Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Цей роман Антін Мухарський писав понад 20 років. Перші нотатки з’явилися ще в 1997-му, коли він задумав описати пригоди акторів київської театральної трупи «Золоті ворота» на фестивалі в Единбурзі. Вони вийшли окремою книжкою «Попса для еліти» у 2003-му. Але останні роки автора не полишала думка, що ті нариси можна розгорнути у щось епічніше й веселіше. І от маємо справжній роман про диявола (глибоко переконані, що кожен письменник, якщо хоче зватися таким, мусить опрацювати цю тему). Ця книжка писалася і в турецькій Анталії, і в грецьких Афінах, а ще трохи у Нью-Йорку та Сан-Франциско — де тільки доля не носила митця останнім часом. У 2018 році книжка побачила світ, та зараз, у 2020-му, назрів час її перевидати.
Текст за жанром можна охарактеризувати як «націоналістично-містичний», або «антисоросівський», чи «правий роман». Він буде цікавий тим, хто хоч раз замислювався над питанням: ким задумувався і як конструювався той лівацький, глобалістичний світ, у якому ми опинилися після розпаду СРСР? Звичайно, у ньому є «історія кохання», детективна лінія, купа автобіографічних історій, ну і карколомний мікс містики, націоналістичної люті та чорного гумору. Але передусім автору дуже хотілося, щоб ця книжка вийшла веселою і легкою для читання; романом, завдяки якому українці часом жахнуться, а часом посміються із себе, часом пустять сльозу над своїми бідами, а часом спроможуться на вчинок, гідний героїв давніх епосів. Сподіваємося, у пана Антіна вийшло. Принаймні він дуже старався.

Антін Мухарський

I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Бог любить сильних і слабих карає їхніми руками.

Ніколо Макіавеллі

Дума

про старого педераста

(замість вступу)

28 вересня 2016 року. Нью-Йорк

Знайти гарну каву в Нью-Йорку вкрай важко.

Десь близько сьомої вечора я сиджу за високою стійкою у французькій патісерії «Maison Kayser» на перетині Тридцять шостої вулиці й П’ятої авеню. Дабл капучино вже майже допито до кінця, крихти мигдалевого круасана акуратно загорнуто у зжмакану серветку. З динаміків у закладі комфортно звучить Стінг.

Народу в закладі небагато. Квартет туристів з Нідерландів, божевільний негр у кутку, і ще пара-трійка аморфних персонажів за столиками.

Поважно закинувши ногу на сусідній стілець, я вже хвилин двадцять спостерігаю за людською рікою, що стримить по найбагатшій вулиці світу, раз у раз проказуючи одне слово: «Вавилон».

Колись у далекій юності спершу батьки, а потім і педагоги в інституті неодноразово дорікали мені, що буцім розмови вголос із собою — свідчення якогось там психічного розладу, надовго посіявши в мені страх дійсно збожеволіти, наче той негр у кутку, який то співає пісень, то шалено регоче з нічого. Що поробиш — стан перманентного божевілля для справжнього митця є найкомфортнішим, бо тільки він і дозволяє підтримувати в собі ілюзію, буцім ти — обраний, унікальний, особливий, що, зрештою, дає тобі право на творчість.

У Нью-Йорку це відчуваєш особливо гостро.

Перманентне божевілля — друге ім’я цього міста. Головне тримати все під контролем. Не кидатись на людей, вправно підтримувати світську бесіду, жартувати, згладжувати конфліктні теми і кивати головою, коли хтось поруч виголошує звичайні банальності на кшталт: «Трамп — ембіцил» або «Путін хуйло».

Але якщо добре придивитися: то увесь навколишній світ — це суцільний несмак, банальність та сірість, від якої часом вивертає лівер до блювотиння. І якби не книжки, поодинокі гарні фільми та люди, з якими дійсно цікаво спілкуватися, то хоч з моста в ріку. Чи хіба колись було інакше? І те, що ти переживаєш зараз, теж по суті звичайна банальна сцена — європеєць у Нью-Йорку.

Уточню: гетеросексуальний чоловік сорока восьми років, без фізичних вад, білий, християнського віросповідання, українець за національністю, буржуазний націоналіст за переконаннями. Розлучений батько п’ятьох дітей. У міру питущий, без шкідливих звичок, зі схильністю до помірної гіпертонії та трохи підвищеним рівнем холестерину. Зріст — метр вісімдесят, вага — вісімдесят два кілограми. Очі сірі. Волосся — платиновий блонд. І тут я не випендрююсь, бо волосся в мене й досі гарне, густе, або, як каже моя кохана, «якісне», як і зуби (всі свої). Серед українців це велика рідкість.

