Віталій Партицький - Обраний, Віталій Партицький

Простору кімнату перерізали рівні лінії вишуканих крісел. Тіні погойдувались. Перетворювали меблі на нечіткі кілки, що вгризались в безбарвне полотно стіни. Прямо навпроти неї стояла сцена. М’яке жовте світло єдиної хиткої лампи спрямовувалось у центр. На чоловіка. Актора.
Мішок на голові був брудним, тож він кашляв. Звук прорізав тишу, як грім вибиває дух із завмерлих хмар. Його дух піднісся. Відчув слабкі мотузки на руках. Смикнувся, сіпнув передпліччями, зашаркав ногами. Марно. Ніжка стільця скрипнула, вичавивши з нього жалісливий зойк.
– Агов! – попри бажання голосно заявити про себе, чоловік лиш тихо пискнув. – Агов! – повторив він трохи голосніше. – Тут є хтось? Де я? 
Минали довгі миті тиші та вона не здригнулась. Артем зрозумів, що відповідей не дочекається. Відтак смикнувся ще кілька разів і мотузки ослабли. Немов пес, що нарешті зірвався з повідця, він звівся на ноги, зняв мішок з голови та помчався вперед. Волога прохолода обдала спітніле тіло.
Темрява була легкою, мов сітчаста завіса, що відділяє дві кімнати. Він шалено завертів головою в пошуках виходу. З обох боків були двері. На тих, що ліворуч був знак – виведена фарбою смолистого кольору спіраль. Двері праворуч – чисті, як його пам’ять. Рішення перейшло в дію ще до того, як знайшло відображення в думках. 
Він опинився у вузькому та витягнутому коридорі. Крізь вікна пробивалися мляві місячні промені, які тонули в темряві щойно намагалися покинути чітку траєкторію. Гра силуетів то робила якісь речі чіткішими, то знову поринали в непроглядну пітьму. Такими ж мінливими хвилями коливалась його пам’ять. 
Артем шукав роботу. Одна помилка коштувала йому хорошого місця. Несправедливість. Ця зима мала б вивести його з боргів. Пихаті дурні. Він був у барі з тінню. Лице приховане маскою хороших грошей. Йому було байдуже. А далі слабкість та темрява. Чому? Це питання відгукнулось уколом в скроні. Сухий рот отерп, як від хорошого удару. Відповідь. Вони пиячили. Артем на щось відволікся, здається, на офіціантку, потім випив. А тоді все зникло.
Він повільно сунув коридором. Голова відгукувалась болем на спроби згадати. Марно. Крізь віконце на дверях було видно сходи, однак ручка від них була викручена. Артем зціпив зуби, аж запалали жовна, та з усієї сили наліг на перешкоду. Глухий удар рознісся серед стін, та перш ніж устиг замовкнути – навздогін понеслось ще два. Даремно. 
Артем потер зболене плече. Він роззирнувся, мав бути інший вихід. Праворуч витягнувся ще один коридор. Ліворуч – вікно. Ззовні неспішно витали порошинки снігу. Порив вітру здмухнув з карниза навись, забравши з собою його ідею скористатися цим шляхом. Надто високо. Глибокий видих облизнув поверхню вікна, розплившись мутною калюжкою. Вибору не було. Він мав далі грати роль, якої більше не прагнув. 
Зі сторони єдиного шляху донісся дивний шум, що нагадував застібання блискавки. Наче хтось божевільний вподобав цей звук і не міг зупинитись. Всього за кілька подихів це стало монотонністю, що доєдналась до все тихшого вистукування крапель. Він ішов, наче покірна вівця, що за своїм жахом не помічає віянь пастушого пса. 
Двері були прочиненими. З-за них линуло м’яке тьмяне світло, якого виявилось достатньо, аби прочитати табличку на дверях: «Артем Скляревський». 
– Та що тут в біса відбувається, – пробубонів він під ніс. 
