Пугайло - Він під ліжком, Пугайло

- Що? Ти чого?... - Сказав Петрик і тільки зараз зрозумів, що крики за дверима припинились.
З кімнати вийшов величезний монстр та повільно попрямував до малого Івасика. 
- Ні! Стривай, не треба! - Закричав Петрик, зрозумівши що воно хоче зробити.
Але монстр і не планував зупинятися. Все ближче наближаючись до заплаканого Івасика, чудовисько готувалося до нападу.
- Гей! Стій! Я не дозволяю! - Злякавшись, закричав ще раз.
- Петрику, пам'ятаєш про що ми з тобою домовлялись? Я допоможу - тобі, а ти - мені. - Сказав та розвернувся монстр.
- Але ж більше ніхто нас не стримує! Ми вільні!
- Ти вільний. - Тихо сказало чудовисько. - Якщо я зараз не з'їм цю малечу, то помру, Петрику. Ти цього хочеш?
- Ні... Але Івасик... Він не зробив нічого поганого... Будь ласка, не чіпай його... 
- Багато людей в цьому світі страждають без причини. Хіба ти був винен в тому, що тебе закрили в підвалі та не випускали всі ці роки, мм?
- Не чіпай Івасика... - Вперто продовжував хлопчик.
- Ти впевнений у своєму виборі? Ти готовий так просто відмовитись від МЕНЕ? - Сказав монстр та підійшов до Петрика ближче. - Та подивись на нього, малечо! Він такий же, як і твої батьки! Ти знав, що твій брат дуже злився, коли тобі дарували подарунки, на твій день народження, та влаштовував істерики, аби йому теж купили щось, га?
Петрик здивовано поглянув на чудовисько.
- А чи ти знав, що він просив маму посидіти з ним ще трохи, аби тільки вона не йшла до тебе. Знав? - Роздратовано продовжувало.
- Ні... Не знав... - Тихо сказав хлопчик. - Але це...
- Та подивись же на нього, Петрику! - Перебило чудовисько. - Він боїться тебе. В його очах - ти монстр! 
- Що? Але ж я не... - Жалібно заскиглив хлопчик та поглянув на свого молодшого брата. - Я хороший!
Петрик вже не був впевнений, що хотів саме цього. Заплакані очі брата й справді дивилися на хлопчика зі страхом та недовірою. Поглянувши на зачинену кімнату, де були батьки, Петрик відчув глибокий сум. Все чого він бажав - це жити щасливо зі своєю сім'єю, але зараз це вже неможливо. В грудях щось стисло, а в горлі з'явився ком. Він сам винен в цьому! 
- Ну, звичайно! Я розумію тебе, Петрику. І, завжди, буду на твоєму боці! Так дай же мені набути повної сили! 
- Ні. - Тихо сказав хлопчик.
- Що?... Ти впевнений? - Намагаючись сховати свою роздратованість та зберегти оманливу ніжність, спитало чудовисько.
- Так. - Впевнено відповів Петрик.
У ту ж мить, з'явилося багато чорного диму та чудовисько почало розсипатися на малесенькі чорні частинки.
- Тоді до зустрічі, Петро. - Сказало воно та двері підвалу гучно зачинилися, що змусило хлопчика здригнутися від звуку. 
"Мамо... Тату... Ма... Хочу до мами" - крутилося в голові. На очах з'явилися солоні сльози, які, мимоволі, почали бігти по щокам.
- Навіщо ти це зробив?! Ненавиджу тебе! Ненавиджу! - Почувся голосний крик Івасика, який все ще плакав та притулявся до стінки не в силах поворухнутись.
- Я? Що зробив я? - Спитав у порожнечу хлопчик та подивився на молодшого брата. - Т-ти ж бачив це, так? Бачив чудовисько, яке кудись зникло?
Івасик лише продовжував голосно  плакати та кричати, а коли Петрик наближався, відповзав якомога далі від нього.
- Що? Ти чого? Я ж хороший! Я просто хотів бути разом з вами! - Тремтячим від сліз голосом говорив хлопчик. 
Раптом, вхідні двері відчинилися та у приміщення забіг наряд поліції. Видно, сусіди почули якийсь галас та викликали їх. Вони одразу забрали дітей до машини з кімнати та почали оглядати будинок. 

***

Петрик прокинувся у білій кімнаті. В ній не було нічого крім ліжка та стола. Раптом, до кімнати зайшов якийсь старий чоловік у білому халаті.
- Добрий ранок, хлопче, як тебе звуть?
- Петро Пилипенко... - Обережно відповів хлопчик.
- Угу...- Сказав чоловік та почав щось записувати в зошит. - Скільки тобі років? 
- Вісім.
- Як самопочуття?
Петрик замислився. Наче нічого не боліло, а отже... добре?

- Нормально.
- Угу... - Знову почав щось записувати. - Можеш розповісти про свої справи за останні дні? Що робив? Чим займався?
- Нічого... Малював...
- А три дні тому?
"Чого хоче цей чоловік?" - Петрик не знав навіщо про це розповідати, та все одно, намагався згадати.
- Ну... - Раптом, болючі спогади почали з'являтися в голові. - Чудовисько! Велике та страшне! Воно надурило мене! Сказало що допоможе мені, але пот...
- Ти вбивця. - Раптом перебив лікар.
- Що? - Здивувався хлопчик.
- Ти вбив свою сім'ю, а тепер проведеш останні дні тут! В цій малій незатишній кімнатці! Стіл, ліжко й одне вікно: нічого не нагадує?! - Сказав чоловік та дуже голосно розреготався.
- Ні! Не хочу!!! Це не я зробив!!! Відчепіться!!! Допоможіть мені!!! - Злякавшись закричав хлопчик, та ніхто його не чув.
І тут Петрик зрозумів: він сам має врятувати своє життя! Накинувшись на монстра в халаті, хлопчик почав бити того в груди та по обличчю. У палату швидко забігли ще потвори та вкололи якусь отруту йому в шию. Петрик кричав та виривався з рук, але, раптом, в очах почало різко темніти й він поринув у всепоглинаючу темряву.

- Охх... Не очікував я такого...
- Ігоре Миколайовичу, з вами все добре?! - Нервово спитала медсестра, яка, почувши крики лікаря, забігла у палату.
- Так. У пацієнта прогресуюча шизофренія, а лікування не допомагає... - Сказав чоловік, поправляючи свій халат.
- Бідний хлопчик... Що ви йому такого сказали, що він так відреагував?
- Та нічого... Просто попросив розповісти про події, які відбувалися три дні тому. Що він їв та в що грав... Але, скоріш за все, хлопчик почув щось інше...
- Жах... Чому батьки одразу не звернулись за допомогою?!
- Хто його знає... Як я зрозумів, вони часто саджали того в підвал, коли бачили жорстоку поведінку сина. Самі боятися стали. Теж мені горе-батьки... Добре, пішли, в нас ще купа роботи. Ти заходила в сорок третю палату?
- Сорок третю... Аа, ви про шестирічного Івана Пилипенка? Останнім часом, він постійно жаліється на те, що вночі чує якесь важке дихання під своїм ліжком...
- Що ж, добре, потім й до нього зайду...

Кінець