Пугайло - Він під ліжком, Пугайло

Маленький Петрик живе щасливим життям. Любить своїх батьків та молодшого братика.‍ Як і всі діти, він боїться темряви. А саме темряви під ліжком, звідки лунає якийсь дивний звук.‍ - Агов?... - Почувся грубий голос знизу, через що хлопчик з головою накрився своєю ковдрою, тремтячи від страху.‍ - Спиш?

Він під ліжком

Ніч. Навкруги було тихо. За вікном світили ліхтарі. Повний місяць в небі то ховався за хмаринками, то визирав знов, показуючи всю свою велич та красу. Світло потрапляло в кімнату маленького хлопчика, який лежав на своєму ліжку та ніяк не міг заснути. Петрик з радістю б закрив свої очі й поринув у світ сновидінь, та це гучне дихання під його ліжком не давало цього зробити. Чудовисько з'явилося два дні тому, коли хлопчику виповнилося шість рочків. Зранку були свято та веселощі, всі вітали його з днем народженням і дарували подарунки, а от вночі прийшло "воно". Своїм важким та гучним диханням чудовисько не давало заснути Петрику вже третю ніч. Заглядати під ліжко не хотілося ні вдень, ні, тим паче, вночі, бо було надто страшно. Петрик розповів про монстра мамі, коли та прийшла, та вона лиш відмахнулась, сказавши, що він собі просто вигадує. 
"Невже це правда? Може під моїм ліжком й справді нікого немає?" - Подумав тоді хлопчик.
Та лежачи зараз в повній темряві, Петрик вже так не вважав. Під ліжком доволі чітко лунало чиєсь важке дихання. Ось вдих... І видих... І от знов...
Сумнівів не лишилося - там внизу точно хтось був. Петрик закутався в свою тонку ковдру, наче справді вірив, що вона його захистить. Не дивлячись на страх, втома все ж взяла своє, тому, ще трохи покрутившись, маленький хлопчик закрив свої очі та заснув.

***

Ранок починається завжди однаково. Мама приносить їжу та залишає її на столі. Якщо Петрик встигне вчасно прокинутися, то не тільки поїсть гарячого та смачного супу, але ще й з мамою трохи побалакає перед тим як вона піде. А якщо проспить - то буде їсти вже остиглу їжу, але все одно смачну. Сьогодні - не виключення. Як тільки-но хлопчик почув звук відкриття скрипучих дверей та кроки матері по сходах, одразу підірвався з ліжка та сів за свій стіл.
- Доброго ранку, мамочко! - З широкою посмішкою сказав він.
Молода на вигляд жінка, ніяк не відреагувавши на привітання сина, просто поклала сніданок на стіл та почала прибирати в кімнаті.
- До мене сьогодні знов приходив монстр. Він голосно дихав під моїм ліжком та не давав заснути. - Продовжував Петрик.
Мама на секунду зупинилась, почувши про монстра.
- Ніякого чудовиська в тебе там немає. Ми про це вже розмовляли. - Сказала жінка, продовживши прибирання.
- Ні, тепер я впевнений! Я точно чув його дихання! - Сказав хлопчик, закушуючи хлібом.
- Просто спи та не звертай уваги.
- Але, мамо! Що, як він ніколи не піде звідси? Як мені тоді спати? - Не погодився з матір'ю Петрик.
Жінка різко кинула мокру ганчірку на холодну підлогу і швидкими кроками підійшла до сина. Зі столу вона схопила тарілку теплого недоїденого супу та піднявшись по сходам, гучно гупнула дверима.
Ну от, знову Петрик розлютив маму і залишився без їжі. Тепер прийдеться чекати вечора, поки принесуть ще одну порцію. 

