Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

лице: запах м’якої вовни, і, похований у вовні, йодоформ, цигарковий дим, хлориди, які тільки є на світі, анестетики, антисептики, лабораторні й лікарняні запахи.

Щось важке повзло по грудях. Воно гріло й пульсувало. Твердо натискало, зупинялося на мить, рухалося трохи далі, знову зупинялося, прислухаючись; поверталося назад туди, де побувало раніше; прислухалося пильніше.

Тоді тягар зник і суміш запахів розвіялася. І в наступному просвіті мли голоси заговорили здалеку; один з них спокійний, впевнений; другий гіркий, недоброзичливий… з цього почалися його клопоти…

– Думаю, що він виживе!

– Еге ж, яка з біса ганьба!

Згодом до його вух долинула складна мішанина голосів – один з яких жіночий – перш ніж мла знову зімкнулася над ним. Подеколи вона розходилася, і йому вдавалося піднести свій тягар… видавалося, що на ньому лежить щось неймовірно важке … і здерев’янілими ногами брести далі. Він хотів позіхнути, але глибоко дихати не міг. Вони вже покінчили з цим… а це досить болісно. Хтось дихав похапцем, сухо, і гаряче… радий і тому. …Том Мастерсон підтвердив цей факт. …Том – безумовно, він побував в його делірії – Том сидів біля ліжка; і, почувши питання про нову манеру дихання, зауважив: "Тепер ми всі дихаємо таким способом… Звісно, не так добре, як по-старому, але все ж ліпше, ніж нічого".

Ще одна задушлива хвиля мли поглинула його; але в ній Щось не було. Але йому байдуже, поки цього Щось нема.

Він розплющив очі і запримітив клапоть синього неба у справжньому вікні. Штора затріпотіла. Мотор загарчав у дворі десь унизу; приводні заскреготали, захрускотіла жорства. Лід дзвенів у склянці напохваті. Накрохмалена медсестра, прикипівши очима до годинника, намацувала його передпліччя. Гострий кінчик термометра жорстоко заліз під корінь його язика. Ось що йому завдавало болю: усе це незграбне копирсання, поки він лежав непритомний.

Він зауважив безупинне гудіння електричного вентилятора і металічне деркотіння на висохлій траві; мляво обмацав свої потріскані губи вайлуватим язиком; апатично оглянув медсестру, що схилилася над ним; і, захрипівши кілька разів, спромігся запитати, де він. Вона відповіла йому. Поволі він дійшов висновку, що його перебування в Брайтвуді пов’язане з травмою голови. І вона справді травмована: гидко боліла й була перев’язана. Він обережно торкнувся її і запитав.

– Важкий удар. Але ви швидко одужуєте. Випийте це, будь ласка!

І він спав далі. А коли прокинувся, горіло тьмяне світло. Усюди було дуже тихо; а тому він вирішив знову заснути. Минув ще один день… може й два чи три… він не пам'ятав.

З’явився молодий, рудоволосий лікар у білому плащі і поставив кілька питань сестрі. Приязна людина… але ж молода. Доктор Гадсон тут головний. Якщо з його головою щось не гаразд, то він хотів Гадсона.

– Послухайте, – покликав він, звернувши заціпенілі очі до лікаря, – чому сюди не загляне доктор Гадсон? Він знає мене. Я бував у нього вдома. Йому відомо, що я тут?

– Я доктор Вотсон, містере Мерріку. Я піклуюся про вас. Доктора Гадсона в місті немає…

Коли доктор Вотсон вийшов з палати, він кивнув сестрі біля ліжка. Міс Гадсон приходила? Ні; але це тому, що поки що до нього не пускають гостей… тобто, багатьох… Так, приходив його дід… і містер Мастерсон… Випадок? О так, вони розкажуть йому все, трохи згодом… Тепер йому потрібен лише сон; багато-багато сну. Жодних турбот чи хвилювань… Тепер, щоби одужати, нам потрібен сон… Тоді до нас зможуть приходити гості, а гості розкажуть нам усе, що ми хочемо знати… Дурне дитяче белькотіння! Хай йому грець!

Однак цього ранку йому урвався терпець. Ці люди надто сильно зловживали своєю мовчанкою! Певна річ, що на нього затаїли якусь кривду. Дуже добре. … Це ж не вперше. Мусить знайтися спосіб залагодити її. Завжди знаходився. Чи ж не звик він платити за зруйновану решітку перед коминком, розбиту порцеляну, потріскані меблі, ображені почуття й перервану роботу? Якщо хтось мав кривду, нехай виставить рахунок, і він випише чек! У всякому разі, про шпиталь тут не йдеться! Чи таки йдеться? Що він міг заподіяти цьому клятому шпиталю? Наїхати на нього?

– Чи не могли б ви мені сказати, міс…?

– Бейтс.

– …Бейтс, як все ж таки я заробив цей удар по голові?… Це моє останнє запитання.

– Щогла чи щось подібне розвернулося і збило вас з човна.

– Дякую.

– Щогла збила його з човна! Він посміхнувся; спробував пригадати. Гаразд, он воно що; але що до цього має шпиталь?

* * *

Опівдні його сестру замінила на годину сама місіс Ешфорд, завідувачка шпиталю, що виконувала безліч важливих обов’язків.

Вона сиділа біля вікна й розважала себе вишиванням, очевидно, цілком поглинута ним; і водночас, добре розуміючи настрій пацієнта, чекала на спалах емоцій.

Боббі оглянув її лице і сповнився симпатії. До цього висновку пацієнти Брайтвуда зазвичай доходили ще швидше, але він не бажав бездумно прихилятися серцем будь до кого в цьому закладі, що ставився до нього з такою зневажливою байдужістю.

Мимоволі він почав вгадувати її вік. Ніхто не міг стриматися від таких припущень, вперше побачивши місіс Ешфорд. Єдиною передумовою її материнського ставлення до штату, медсестер, пацієнтів було сиве волосся. Той факт, що вона посивіла заледве у двадцять літ, під час смертельної недуги чоловіка, жодним чином не применшував материнської влади, якою воно наділяло її, влади повсюдного порадника у Брайтвуді. Попри її досить юне лице і струнку, атлетичну фігуру, багато людей, старших від неї літами, називали її матір’ю – вона була ідеальним представником людського