Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Розповідь Андрія

Схопивши свого добре підкачаного і потертого, а де-інде потрісканого сірого м'яча, я взявся набивати його на нозі. День був липневий, теплий, хоча дещо хмурий. Раніше, не задумуючись, я б відразу вгатив ним у ворота, якими слугувала дерев'яна брама нашого подвір'я, але не зараз. Вікно кімнати, де спала мала Адріана, було відчинене, і щоб не опустити на свої плечі весь гнів богів у вигляді самої мами, я легко чеканив носком м'яч, не опускаючи ногу на землю.

Мене гукнули. Озирнувся — і побачив гарбузоподібну голову, яка ліниво схилилася над синіми штехетами. Я мимоволі всміхнувся. Не знав, скільки він уже за мною спостерігає, але я встиг зробити кілька підходів по десять підбивок, тож думаю, довгенько.

Юра зі своїм звичним лінивим тоном запитав, чи ще довго я буду бавитись і чи не збираюся з ним трохи поганяти на площадці. Звичайно, я погодився. День обіцяв бути прісним. Була нудна неділя, що для нас улітку свідчило про западло. Як правило, літні неділі були чи не найкращим часом для хлопців нашого віку. Причиною було, як не дивно, дійство, яке захоплювало нас усіх із ніг до голови — футбол.

Недільний матч приносив із собою уболівальників із усіх куточків села. У тому була своя атмосфера: зграйки сміхотливих дівчат, які ходили вздовж лінії поля; гурти запеклих фанатів, що провадили тактичні настанови з бровки, завжди знаючи, куди краще віддати пас, куди бігти і як зіграти. Переважно такий штиб складався із колишніх футболістів, які за їхніми легендами, віддали все на полі.

— Мені колись на останніх хвилинах зламали ключицю в двох місцях! І я не сходив з поля, поки той не свиснув! — надтріснутим голосом горлав Ярема Щигель, з рота якого розлітався соняшник. Чоловік був старший, сивий як голуб, і він абсолютно був не задоволений тим, як гравець нашої команди вимушено покидав поле через травму.

Я любив футбол. Цим ми мали намір і вбити час до вечора з Юрком. Бо матчу на стадіоні не буде — хлопці поїхали на виїзд. І хоч як би ми не просили наших мам дозволити нам їхати з усіма, щоб подивитися, як наші захищають честь села, ми були ще далекі від дозволу. Навіть обіцянки про те, що кролики будуть вчасно погодовані, і що я бігатиму в магазин навіть по одну коробку сірників, не допомогли. Мама стояла  на своєму — зарано.

Перетнувши наше подвір’я, а потім садок, який пахнув вишнями й гудів комашнею, ми примчали на площадку.

Земля тут була витоптана тисячами наших кроків, тому трава збереглася лише де-не-де. Воротами слугували дві палиці, ввіткнуті в землю. Вони були завтовшки як рука  й заввишки приблизно мого росту. Перекладини не було, через що постійно точилися суперечки — чи був забитий гол, чи м’яч полетів вище.

Спочатку на ворота став я. Пропустив два голи із п’яти Юркових ударів. Помінялися місцями. Він пропустив три. Він зі злості запустив м'яч далеко мені над головою.

Подобалося нам проводити там час,особливо в такі нудні літні дні.

Коли я повернувся з мячем, побачив, що Юрко сидить, спершись спиною до штанги-палиці. Трохи втомившись, я зірвав у садку два майже достиглі зелені яблука і бухнувся біля нього. 
 Юрко протягнув:

— Так шо, Сем, що думаєш про Андрія з його тією фігнею?

Я відгриз шматок яблука. Кисле.

— Сам знаєш, не думаю, що все настільки лажово... Але також не можу не вірити

— Коли ти востаннє з ним бачився? — буркнув Юрко, обтираючи яблуко об футболку.

— Відколи оклигав, ще не зустрічалися, — відповів я.

— Блін, люблю літо, але ця хрінь, що нема школи і ми не бачимося майже щодня всі разом, мене задовбує.

Я глянув на нього. Він уже почав підводитися.

Обтрусивши від пилу й сухої трави шорти, я теж встав.

— То давай сьогодні його навідаємо.

— Не можу, — відповів Юра. — Пообіцяв мамі допомогти зібрати смородину, як спаде спека. А це, сам відчуваєш, буде ввечері. Тому я пас. Тим більше, вистачить мені його розповідей. Вдруге слухати те саме не хочу.

В його очах я помітив легкий сум, хоча він і усміхнувся мені.

— Ну що, давай ще по п’ять ударів? — він перебив мої думки.

— Гаразд, тільки хто перший доторкнеться до м’яча, той і пробиває!

Ми зірвалися з місця.

Моя аномальна літня застуда тривала буквально три дні.

Як продекламувала мама:

"Це все та холодна вода, якої ти напився!"

Ніби я винен, що вода смакує найкраще саме тоді, коли ти розпашілий і гарячий, забігаєш на літню кухню після кількох годин гарцювань на площадці з мячем. "ГРЗ. Мусиш відлежатись," — закінчила вона.

Лимонно-малинові чаї й нудний постільний режим зробили свою справу. Три букви, що звучали для мене страшніше, ніж ефект, який вони створювали, зникли, немов їх і не було. Хоча ті три дні для мене тяглися вічністю.

Лежати було нецікаво й марудно, але й енергії на подвиги не залишалося, тож довелося змиритися.

Часу було вдосталь. Я спершу проковтнув "Біле Ікло" Джека Лондона, а потім "Любов до життя".А ще було багато часу на роздуми. Дивні, лячні сни.

І коли я поправився, Юра розповів мені про ту Андрієву пригоду. Щось у його словах викликало в мене відчуття дежавю. Ніби я це вже бачив у сні, коли в мене була висока температура. Казус, що стався з Андрієм, змушував мене останні кілька днів перебувати в легкому ступорі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