З самого дитинства хлопчик не залишав своєї кімнати. Батьки казали, що так потрібно, хоча, молодшому брату дозволяли бігати по всьому будинку та, навіть, заходити на кухню. Петрик теж хотів вийти з цих чотирьох стін та коли казав про це мамі, вона дуже злилась та забирала їжу, в знак покарання. Тому хлопчик перестав просити. Кожен день він сидів у своїй кімнаті та малював. На день народження тато й мама подарували йому набір кольорових олівців та бумагу, бо минулорічні вже майже закінчились. Тому тепер йому було чим зайнятись. Оскільки Петрику вже набридло малювати те, що він бачив кожен день, а саме: кімнату з ліжком та столом, хлопчик почав уявляти собі різних причудливих істот. Зелені, червоні, рожево-сині: всі дуже різні та кумедні. Вони єдині, хто рятував малого хлопчика від самотності.
Та коли ставало темно, все змінювалось. Тіні, які з'являлися від одного єдиного вікна в кімнаті, дуже лякали Петрика. В них він вбачав жахливих монстрів, які готові роздерти його на шматки, якщо той хоча б якусь частину свого тіла висуне з-під ковдри. Страшні звуки старого дому теж доволі часто не давали заснути, та найбільше лякало хлопчика - дихання, яке лунало з-під його ж ліжка. Згадавши про нього, в Петрика, мимоволі, побігли мурахи по тілу. Оскільки він не бачив як виглядало чудовисько, фантазія малювала найжахливіших потвор. Через це серце калатало все швидше, а бажання закутатись та сховатися під тонку ковдру ставало все сильніше. Обережно хлопчик перевів погляд на своє ліжко. Під ним панувала непроглядна темрява, яка наче хотіла вирватись та поглинути все світло в цьому світі. Дихання не було чути, тому Петрик повернувся до малювання. 
Так непомітно промайнув увесь день. Ввечері, мама знову повернулась до хлопчика з новою порцією їжі. Цього разу це була рисова каша з салатом. Щоб не дратувати маму, Петрик швидко й мовчки все з'їв та слухняно заліз на ліжко.
- Надобраніч, мамочко! - Сказав хлопчик, а жінка просто прибрала посуд та зачинила двері. 
Як би довго не тягнувся день, та ніч завжди наступала, а це означає, що й сьогодні Петрику прийдеться боротися за свій спокійний сон з страшним монстром.
Над стелею більше не чулось кроків, а одже всі позасинали. Мама, тато й брат спали нагорі, десь за стелею. Знаходячись тут, хлопчик тільки чув їх кроки та іноді приглушені розмови.
Сьогодні був хмарний день, тому гарного та повного місяця не було видно. Ліхтарі не горіли, тому Петрик тихо лежав в повній темноті. З одного боку це добре, бо страшні тіні, які з'являлися від світла, не будуть лякати його, та раптом, під ліжком, знов почулося дихання. Спочатку його було майже не чутно, та вже через декілька хвилин хлопчик знов кутався з головою в ковдру, аби тільки чудовисько не схопило за ногу чи руку. Здавалося, що монстр сьогодні був голоснішим, ніж зазвичай.
"Може він підліз до мене ще ближче?!" - Перелякано подумав Петрик. Тремтячи, хлопчик лежав та прислуховувався.
- Агов? - Почувся тихий та грубий голос з-під ліжка. - Спиш?
Петрик здригнувся та закрив очі руками. Голос був незнайомий хлопчику і від цього здавався ще страшнішим.
- Знаю, що не спиш. - Вже голосніше сказав монстр. - Ти боїшся мене?
Петрик не знав що й казати. Звичайно ж він дуже боявся.
- А не варто. Я не з'їм тебе, малечо. 
"Що? Не з'їсть мене? Чому?" - промайнуло в голові, але вірити словам чудовиська він не збирався.
- Ну, чому не відповідаєш? Досі боїшся? - Сказало грубим голосом чудовисько. 
- Чому? - Почувся тихенький та боягузливий голосок Петрика, який ледве набрався сміливості, щоб відповісти. 
- Що? Кажи голосніше, малечо. Тебе погано чути. - Поскаржився монстр. -"Чому?" питаєш? Ехх... Шкода мені тебе. 
Хлопчик не розумів про що каже монстр. І чому це чудовиську його шкода?
- Живеш в цій малій кімнаті. Світла денного не бачиш. Батьки тебе не люблять... Жах, а не життя! 
- Люблять мене батьки!!! - Закричав хлопець, та злісно вистрибнув з ковдри, ставши ногами на ліжко.
Непомітно страх замінили злість та роздратованість. 
- Люблять? Та хто ж буде свою дитину в підвал саджати, якщо люблять, ну? - Продовжував монстр. 
- Ти нічого не розумієш, дурне чудовисько! Батьки мене люблять й саме тому тут тримають! Це все для мене! - Не погодився Петрик та закричав у відповідь. 
Як посмів якийсь монстр казати щось погане про його батьків, нічого не знаючи?! Хлопчик злився на нього. Страх кудись пропав, наче й не було. 
- А чому тоді твого молодшого брата ніде не тримають? - Знову спитало чудовисько. 
Петрику не було що відповісти. Він і сам ставив це питання рідним багато разів, та ніхто не відповідав... 
- Ти знаєш, що кожен день, після обіду, твої мама й тато йдуть з малим Івасиком гуляти на двір? Ти зможеш їх побачити, якщо дотягнешся до свого єдиного вікна. - Сказав монстр та затих, очікуючи відповіді.
- Що? - Здивувався Петрик. - Але чому вони не покликали мене? Я так багато разів просив... Ні, ти брешеш! Цього не може бути! Мама б, обов'язково, взяла мене з собою! Вона любить мене! - Не хотів слухати хлопчик.
- Тримай. Це тобі знадобиться. Я повернусь наступної ночі.
Важке дихання різко зникло та більше не лунало з-під ліжка.
Маленький Петро не захотів злазити зі своєї фортеці, боючись, що чудовисько просто надурило його, і тільки-но ніжка доторкнеться до підлоги, як воно одразу проковтне хлопчика в темну безодню та навіть не вдавиться. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