Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Минуло два тижні. Село гуділо: хата згоріла, пожежники лаялись, а ми мовчали. Сом у лікарні, нога в гіпсі, жартує, що "ропуха погризла". Кузьма злиться, але тримає марку. Мирон перестав кпинити, очі пусті. Андрій уникає скринь, але знову заїкається. Юрко тримає нас разом, як клей. Марко мовчить, тільки курить у кущах.

Я сиджу в своїй кімнаті. На столі — книга із скрині, символи на обкладинці ніби ворушаться в сутінках. Поруч — фотографія худого усміхненого хлопця, Гнат розказав мені про нього дуже довгу історію. У кишені — Андрієві карти. Король черва зім’ятий, але ніби всміхається. Я стискаю їх, згадую сміх під пекельним полум’ям. Ми перемогли. Чи ні? Уночі чую скрип. Далекий, як із згарища. І шепіт: "Відкрий…"Я ховаю книгу під ліжко. Але знаю — вона кличе.





Від автора:

Дякую, що дочитали. Цей текст написаний не для всіх, а для тих хто знає, як звучить ніч в українському селі. Знає як в дитинстві було спекотно і як пахне день у полі перед грозою. Ми всі носимо в собі те літо. І кожен з нас, зрештою, повертається в ту хату.

Кінець