Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

типу, що миттєво викликає довіру. Вона стала хоронителькою більше визнань усілякого роду, ніж долітає до вуха пересічного священика.

Трагічна смерть доктора Гадсона була для неї таким горем, яке будь-хто, пов’язаний з Брайтвудом, ніколи не зможе знати напевне – а міг би лише здогадуватися; і обов’язок зносити його з правильним зовнішнім виявом жалю був найсерйознішою, з якою їй будь-коли доводилося стикатися.

Упродовж п’ятнадцяти років доктор Гадсон чимраз більше переконувався, що місіс Ешфорд ніхто не здатен замінити. Потрапивши до цього експериментального шпиталю операційною медсестрою, невдовзі після смерти чоловіка – молодого хірурга, що подавав великі надії, протеже відомого фахівця з мозку, – вона швидко й спокійно переклала безліч адміністративних обов’язків з плечей шефа на свої, майже не усвідомлюючи, як вправно звільнила його від щораз більшої кількости обтяжливих дрібниць. Настав час, коли її думка заступала думку доктора Гадсона і не підлягала обговоренню. Ніхто не заздрив її впливові на нього, а також спокійній владі, якої тішилася вона в цьому закладі. Необачні молоді інтерни питали в неї поради щодо своїх клопітких ділових справ. Медсестри розповідали їй любовні історії. Пацієнти дочиста розкривали перед нею свої серця; утаємничували в усе: від дрібних побутових труднощів до важких злочинів; писали їй після повернення додому; не так вже й рідко освідчувалися їй; засипали її різдвяними подарунками.

– Хіба вона не мила? – говорили пацієнтки. Але це було не так. Це слово звучало безглуздо стосовно неї. Вона була чуйна, тактовна і понад усе сильна; мала лице молодої жінки, розум чоловіка і сиве волосся вдови.

Були й инші подробиці в житті місіс Ешфорд, які, бувши відомі молодому Мерріку, могли би змінити його ставлення до неї того ранку, коли вона, застромлюючи голку в шмат полотна, сиділа і чекала, поки він спалахне.

Доктор Гадсон приймав її як належне. Він звик довіряти їй усі свої проблеми, і вкрай рідко наважувався сперечатися з її думкою. Не існувало жодної царини в його професійному житті, де вона зоставалося чужинкою. Навіть про деякі цілковито приватні справи, за які він брався із затаєною тривогою – гадаючи, що вдало приховав їх – вона дізнавалася або завдяки випадкові, або хитромудрому здогадові; і на підставі цих знань, коли минав час, у неї з’являлося щонайменше неясне і сутужне уявлення про мотиви, які спонукали його. Він був би неймовірно вражений – і, можливо, навіть прикро – дізнавшись, що Ненсі Ешфорд майже знала одну важливу таємницю його життя.

Як же глибоко вона піклувалася про нього, і природу цієї любови хірург підозрював, але твердо відмовлявся визнавати. Будь-що схоже на взаємне визнання їхньої фактичної залежности і привабливости одне для одного може призвести лише до непотрібних ускладнень. Він не може одружитися з нею. Джойс обуриться.

– Медична сестра?… Але ж, татку!.. Цього не станеться! Цього не може статися!

Того ранку, коли він розповів Ненсі, що наступного вівторка одружиться зі студентською подругою Джойс, вона швидко відповіла: "Дуже мудро. Вона ощасливить тебе. Я так за тебе рада".

– Я сподівався, що ти так подумаєш, – відповів він з явним полегшенням.

Їм обом пощастило, що вони не бачили одне одного. Він одягав гумові рукавички в невеликій лабораторії, прилеглій до операційної, а вона застібала на спині свій довгий білий халат. Він удав, що не помічає, скільки часу їй знадобилося.

– Усе добре… там у тебе? – викарбував він з силуваною невимушеністю, зиркаючи собі через плече.

– Цілком добре, – відповіла вона тоном, що вторив його безпосередності; але не було все цілком добре… і ніколи вже не буде.

Боббі відчув, як його серце сповнюється симпатією до пані невідомого віку, що заклопотано працювала голкою, очевидно, нічого не знаючи про бурю, що здійнялася в його душі. Він вирішив порушити її спокій. Він поставить їй кілька запитань, які з такими муками формулював. Вони звучали трохи по-книжному, неначе завчені напам’ять… Йому очевидно, заговорив Боббі, що він потрапив у халепу. Він завжди потрапляє в халепу. Видається, що це його новий фах. І йому вже звично, читав з пам’яті він, голосом, сповненим набагато більше дурної бравади, ніж раніше замислив, потрапити в добрячу скруту і не знати усіх подробиць аж до наступного ранку. Що ж сталося цього разу? Він не може пригадати. Якщо було завдано збитків, то він радо заплатить.

І що далі тривала ця промова, то сердитішою була; переважно тому, що місіс Ешфорд не відволікалася від своєї роботи і, видавалося, не виявляла належної уваги до жалібної скарги. Помилково витлумачивши її зусилля опанувати себе як ще один вияв байдужости, що сердила його, Боббі роздратувався. Раптово урвавши своє заплутане речення на півслові, він приголомшено поглянув на неї. Коли вона підвела очі до нього, він побачив, що на них проступили сльози. Її губи тремтіли.

– Що я наробив? – допитувався захриплим голосом він. – Це щось дуже жахливе. Я бачу це на вашому обличчі. Ви просто мусите сказати мені. Ця тривога нестерпна!

Місіс Ешфорд поклала роботу на стіл, підійшла до ліжка і, взявши одну руку Боббі в обидві свої промовила:

– Друже, тут трапилося те, що стало для всіх нас дуже і дуже великим горем. Це сталося приблизно тоді, коли ти прибув сюди. Ми ще встигли отямитися. Але твоєї провини тут немає і цієї втрати не здатен відшкодувати ніхто. Нехай тебе це більше не хвилює.

Анітрохи не вдовольнившись, хоча й відчувши з інтонації місіс Ешфорд, що тема їхньої розмови принаймні тимчасово вичерпана, Боббі не робив жодних спроб наполягти на своїх питаннях. Він пробурмотів слова вибачення на той випадок, якщо завдав клопоту, і, стривожений, влігся на подушки. Хай що там було, це не його справа. Отже, все було гаразд. Безмірно краще, ніж він боявся.

І тому вже через годину він з охотою погодився, відвідати