Добре змащені петлі не видали жодного звуку. Тут було тихо. Артем сторожко роззирнувся. Це була гримерна. Його гримерна. Актор підійшов до столу, де лежали стоси паперів. Взявши верхній аркуш, він пробігся очима по рядках, але вже після першої чверті вгризався у кожне слово. Там йшлося про нього. Текст був просякнутий моторошними сценами. Від цього сильно закрутило живіт. Втім він не міг зупинитись. Наступні сторінки мали б стати відповіддю. Клацнуло.
Темний кут ліворуч від нього вибухнув зловісним сміхом. Артем скрикнув та зірвався з місця, здійнявши п’єсу в повітря. Здоровий глузд підказав, що потрібно тікати в протилежний від сміху напрямок. За удар серця Артем опинився біля дверей з написом «Вихід». Вихід? З гримерної? Він не зважав. 
Ступивши за поріг, Артем мимохіть зупинився. За три кроки від нього виросли стіни, що, наче лещата, стиснули простір у вузьку комірчину. Світло з гримерної блідими променями облизувало багрові символи, що акуратними вигинами з’єднувались у сигіл. Вони простягалися далі, повзли навскіс, сунули підлогою, наче змії, що от-от вхоплять за ноги. Шлях. Вистелена дорога, що вела до поганського жертовника. Кам’яна дівчина застигла з краплинками сліз на очах. Безживний погляд спрямовувався на чашу, серцевина якої мала знайомий виріз. Такий, як діра в її грудях. В ніс вдарив запах крові. Усвідомлення. Запаморочення. Жах. Нудота. 
– Трясця твоїй матері! – скрикнув він, позадкувавши.
Потрібно було повертатись. Він судомно глитнув. Страшенно кортіло в туалет. Артем розвернувся і вже вкотре застиг. Подібно рибі, викинутій на берег, він безшумно засапав, намагаючись вдихнути бодай краплину повітря. 
Перед ним стояв чоловік, чиє обличчя приховувала ритуальна маска. Сіра банальність. Прагнення швидкого нехитрого результату, яке не було чуже Артемові. Проте чи грає роль ефектність, коли шальки терезів безвольно падають, обважнівши гострим металом? Зловісний сміх не вщухав, линувши з магнітофона в кутку. Чоловік залишався незворушним. Він чекав.
Світ став на паузу. Кожна секунда цієї тривкої миті, подібно отруті, збиралась росою у нажаханій свідомості. Думки заглушало болісне стугоніння крові. Він не витримав. Ніхто б не витримав. Баланс було порушено.
– Що, – сухим язиком Артем видобув якийсь скрипучий звук, глитнув, а тоді спробував ще раз, – що це ти задумав? 
Він знав. Відчував. Відчуття мимохіть спливали ногами до низу. 
– У тебе будуть серйозні проблеми. Тебе за це посадять, розумієш? – слова полились надто швидко, зливаючись у незрозумілу мішанину звуків. Артем не помітив, як перейшов на писк. – Мене будуть шукати! Чуєш? Тобі це так просто не минеться!
Чоловік нахилив голову убік, а тоді ступив крок уперед. Артем мимохіть відступив. У комірчину. До символів. Ще один крок вистукнув разом з його серцем. Він закричав, прохав про допомогу, благав оглухлий світ. Коли маятник життя уповільнив свій рух, Артем кинувся у спробі штовхнути його. Нога мала б влучити у слабке місце. Він не промахнувся, проте не залишився без відповіді. Ногу обпекло і вогонь, що стрімко розгорався, заструменів з розідраних країв одягу. 
Він завищав. Та не встиг оговтатись, як йому обпекло живіт. Зігнувся навпіл. Тоді біль пронизав спину, але як би йому не схотілось – вигнутись вже не міг. Артем впав, захлинаючись смолянистою кров’ю, що чорною цівкою спадала з губ на підлогу. Вслід заструменіли сльози. Тіло більше не піддавалось. Весь світ занурився у каламутне озеро, яке з кожною миттю тьмяніло по краях. Він занурювався у холодні обійми темряви. Глибина поглинала. Його роль була зіграна. Останній судомний подих вирвався з нього, коли крім чорноти нічого не лишилось. Завіса.

Кінець