь не померла з жаху, побачивши таке страховисько! Заклинаю тебе молоком, яким я тебе вигодувала, викинь лампу і перстень, через які ми натерпілися такого страху! Несила мені мати справу з джинами. До того ж, ти знаєш, що пророк, нехай благословить його Аллах, застерігав нас знатися із ними.

— О мамо, твоє слово для мене закон! — сказав Аладдін. — Але як я можу викинути чи продати ці чудові речі? Сама подумай, раб лампи дуже допоміг нам: ми були дуже голодні — і він нагодував нас найсмачнішими стравами, які нам коли-небудь доводилося куштувати. Крім того, я добре пам’ятаю, що магрібець наказував мені винести зі скарбниці лише лампу. Золото, срібло, інші коштовності його не цікавили, бо він знав, що лампа у стократ цінніша за всі ті скарби, разом узяті. Повір, о матусю, якби вона була звичайною, магрібець не марнував би стільки сил, аби її здобути! Він не йшов би сюди зі своєї далекої країни, не прикидався б моїм дядьком, не зачинив би мене у скарбниці, втративши надію заволодіти лампою. Ні, ми її не викинемо, навпаки, нам треба берегти її як зіницю ока, бо вона — наш хліб і наше щастя. Але ми не сміємо її нікому показувати, ані розповідати про неї жодній живій душі! А перстень я навіть не зніматиму з пальця, о матусю. Якби не цей перстень, я б і досі був під землею, і ти більше ніколи б не побачила мене, бо я загинув би там голодною смертю. Ми не можемо знати, які ще біди чекають попереду, в якій ситуації він стане мені у пригоді. А лампу я сховаю з-перед твоїх очей, щоб ти її не боялася.

Мати Аладдіна подумала та визнала, що син має рацію, і сказала:

— Роби, о синку, так, як вважаєш за потрібне. А щодо мене, то я й пальцем більше не торкнуся ні персня, ні лампи. Я більше не хочу бачити потворного джина. З мене досить.

Наступного дня вони поснідали тим, що залишилося від вчорашнього столу. Більше їм нічого було їсти. Тоді Аладдін узяв один зі срібних тарелів і подався на базар, щоб продати його.

Купця, який йому трапився, гіршого годі й шукати: то був хитрючий єврей. Він одразу помітив, що таріль з чистого срібла, бо добре знався на дорогих металах. Він метикував, як би дешевше купити той таріль у наївного хлопця, який, вочевидь, нічого не петрав у цій справі.

— Гей, хлопче, скільки ти хочеш за цей таріль? — лукаво запитав він Аладдіна.

— Ти краще за мене знаєш його ціну, — хитро відповів купцеві Аладдін.

Єврей розгубився. Він не хотів