Каміло Хосе Села - Вулик

Роман «Вулик» — знаковий твір, який найточніше відтворює атмосферу іспанського суспільства по закінченні громадянської війни й відновлює перервану національною катастрофою літературну традицію. Але входження його в літературу не було легким: роман, заборонений цензурою, вперше був опублікований невеликим накладом в Аргентині, за нього Селу виключили з Асоціації журналістів, а з боку католицької церкви роман зазнав нищівної критики за буцімто аморальність. Та сьогодні роман «Вулик», ця метафора суспільства, заслужено посів одне з чільних місць в історії іспанської літератури XX ст.

На початку одного зі своїх есе («Historia incompleta de unas páginas zarandeadas») K. X. Села, розповідаючи з притаманним йому сарказмом про те, як був створений роман «Вулик», вміщує таке гірке зізнання: «Ця книжка ще замолоду зазнала лихих пригод. Є такі створіння, чиї перші кроки в житті породжують підозру в тому, що вони мають неспокійне серце, яке притягує до них усілякі негаразди, і що в їхніх жилах замість крові тече стрімка сльоза ртуті. Найкраще, що можна зробити з такими дітьми,— облишити їх і почекати, доки вони самі не дійдуть до глузду, втомившись від власних витівок і пройшовши лікування часом». Неможливо знайти іншу, влучнішу, характеристику як долі, так і поетики роману «Вулик», адже тут Села натякає і на доволі тривалий процес роботи над твором (він писався між 1940 і 1951 рр.), і на цензурні заборони, які примусили випустити перше видання роману в 1951 р. не в Іспанії, а в Аргентині, і — найголовніше — на трагіфарсовий, песимістичний і гротесковий дух книги, яка зачаровує читача своєю гіркою магією. Зважаючи на те, що між написанням роману (1951) і есе (1965) минуло п’ятнадцять років, слова Сели є нічим як підсумками батька, чия тривога з приводу майбутнього неслухняного дитяти позаду, адже в середині 1960-х рр. місце «Вулика» в історії іспанської літератури XX ст. вже остаточно було визначене: за романом закріпився статус знакового твору, який найточніше відтворює атмосферу іспанського суспільства по закінченні громадянської війни, відновлює перервану цією національною катастрофою літературну традицію й відкриває якісно нову сторінку розвитку мови літератури, збагачуючи її засобами, спроможними розкрити драму життя сучасної людини.

На момент виходу «Вулика» K. X. Села вже був відомим автором цілої низки прозових і поетичних книжок: «Родина Паскуаля Дуарте» (1942), «Флігель заспокоєння» (1944), «Нові пригоди і поневіряння Ласарільйо з Тормеса» (1944), «Ступаючи на сумнівне світло дня», «Ці хмари, що пролітають», «Монастир і слова» (усі три збірки віршів — 1945 р.), «Догори дриґом» («Mesa revuelta», 1945), «Злочин карабінера та інші вигадки» (1947), «Пісні Алькарії» та «Подорож до Алькарії» (1948) і «Галісієць і його квадрилья» (1949). Але жоден із творів Сели, навіть знаменитий тремендистський роман «Родина Паскуаля Дуарте», переповнений насильством, не викликав такої різкої реакції з боку франкістської цензури. За «Вулик» Селу було виключено з Асоціації журналістів, що створило йому перешкоди для роботи в офіційних засобах інформації. Крім того, з боку католицької церкви роман зазнав нищівної критики за аморальність. Як вказує X. Уррутія, ще 1966 року французький єзуїт Ж. Сажом назвав «Вулик» непристойною книжкою, яку треба заборонити.

Безкомпромісне критичне ставлення Сели до іспанської повоєнної дійсності відкрито проголошує передмова до першого видання роману: «Мій роман „Вулик“ [...] — лише нечіткий відбиток [...], жалюгідна тінь повсякденної жорсткої, хвилюючої та скорботної дійсності». У тій самій передмові Села наполягає на тому, що література має викривати фальшивий пафос і конформізм, ось чому роман має стати точним фотографічним відбитком, чесним документом, який відтворює дійсність в усій її оголеній огидності, безглуздості й примітивізмі — як потік сцен, змальованих «без співчуття», «без дивовижного трагізму», відсторонено, саркастично і навіть цинічно. Села шукає таку романну форму, яка б виявилася достатньо гнучкою, щоб розповісти про «шматки життя [...] крок за кроком».

Завдання, сформульоване таким чином, може видатись поверненням до традиційних прийомів реалізму й натуралізму, і справді Села багато в чому йде шляхами Бальзака, Флобера, Золя, Толстого і Достоєвського, адже соціальний вимір — важлива складова поетики «Вулика». Це яскравий приклад урбаністичного соціального роману, який посідає гідне місце в іспанській літературі XX ст. серед інших творів цього жанру, таких як «Ніщо» Кармен Лафорет (1944), «Вулиця Ечегарай» Марсіаля Суареса (1950), «Водокачка» («La noria») Луїса Ромеро (1952) та ін. У «Вулику» відображені діалектичні взаємини між головними соціальними класами іспанського суспільства. На сторінках роману представлені, з одного боку, типи бездіяльної буржуазії (Пабло Алонсо), підприємців (дон Маріо де ла Вега, донья Роса), власників майна або лихварів (дон Тринідад Гарсія) і, з іншого боку, величезна група персонажів, які ведуть боротьбу за виживання: це і службовці (Роберто Гонсалес), і представники нижчих класів (робітники, офіціанти, служники), елементи декласовані (повії) або богемні (Мартін). Долі персонажів позначені трагедією щойно завершеної громадянської війни, а сама іспанська реальність відображена настільки точно, що сам Села в одному зі своїх інтерв’ю наполягав: цей роман — лише «картина певного історичного моменту в певному географічному середовищі, у цьому разі Мадрида сорокових років», де панують відчуження, розгубленість, відчай, фізична і моральна убогість.

Проте в реалізмі Сели важко не помітити чимало новаторських рис. Насамперед у творі зникає традиційний для роману XIX ст. протагоніст. Деякі критики охрестили «Вулик» структурним романом, оскільки в ньому місце індивідуального персонажа заступає персонаж колективний: історія героя, яка становила вісь оповіді у творах реалізму, губиться у фрагментарній дійсності, складові якої актуалізуються в теперішньому часі. Села зазначає: «„Вулик“ — це роман без героя, в якому всі персонажі, мов равлик, ховаються у власній душевній дрібноті». Як висловлюється X. Уррутія, це «людська магма, що набуває власної особистості й репрезентує тотальне суспільство, населення міста. Усі персонажі трактуються винятково з наративної точки зору, абсолютно однаково, без надання переваги жодному з них». За підрахунками X. М. Кабальєро Бональда, на сторінках твору з’являється двісті дев’яносто шість звичайних літературних персонажів і п’ятдесят історичних постатей. Серед цієї навали дійових осіб та імен лише тридцять персонажів час від часу висуваються на перший план: донья Вісі, її дочка Хулія, Вентура Агуадо, донья Роса, сеньйорита Ельвіра, Наті, Роберто Гонсалес, його дружина Філо і, звичайно, Мартін Марко, поет дисидентського типу, невдаха, гнаний суспільством. Він присутній у тридцять одному фрагменті з двохсот п’ятнадцяти, і це єдиний персонаж, який з’являється в усіх розділах і фіналі. Марко перебуває в центрі насиченої мережі людей, багато з яких має з ним ті або ті стосунки. У фіналі всі пов’язані з ним персонажі починають виявляти занепокоєння його долею. Таким чином, Мартін Марко забезпечує загальну зв’язність