Майже п’ять тисяч доларів без копійок лежать у мене в лівій кишені куртки, приємно гріючи серце. Три тисячі за ведення приватної вечірки і ще дві за невеликий концерт-квартирничок у лофті місцевих айтішників зі Львова, які звили собі гарненьке гніздечко в самому центрі Сохо.

Зважаючи на критичний стан моїх фінансів в Україні, Америка — це справжній порятунок. Бо на Батьківщині — біда. На Батьківщині — війна. Майже всі концерти й виступи благодійні. Офіс продано, кишені вивернуто. Аліментні зобов’язання, взяті на себе в жирні довоєнні роки у валюті, суди переглядати відмовляються. Борги зростають. Колишня друга дружина лютує, злигавшись із чиновником з Міністерства юстиції. Шантажує дітьми, яких я не бачив з початку війни, надсилаючи СМС на кшталт: «Утром — дєньгі, вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі — утром дєті. Всьо просто: все дєньгі — все дєті!». І нема цьому кінця і краю...

Словом, білий гетеросексуальний чоловік без фізичних вад, двічі розлучений, тричі одружений, багатодітний батько, приватний підприємець та ще й свідомий українець — найнезахищеніша істота на Землі.

Сидиш в Україні і думаєш: «Це капець, шановне панство». Аж раптом дзвінок з Гамерики... «Чи не могли б ви провести як ведучий приватний захід і трохи поспівати пісень?»

«Та ще як міг би-м! Дай вам боже здоровля!»

Виступи відгули. Справу зроблено. За вікнами патісерії в бузкових присмерках уже запалали вогні всесвітньовідомого Емпайр-Стейт-Білдінгу. Завтра зранку літак додому. Солодке почуття безтурботної розслабленості, спокою, затишку та гармонії, яке москалі називають «нєга», накриває мене другою чашечкою капучино за шість з половиною доларів.

Жвава, всміхнена китаянка, либонь, зачувши акцент, подає каву, питаючи:

— Вер ар ю фром?

— Ай ем фром Юкрейн, — відказую доброзичливо.

— Ох, Юкрейн... — морщить вона свого плаского жовтого носика. — Вер із іт?

Я лагідно посміхаюся в роздумах, чи послати її відразу, чи якось таки підтримати бесіду? Моя чемна вихованість і толерантність до місцевих тупих вилупків усе ж бере гору.

— Юкрейн із зе біггест кантрі ін зе Єуроп. Ніар Поланд, Чех репаблік, Романіа. Ві хев зе вор віз Раша нау, — починаю короткий просвітницький курс. (Україна найбільша країна Європи, що знаходиться поруч з Польщею, Чехією, Румунією. На цей час ми маємо війну з Росією.)

— О! — удавано зацікавлено зводить вона брови. — Вор віз Раша? — з розумінням цокає язиком. — Юкрейн із ніар Афганістан? — питає чи то трохи глузливо, чи то направду не знає. (Війна з Росією? Україна це десь поруч з Афганістаном?)

— Фак ю, — кажу стиха, забираючи каву. Просвітницький курс завершено.

Китаянка робить вигляд, буцім не розчула, але я бачу, як у глибині її зіниць спалахує холодний вогник помсти, який виливається в те, що вона довго і підкреслено намагається дати мені решту з десятки дрібними мідяками, які я зневажливо залишаю їй на чай. Три з половиною бакси! Хай того чаю уп’ється, курва. Кажу ж: чекає ще на весь цивілізований світ люта війна з Китаєм.

— Вавилон. Вавилон, — усівшись на стілець, знову продовжую свою заспокійливу мантру, роздивляючись строкатий натовп за вікном.

Здається, що війна вже десь поруч. Такої кількості калік в інвалідних візках, на милицях, з якимись ортопедичними накладками на руках і ногах я не бачив ніде у світі. А ще — надмірно товсті люди. Розпухлі жирні тіла, консистенції різдвяного холодцю, трапляються на кожному кроці. Та ще й жодних стримуючих естетичних рішень, на кшталт широких балахонів чи сорочок, не побачиш.

А ще старі педерасти...

Молодих ще так-сяк можна