Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Скільки я був у відключці — сказати не міг. Але коли очуняв, лежав під парканом поруч із Андрієм. Той сидів, зчорнілий, але живий. Я схопився — і тут же світ закрутився.

З вікна, мов із жерла пекельного вулкану, вивалювався Гнат. На плечах тягнув Кузьму й Сома. Перший ще тримався на ногах, хоча й похитувався. А от Сом…

Ми з Андрієм перезирнулись, глянувши на його ногу. Від жаху аж шкіра пішла мурашками.

— Що там, в біса, було? — затремтів голос Андрія. — Що це, чорт забирай, за місце?! Це проклята хата! Проклята!

Він почав плакати. Без істерик, без сліз — тихо, наче старий чоловік, який бачив забагато.

Підійшов Юрко, торкнув мого плеча. Марко теж з’явився — білий, мов крейда. Гнат м’яко опустив Сома на землю. Той зойкнув від болю і стиснув зуби. Кузьма мовчки опустився поруч, сперся об паркан.

— Я ж вас попереджав, — мовив Гнат, тихо, мов сам до себе. — Треба було вам іти додому. Не цієї ночі вам була потрібна ця пригода.

— Хлопцю треба до лікарні, — кивнув на Сома. — Відкритий перелом. І цьому, — показав на Кузьму, — мабуть, струс.

Світанок пробивався крізь туман. Перші півні, замість принести надію, співали мов на похороні.

Я вперся поглядом у Гната.

— Що це було?! — голос мій нарешті прорвався, зриваючи терпець.

Він важко зітхнув. Зморшки на обличчі поглибились.

— Я не знаю… — сказав він. — Справді. Не знаю. Можу лише сказати, що нам пощастило. Дуже пощастило. І… ви випустили щось. Те, що довго було замкнене в тій скрині.

Він витягнув з кишені конверт. У ньому — кілька старих, чорно-білих фотографій. На одній — худий, усміхнений хлопець біля ставка. Тонка посмішка, яка чомусь морозила.

— І ще, разом з фотографіями це було в скрині— додав Гнат і простягнув мені чорну книгу. На обкладинці — дивні символи, мов із іншої мови. Із іншого світу.

Я вихопив книгу з рук старого. Розгорнув — погортав. Якийсь дивний шрифт, химерні символи. Нічого путнього. Порожнеча.

Минуло ще кілька митей — і на мене  навалилася тягарем уся втома останніх днів. Усе, що сталося, впало мені на плечі одним ударом. Я ледве стримав сльози. Очі змокріли. І разом з цим прийшла злість — тупа, глуха. Я змахнув сльози грубим жестом. І тоді згадав — весь цей час за плечима щось муляло. Наплічник.

Мене ніби хтось стусонув у голову спогадом. Я розстібнув замок — і там була вона: стара скляна пляшка з-під пепсі, наповнена бензином. Дійсно я забув її віддати Сому. Я витягнув її — і всі навколо зрозуміли без слів.

Роздер край футболки, вийняв затичку й засунув туди клапоть тканини.

— Почекай. — Гнат торкнув мого плеча. — Спочатку переліземо на дорогу. А то пожежники приїдуть раніше, ніж ми скажемо «курва».

Я кивнув. Мирон витягнув десь з кишені пом’яту пачку сірників і передав мені, блимаючи очима, ніби вручаючи ключ до пекла.

Хлопці перелізли через паркан. Я залишився. Підпалив край футболки.

Останній погляд — стара хата. Стоїть, мов пузата ропуха, чатує.

Вгорі на гілці каркнув ворон. Грубо, з докором. Але вже було пізно.

— Щоб ми там не звільнили... — сказав я вголос, щоб усі почули, — воно сюди більше ніколи не повернеться.

Я з усією злістю й насолодою жбурнув пляшку у вікно. Скло брязнуло, і вже за мить довгі язики полум’я потяглися догори. Вогонь жадібно вчепився в цю оселю зла і страху, кинувся до очеретяного даху, що зайнявся, мов запалена свічка.

Хата горіла. І в тому вогні згорали не тільки дошки, балки, скриня й прокляття. Там горів мій страх. Там зникало те, чого ми боялися сказати вголос.

Я озирнувся. Андрій — з посмішкою до вух. Гнат — повільно кивнув, мовчки, але так, що цього було досить.

— То що, — протягнув Сом, — ми не могли так зразу зробити?.. Треба було туди лізти, їй-Богу? Ну його нафіг такий цвіт папороті.

Ми засміялися. Всі. Голосно, щиро, до сліз.

У світлі пекельного полум’я, яке тріщало й ревіло, я побачив щось блискуче в траві під вікном. Підійшов ближче — і усміхнувся, вперше по-справжньому.

На землі лежали ті самі нові з тонкого пластику, але трохи зім’яті, гральні карти Андрія.