Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

— Ой, Антоне Ігорьовичу, та знайшов я його вже… ну, так, у коморі… — Лука ковтав слова.

— Угу. І відніс старому Овсійчуку?

— Та воно ж... по дурості, по молодості…

— Молодості? Лука, тобі двадцять шість.

Дільничний уважно подивився на нього, кинув недокурок і важко зітхнув.

— Так. Слухай сюди. Я тебе зараз можу в райвідділ забрати, і ти там таких синців назбираєш, що навіть твоя мати якби була б жива то не впізнала. А можу забути про це все.

Лука оживився.

— То забуваймо, га?

— Тільки є умова. Завтра йдеш до голови колгоспу, працюєш два місяці без зарплати.

Лука скис. Злісно глянув дільничному в очі.

— Слухайте…

— Або жду наряд.

Хлопець довго мовчав, крутився, думав, намагався придумати, як викрутитися. Але врешті лише кивнув.

— От і добре, — дільничний узяв кашкета. — А якщо ще раз… то й медична допомога не допоможе.

Вийшов, залишивши Луку перетравлювати реальність.

Цей випадок, як і кілька інших, він розказав Гнату холодною зимою, коли вже звичайні вітання стали більш теплими.

Уже тоді Гнат почав думати, чи був він достатньо строгим з ним, чи, може, він залишався для нього таким же молодим хлопцем, що шукав вихід із того безладдя, в яке потрапив. Зараз, коли він вже літній, з кожним роком розуміє, що всі, навіть у найгірших вчинках, намагаються знайти якийсь сенс. Але тоді він не був готовий бачити цього в Луці.

Найгіршим було те, що він не мінявся, і це найбільше не подобалося Гнату. Йшли дні, тижні, місяці і роки. Лука став похмурішим і злішим, проблеми тільки додавалися, а потім... 
 

                                                                                           ***

А потім одного року,  настала весна яка не прийшла. Зійшло чорне сонце. Кінець квітня того року не ніс із собою нічого неординарного. Звичний графік: моральна підготовка учнів до завершення навчального року, стандартне заповнення журналу, контрольні, опитування домашніх завдань. Теплі весняні дні йшли своєю чергою — гомін дітвори на шкільному подвір’ї, дзвін подекуди розбитих шибок, дзвінкий сміх і писки дівчат. Гучний топіт стад хлопчаків, які носилися коридорами, не раз і не двічі змушував Гната виходити з кабінету й робити їм зауваження. Поки що — усні. Час ніби причаївся у ті дні, ніби існував у вакуумі.

Перші перешіптування почалися згодом. Малий Остап першим запитав на уроці про те, що почув удома від батька. Потім, через день, Гнат уже підслухав, стоячи біля дверей перед тим, як увійти до класу, як Зіновій, хлопець із 6-Б, розповідав про якусь пожежу в Києві. Чутки ширилися дуже швидко. Зграйки дівчат виростали, мов острівці, на річках шкільних коридорів. Проходячи повз них, Гнат виразно чув уривки слів: вибух, пожежа, аварія.

Оксана Жук, зібравши навколо себе майже всіх однокласниць, притискала до грудей якусь книжку й з тривогою в голосі запевняла, що її мама сказала: найближчими днями треба сидіти вдома і ретельно мити руки, фрукти та овочі.

На третій або четвертий ранок Роман Андрійович збірав усіх вчителів у вчительській.

Директор повільно розгорнув папір, що йому передали з району. Вчительська затихла – усі відчували, що зараз пролунає щось важливе.

— Товариші, мушу повідомити вам офіційну інформацію. Сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. За словами керівництва, ситуація контрольована, приводів для паніки немає. Однак, аби уникнути зайвих ризиків, надійшли певні розпорядження.

Він ковзнув поглядом по присутніх. Усі слухали напружено, деякі вже склали руки на грудях, хтось нервово постукував пальцями по столу.

— Від сьогодні рекомендується обмежити перебування дітей на відкритому повітрі. Уроки фізкультури проводити лише в приміщенні. Дітям і батькам пояснюємо, що це тимчасові заходи. Будь-яких розмов і домислів слід уникати.

Він витримав коротку паузу. Хтось перезирнувся, але ніхто не говорив.

— Школа продовжує працювати в штатному режимі. Якщо будуть додаткові вказівки, повідомлю окремо.

Вчителі мовчали, але в повітрі повисло німе запитання: наскільки все серйозно? Директор цього не сказав, бо й сам не знав.

Фізик, схрестивши руки, промовив тихо, майже про себе:

— Якщо реактор рвонув, то "контроль" – це брехня.

Кілька голів мимоволі повернулися до нього. Директор стиснув губи, але не заперечив. За вікном весняне сонце все ще світило так само, ніби нічого не сталося.

Того вечора, слухаючи радіоприймач у своїй крихітній кімнатці, Гнат відчував, як його нудить від цинізму диктора. Новина про аварію пролунала майже в кінці випуску — побіжно, сухо, ніби її висмоктали з пальця. Йому хотілося вчепитися в цей голос, витягнути його з маленького динаміка й задушити.

Травень приніс із собою напівпорожні класи. Оцінки за рік і екзамени довелося виставляти деяким учням заочно — тим, чиї батьки мали хоча б дещицю клепки, думав Гнат.