Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

перетерпіти. У натовпі вони веселі, яскраві, доглянуті. Ходять гордо за ручку, цілуються... Чорт з ними.

Але старі — то реально бридко. Чому в кіно показують тільки молодих геїв? Чому не знімають кіно і не виводять на прайд-карнавали старих глиномісів, що помирають від СНІДу?

Він стоїть на пішохідному переході, тримаючи в руках величезну порцію морозива. Повоєнне покоління. У його житті був Елвіс Преслі, Вудсток, сексуальна революція, синтетичні наркотики і все дєла. Фарбована в рожевий колір гривка падає на спітніле нерухоме чоло, по вінця накачане ботоксом. Спотворена нескінченними ін’єкціями косметичного гелю пащека нагадує статевий орган якоїсь морської тварини.

З неї раз у раз виповзає отруйна мурена язика, занурюючись жалом у біло-зеленкувату солодку масу. Морозиво стікає по обвислому підборіддю і він рукою обтирає його, розмазуючи липку рідину між пальцями.

Удягнений, як школярик, у короткі рожеві шорти — демонструє світу свої покручені ревматизмом жирні колінця і ноги в жовтих розводах пігментного ластовиння. Литки, вкриті набубнявілими тромботичними жилами, забрано у високі білі шкарпетки фірми «Ральф Лорен». На ногах модні молодіжні кросівки «Адідас». Рихле, звисаюче пузо обтягує білосніжне поло від «Брук Бразерс», на яке накинута дорогуща вітрівка від «Барберіз». Масне, бліде обличчя аж вилискує жиром у світлі неонових ліхтарів.

Старий педераст просто стоїть на переході, навіть не роблячи спроб перейти вулицю на зелене. У мене вдосталь часу, щоб роздивитися його розгублено-жалюгідну посмішку, якою він обмацує перехожих, що рвучко пнуться повз у своїх справах.

Раптом посеред натовпу виринає молода афроамериканка, що міцно тримає за руку красивого білявого хлопчика років п’яти. Вони зупиняються на перехресті, чекаючи на дозвільний сигнал світлофора, і старий педераст цілу хвилину не зводить із хлопчика очей.

Може, в тому хлопчику він бачить безневинного янгола, яким сам був шістдесят років тому, і сльози каяття заливають його душу. А може, лише об’єкт своєї гріховної пристрасті, який відтепер так легко звести на манівці розпусти, бо навіть у сучасних місцевих школах дітям пропонують самостійно визначитися зі своєю статтю. Не в змозі розмножуватися природним шляхом, старі педерасти добираються до непорочних душ через, здавалося, цілком благородні теревені про «свободу вибору».

Жирний, розбещений, смертельно хворий, він безпорадно й розгублено лиже морозивну кульку на перехресті Тридцять шостої вулиці і П’ятої авеню, в той час як повз проходять величезні накачані негри, зосереджені суворі араби, пакистанці в національному вбранні, розважливі та самодостатні євреї, індійці валять цілими родинами по десять осіб, жилаві китайці несуть додому пакети з їжею.

Білі теж є. Але переважно капсульовані. Всі в навушниках, їй-бо! Що вони там слухають? Брамса, Вагнера, Моцарта чи Рахманінова? Та де там... Бейонсе та Джей Зі.

Якось поцікавився, чи слухає біла молодь у Нью-Йорку Алана Джексона чи Джонні Кеша, так мене підняли на сміх.

— Боже мій, кого я бачу, — чується за моєю спиною знайомий голос, — Оресте, невже це ти?

— Містере Мак-Лох?

Я впізнаю його з першого погляду.

З моменту нашої останньої зустрічі минуло понад двадцять років, але за цей час старий геть не змінився.

Як і тоді, він вбраний у чорний берет, що прикриває глибокий шрам на його лівій скроні, і в довгий літній плащ молочного кольору. Хіба охайна сива борідка порідшала та ніс трохи загострився. А ще поросячі вії зовсім зблякли.

На безіменному пальці лівої руки сяє величезним діамантом масонська каблучка шотландського обряду з двоголовим візантійським орлом.

Поруч доглянута дама з вічним перманентом і ниткою елегантних перлин на довгій зморшкуватій шиї, вбрана в сірий твідовий костюм і темно-синє літнє пальто. Колись її звали міс Космо. Біля її ніг крутиться невеличкий попелястий пудель, якого вона тримає на чорній шкіряній поворозці.

— Оце так зустріч! — старий хоче наблизитись і обійняти мене, але я роблю тулубом ледь помітний рух від нього. Він зупиняється. — Як ти тут опинився?

— Цілком випадково.

— Випадкових зустрічей у цьому світі не буває. Як не тобі це знати? — сміється він.

— То ви знали, що я у Нью-Йорку?

— Ще б пак! Василь та Наталка (айтішники зі Львова) мої добрі друзі. Вони ще радились — чи запрошувати тебе на концерт? Я, звичайно, порадив запрошувати.

Овва, оце так поворот. Невже він і досі стежить за мною?

— На жаль, не зміг бути на виступі, бо мав деякі справи... Вибори на носі. Я трохи допомагаю Дональду з порадами. Знаю, ти мав неабиякий успіх серед місцевої публіки. Вітаю.

У відповідь я лишень роблю великий ковток капучино зі своєї чашки, відводячи погляд убік.

— Бачу, у тебе не зовсім комунікабельний настрій. Розумію. Але зауваж, усе сталося так, як ми передбачали двадцять років тому, — підморгує мені своїм мутно-сірим оком, — підробна сумочка «Луї Віттон» перемогла. Ти міг би сидіти зараз не в дешевій туристичній забігайлівці з пачкою нелегально зароблених в Америці доларів, а плисти на власній яхті в напрямку Гаваїв чи Монако і бути відомим не у вузькому колі українських патріотів, а в усьому світі. Але ти зробив свій вибір. Тому, як кажуть в Америці, — «інджой». І наостанок дружня порада: ніколи не звітуй на своїй фейсбук-сторінці про нелегальні концерти у Штатах чи Канаді. Мені телефонували з американського посольства в Києві, питали, чи знайомий я з тобою. Хочуть анулювати тобі візу за порушення закону про роботу в Америці. Проте я влагоджу це питання. Завжди радий буду тобі допомогти. Щиро. Будемо вважати, що трапилось диво і ти отримав ще один шанс, бо я тебе й досі люблю. Ти — талановитий! Мій телефон не змінився. Набирай у разі чого.

Елегантно взявши мовчазну міс Космо під ручку, Мак-Лох вивів її на вулицю, вмить змішавшись зі строкатим натовпом.

Двадцять років тому в Единбурзі цей старий підор спробував заманити мене у свої тенета.

Але як він мене знайшов у багатомільйонному мегаполісі? Дурне запитання, якщо ти маєш справу із самим дияволом, який завжди поруч.

Проте досить говорити загадками.

Шановний читачу, якщо ти готовий поринути у трохи карнавальний і наївний світ середини 1990-х, коли замислювалася і конструювалася та фейкова, божевільна реальність, у якій ми опинилися нині, ласкаво просимо до машини часу, функцію якої виконують мої спогади та рефлексії.

Отже, вперед!

Частина перша

Гівняні люди

Глава перша

Уперше я побачив гори Шотландії улітку 1996 року з вікна автобуса. Моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті