Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

Відомий доктор Гадсон гине невдовзі після одруження. Його вдова й дочка дізнаються, що лікарі не змогли врятувати його тому, що рятували іншого – багатого гульвісу Меріка, який після чергової пиятики впав у воду. Випадково Мерік дізнається про таємницю доктора Гадсона, який вважав, що людина, допомагаючи іншим, збагачує своє життя. Мерік також пробує діяти так – спочатку для розваги... Роман “Прекрасна одержимість”, що його написав пастор і відомий письменник Лойд Дуґлас (1877-1951), ставить перед читачем багато важливих питань, як-от сенс життя, добро й зло,багатство й бідність, складність людської природи. 

Бетті і Вірджинії

Останнім часом тільки й мови було в Брайтвудському шпиталі – який в обширі трьохсот миль від Детройта більше відомий як клініка Гадсона – що шеф мало не падає з ніг. Ціла споруда гула наче вулик.

Усюди, від допитливого солярію на останньому поверсі і аж до пащекуватої кухні в підвальному приміщенні, збиралися купки люду – пацієнти в інвалідних візках, сестри з незграбними тацями, худі інтерни на гумових підошвах, сиві санітари, озброєні вологими ганчірками – щоби пошепки поширити бентежну новину. Доктор Гадсон був на межі виснаження.

На межі? … Авжеж! Одна обросла подробицями історія розповідала, як у вівторок він зімлів під час операції – а це теж дуже делікатна справа – яку молодий Вотсон, його асистент, мусів закінчити самотужки. І найгірше, що вже наступного ранку він повернуся і, як зазвичай, взявся до справ.

Теревені на взір цих, хай з якою щирою заклопотаністю їх обговорювали в Брайтвуді, завдали би установі приголомшливого удару, просочившись за обкуті залізом ворота. І чутки ці було особливо важко зупинити, тому що, на лихо, вони були правдиві.

Очевидно, настала пора вдатися до відчайдушних заходів.

Доктор Малкольм Пайл, патлатий і низькобровий, другий після шефа за старшинством, фахівець з абдомінальної хірургії, про якого колеги захоплено говорили як найкращого знавця черева на захід від Аллеганських гір, щось коротко прохрипів на вухо Дженнінґсу, хвороби крові й шкіри, неодруженому літньому цинікові, якого вже не раз вигнали би зі шпиталю за колькі жартики і неприховане нахабство, якби не його знання з бактеріолоії.

Незабаром Дженнінґс кинув слівце Картеру, медицина внутрішніх органів, який саме зустрічався в залі з вухо-горло-носом Макдермотом, повідомивши звістку.

– О так, я прийду, – тривожно заговорив Макдермот, – але мені не до смаку ідея, коли працівники збираються без шефа. Скидається на зраду.

– Це ж це задля його добра, – пояснив Картер.

– Безумовно, але… йому самому відвертости ніколи не бракувало.

– Розкажи Олдрічу і Вотсону. Я зустрінуся з Ґремом і Гарпером. Мені це так само ненавидно, як і тобі, Маку, але ми не можемо допустити, щоб шеф занапастив самого себе.

З огляду на те, що завтра було Різдво, а нині субота, і вже давно минув обід, коли Пайл, добряче спізнившись, долучився до них у кабінеті завідувачки, усі восьмеро, облишивши будь-які прояви поважного всезнання, властивого лікарському такту, з прикрим серцем хотіли завершити цю неприємну справу і піти.

І коли зрештою Пайл прибіг, не надто переконливо намагаючись зобразити примирливу посмішку запізнілого, він застав їх понурими й сердитими: Картер люто достругував те, що лишилося від олівця, Олдріч шелестів сторінками лікарняного журналу, Макдермот спритно вишукував дрібки бинта на рукаві пальта, Вотсон напоказ тряс годинником біля вуха, Ґрем вистукував сердите татуювання на столі Ненсі Ешфорд, а решта сновигали туди-сюди, як голодні пантери.

– Отже, – заговорив Пайл, посадивши їх розмашистим жестом, – ви знаєте, навіщо ми тут.

– Бе-зу-мов-но, – процідив Дженнінґс. – Старого треба попередити.

– Негайно, – гаркнув Ґрем.

– Ще ж бо, – буркнув Макдермот.

– І тобі, Пайле, випадає зробити це! – Передчуваючи бурхливу відмову, Дженнінґс поспішив захистити себе від неминучого гамору, голосно стукаючи люлькою до обідця сталевої смітниці місіс Ешфорд, заняття, яке вона спостерігала з гострим інтересом.

– Чи не поквапився ти назвати його "старим", Дженнінґсе? – спитав Пайл, спрямувавши лютий, короткозорий погляд на свого шкодливого приятеля. – Він не надто старший від тебе.

Вотсон відхилився назад на задніх ніжках крісла, обережно повернув руду голову до Картера, сів поряд з ним і повільно заплющив одне око. Цікаво.

– Доктору Гадсону минуло сорок шість у травні, – зголосилася допомогти завідувачка, не підводячи погляду.

– Кому ж це знати, як не вам, – сухо поступився Дженнінґс.

Вона зустріла його грубий натяк зваженим, незворушним поглядом. І додала:

– Двадцять п’ятого травня.

– Вельми вдячний. Отже, питання з’ясовано. Попри це, він виглядав на всі сто сорок шість, коли вранці клигав з операційної, тремтливий і кволий.

– Про це також ходять чутки, – поскаржився Картер.

– Передайте це йому, докторе Пайл, – улещував Макдермот. – Скажіть, що, на нашу спільну думку, йому потрібна відпустка – і дуже довга!

Пайл пирхнув зневажливо і націлив на нього густі брови.

– Гм! Як чудово! "Скажіть йому, що, на нашу спільну думку", еге ж? Та на цю нашу спільну думку Гадсон начхає, цілковито й безцеремонно! Чи ж ви коли-небудь… – він показав кістлявим пальцем на спітнілого Макдермота, – чи ви коли-небудь мали бажання дати кілька дружніх порад доктору Вейну Гадсону, як краще залагодити його особисті справи?

Макдермот почервонів на знак заперечення, і сухий голос Пайла захрипів знову: