Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Літо, що продовжило цю радіоактивну весну, минуло в аурі невідання й неусвідомлення серйозності проблеми. Люди жили, ніби нічого не сталося. Прополювали грядки на городах, працювали в колгоспі, ходили під дощем...

                                                        ***

На початку червня в село приїхав представник військкомату. Голова колгоспу отримав списки тих, кого мобілізували на ліквідацію наслідків аварії. Того ж тижня директор школи звернувся до Гната: треба передати шкільні туристичні намети на потреби села. Теплого ранку він заніс десять штук у коридор сільради, навіть не задумуючись, для чого вони знадобляться.

Луки в офіційному списку не було. Але в тому, що тримав у голові дільничний, він був одним із перших добровольців. Голова колгоспу давно вважав його непотрібним маргіналом, від якого село тільки виграє, якщо він зникне хоча б на кілька місяців.

Коли автобус прибув у село, людей зібрали перед сільрадою. Антон Ігоревич окинув поглядом чоловіків і, не витрачаючи слів, сказав:

— Наказ зверху. Ви потрібні для ліквідації наслідків аварії. Перебування там буде нетривалим, небезпеки немає. Робота важлива для країни. Усі, хто відмовиться, нестимуть відповідальність.

Про реальний рівень радіації не сказав нічого. Гнат припускав, що й сам дільничний не знає правди. Лише кинув, що "там усе облаштовано", "харчі й необхідне дадуть".

Вже значно пізніше Гнат зрозуміє: більшість із них працювали без належного захисту, отримали високі дози опромінення. Коли вони повернулися, серед них був і Лука — змучений, із сірою, ніби виснаженою шкірою, з першими ознаками променевої хвороби.

 Запаморочення, слабкість, носові кровотечі. Але їм ніхто нічого не пояснив. Вони просто "відпрацювали і поїхали додому".

Одного дощового дня, коли Гнат повертався зі школи додому, він побачив його на своїй вулиці: у потертих чорних штанах, чорній куртці й мокрій від дощу шапці.

Лука стояв, хитаючись, тремтячи від холоду, втупившись перед собою на стару, занедбану хату з темним вікном, яке ніби гіпнотизувало його. Його груди поривчасто здіймались під курткою, дихання було хрипке й вологе.

Гнат стояв кілька секунд, не вірячи своїм очам. Луці ще не було й тридцяти, але виглядав він, наче пройшло не кілька місяців, а цілих двадцять років. Цей рік на зоні відчуження постарив його до невпізнаваності — наче всі сили в ньому просто вивітрились, залишивши лише оболонку колишнього чоловіка. І навіть та неприязнь, з якою Гнат колись ставився до нього, не могла пояснити цього дивного відчуття — страху чи жалю. Усі чутки, що вони тисячу разів чули, розбилися об цей мокрий, холодний образ. І замість спокою в душі Гната виникла порожнеча, ніби він зрозумів, що щось не встиг зробити за той час. І якби він міг змінити щось у минулому — навіть зараз це не мало б сенсу.

— Ти повернувся? — максимально стримано запитав Гнат.

— Ну так, це ж моя домівка, як не як, — кивнув він у бік хати.

— Ну, якщо це можна назвати домом, — Гнат спробував усміхнутися.

— Як там? Відновили все? 

— Думаєш, таке за рік роблять? — Луці блиснули очі.

— Зайдеш до мене? Лиє як з відра, вип'ємо чаю. Тобі, напевно, є що сказати. — Гнат здивувався власному, на диво впевненому, тону.

Дощ не переставав, шурхотів рівною пеленою між ними. Гнат відчув, як почали німіти пальці на ногах від холоду.

— Мені нема що сказати, іншим разом, — відмахнувся він, рушаючи в бік чорного паркану.

— То ти сам? Чув, ти навіть встиг одружитися там.

Лука тільки пирхнув, зайшов на старе подвір'я і закашлявся

                                                                                        ***

Гнат ніколи не бував у тій халабуді, яку Лука називав своїм домом. Його подвір’я, як і сама хата, виглядали якось гнітюче, навіть гротескно, особливо в похмурі дощові дні. Це не був його законний дім—жодних паперів чи права власності. Просто жив там, наче сірий павук у своїй павутині. Ніхто не виганяв і не намагався залізти всередину.

Хата стояла ще з допотопних часів, і ніхто в селі достеменно не знав, кому вона належала раніше. Всі лише губилися в здогадках. Втім, нікому не було до неї діла—хто стане перейматися старою розвалюхою, в якій перебивається п’яниця?

Але зовсім скоро вона все ж приверне увагу. Ось-ось. Бо станеться те, про що люди говорять пошепки, лише в довірених колах.

Лука мешкав тут періодично. Батьківська хата згоріла. Його п’яний батько заснув із запаленою сигаретою і пляшкою самогону в руці. Просочений алкоголем рукав сорочки спалахнув, немов новорічна ялинка, разом із ним і всім будинком. Його вбила горілка—буквально спалила живцем. А Луку, іронічно, врятувала. У той вечір він сам пив у Овсійчука після підробітку.

Матір не загинула разом із батьком лише тому, що ще за сім років до того сама віддала Богові душу. Як склалося б життя Луки, якби вона була жива, Гнат не знав. Але сільські люди казали: то була хороша, відповідальна жінка. Біда лиш у тому, що рак не ділить світ на біле й чорне. Він забирає навіть світлих, чистих ангелів -маленьких дітей. Якби ця хвороба була справедливою, вона б обирала таких, як його старий.