Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Літо в селі — це зірки, що падають у траву, карти в кишені й жарти, від яких пацани сміються до хрипу. Але на Зеленій вулиці є стара хата, яку краще обходити, коли сонце ховається. Сем із хлопцями не вірять у дурні плітки, та одна ніч змінює все. Тіні стають ближчими, страх лізе під шкіру, а старий шкільний вчитель дивиться так, ніби знає, що чекає попереду. Чи вистачить дружби, щоб вибратися до ранку, коли навіть повітря стає густим від біди? Одна помилка — і назад дороги немає. Містична повість про українську ніч, страх, який повзе в серце, і дружбу, яку не зламає навіть пітьма.

Стара Хата

Ця історія, що довгий час ходила серед моїх тодішніх друзів і ровесників, лякала нас не на жарт. Ми були зграєю пошарпаних, замурзаних хлопчаків, яким було цікаво разом проводити час, гратися і, звісно, часто битись.

Типовий літній ранок у кожного з нас (принаймні у мене) починався однаково: швидкі мильно-рильні процедури, поглинання сніданку й взяття в руки дрючка, щоб гнати худобу випасатись у поле.

Літо. Теплі ранки й прекрасні дні, щоб жити життя. Особливо коли перед тобою ціла вічність у вигляді щонайменше двох місяців канікул. А тобі всього одинадцять.

Одного такого сухого ранку, коли моя чорна, а його Калина й сіра йшли поважною ходою попереду, а ми їх підганяли, мій найближчий друг Юрко розповів мені дивну історію.

Андрій Мишко, якого було важко дослухати до кінця через його жахливе заїкання, сказав, що на його вулиці відбувається чортівщина, і ми мусимо щось із цим зробити. Я цьому не здивувався — для Андрія "щось" завжди було чимось серйозним. Але оскільки він і сам був хлопцем непростим, мене це заінтригувало.

Чорний паркан, що тягнувся вздовж Андрієвої "Зеленої" вулиці, складався з трьох довгих дощок, кожна по п’ять метрів, поставлених одна на одну на ребро та скріплених між собою цвяхами. Вони були вже старі, вимазані смолою, і в спекотну погоду від них несло запахом старого дерева й сосни.

Ми не любили цей паркан. Старалися не те що не ходити тією стороною дороги, а навіть зайвий раз не дивитись у його бік.

А все тому, що він відділяв ще гнітючіший і моторошніший силует — старезну хату.

Її очеретяний дах місцями прогнувся під впливом численних років і негоди. Стіни потріскалися, вапно, що його колись наносили, напевно, потрійним шаром, відстовбурчувалося і здувалося пухирями, а в тих місцях, де воно відвалилося, проглядалася жовта глина. Вікно ще тримало форму, але червона фарба з підвіконників давно злізла, а трухляві рами повільно відходили у вічність. Навколо росли густі чагарники й високі бур’яни. Крислаті лопухи розкинулися, наче слонячі вуха, а поміж них пробивалися дебелі грицики. 

Як на мене ця хата була схожа на велетенську стару ропуху, що сиділа у своєму болоті й чекала на маленьких мушок — таких, як ми, — щоб ними поживитися.

Усередині ніхто з нас, звичайно, не бував. Ми не самогубці. Надто вже багато було чутно різних дивних звуків вечорами, а особливо вночі. Тому я навіть відчував приховану повагу до Андрія. Просто через те, що він жив на одній вулиці з цією хатою-жабою.

Старші хлопці з нас лише сміялися й брали все на кпини. Надто вже недолуго було боятись якоїсь занедбаної хати на старому подвір’ї.

Мирон Бук навіть, було, при мені, Юрі, Андрієві та ще кількох хлопцях заліз туди через вікно (псих!) і трохи посидів усередині. А потім почав брати з нас по дві гривні за розповідь про те, що там знаходиться.

З його слів, речей було небагато: проста стара кімната, прогнила підлога з дощок, одне ліжко зі зламаною ніжкою, під стіною велика замкнена скриня, шафа без одягу і кілька стільців.

Але ми знали більше. Ми точно знали, що там не все так просто. І очі Мирона які бились як маленькі пташинки в клітці коли він виліз, лише добавили мені тривоги.

Це місце й раніше мало погану славу. Улюблений предмет байок та історій який нам розказував старий Гнат. Але після історії Андрія... ми почали боятися його по справжньому.

 

                                                                                        ***

Андрій Мишко був один із тих хлопців, яких я вважав тихими відчайдухами. Він очолював той штиб людей, яким тільки якась незначна вада — в його випадку заїкання — мішала стати тим, кого ми вважали супер крутеликами. Бо коли тобі 11, ти не можеш просто так взяти і бути крутим перцем, навіть беручи всю хоробрість до уваги, якщо ти — заїка. Так, така сувора правда ієрархії крутості серед хлопців, нічого не поробиш.

"Зелена" вулиця, на якій він жив, не складалась, в більшості своїй, із однолітків, і тому з настанням довгоочікуваного літа ми проводили багато часу разом із ним. Та в силу домашніх, літніх обов'язків які включали випас худоби, збирання ягід із саду, поливання городини в особливо посушливі дні, ми не бачились так часто як нам хотілось. Але коли випадали безжурні теплі деньки, здебільшого це були вихідні, ми були разом.

Я Юра і Андрій. Ми ганяли м'яч, ганяли без м'яча, грали в квача, бігали у війну, чубились один з одним, хто перший побачив ту круту палицю, яка була схожа на рушницю, і хто тепер має право власності на неї. Здіймали таку куряву на дорозі, що сусідка, яка розкидала шмаття на дріт, виходила на вулицю і грозила кулаком.

Ми тікали, сміялись, дуркували і штовхались. Ми жили своє безтурботне літо і насолоджувались ним. Нам було весело і класно разом.

Але ми не забували і про ропуху. Нас вона манила і запрошувала до себе. Нам здавалося, що рано чи пізно ми вирішимо сходити туди і випробуємо свої нерви.

Того дня, коли це сталося з Андрієм, Юрко в полі випасав своїх Калину і Сіру й напевно з усіма кирпів над хаткою. А я лежав у ліжку з гарячим лобом і закладеним носом, дивився у вікно, як мама в саду рве вишні, а про себе думав: "Який же я везучий — захворіти влітку, в липні, коли навколо стільки всього відбувається крутого".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