Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Знову те старе подвір'я.Знову та стара, жахлива хата.

Як я ненавидів її. Вона стояла в мене у горлі, мов кістка з риби. Дерла, заважала, першила і свербіла, мов струп на тілі.

А ще…А ще лякала нас до усрачки.

Того вечора, після, напевно, сотні пробитих ударів по м’ячу, ми з Юрком, стомлені, жартуючи й сміючись, повернулися з площадки.

Юрко пішов, як і казав, допомагати збирати смородину. А я вирішив спробувати випросити в мами дозвіл сходити хоча б на годинку до Андрія.

Я відчував, що мені потрібно його провідати.

Здавалося, я розумів, як він себе почуває. Крім того, за молоком мав прийти старий Гнат. Це міг бути непоганий аргумент для мами, щоб відпустити мене. Не стовідсотковий, звісно, але я планував викрутити свою харизму на максимум.

Забігши на літню кухню, я відразу отримав попередження:

— Пити тепер ти будеш тільки теплий чай.

Мама поралась на кухні, смачно пахнуло смаженою цибулею.

Я не сперечався. Від чого мама трохи здивовано підняла брову.

— Старий Гнат ще не приходив? — байдуже кинув я.

— Ні, але, як завжди, думаю, біля сьомої буде.

— Цікаво, яку історію він сьогодні принесе, — легко усміхнувся я. Мама теж усміхнулася й закотила очі:

— Не знаю, але там точно буде щось про собак і як він від них відбивався.

Я розреготався.

— Це точно.

Крига луснула. Настрій був правильний. Я швидко метикував, чи питати зараз. Вирішив, що так.

— Гм, тоді, може, йому треба, щоб сьогодні хтось із ним пройшовся, як йтиме додому? А то ще поб’є банки з молоком...

Мама запитально глянула.

— Ти це про що?

— Та нічого... Думав сходити до Андрія і заодно придивитися за Гнатом, — я розтягнув широчезну посмішку, удаючи дурника. Мама зітхнула.

— Гаразд. Але будь удома не пізніше девятої. І ще подивимося, чи захоче старий Гнат твоєї компанії.

Гнат Іванович, або, як ми його всі називали, просто старий Гнат, був трохи дивакуватим літнім чоловіком. Колишній шкільний учитель історії, тепер уже на пенсії, жив він на тій самій вулиці, що й Андрій, але не був його сусідом.

Інші хлопці, не зважаючи на його інтелігентне минуле ставилися до нього зневажливо — деколи насміхалися, перешіптувалися за спиною, особливо коли він йшов дорогою й бурмотів щось собі під ніс. Але не ми. Для нашої трійці він був бездонним джерелом історій, розповідей, сільських чуток і легенд.

Жив він самітником. Так сталося, що з усієї його родини не залишилося нікого, а дітей він не мав. Єдиною втіхою, мабуть, були наші зустрічі, коли він приходив за молоком і забивав нам баки своїми розповідями.

Левову частку, а точніше — всі ті чутки та страшні історії про стару хату ми дізналися саме від нього. Я навіть не відпускав його додому, поки не випитував чергову байку, хоч банка з молоком уже стояла на столі, а мамин докірливий погляд пропікав мені спину.

Старий Гнат тільки всміхався й видавав мені нову порцію пригод.

— Слухайте, я все розумію, але чому те подвір’я ніхто не купить? Можливо, якісь люди з міста захотіли б там дачу? Село ж у нас привітне, та й назва вулиці влітку тільки це підтверджує...

— Хех, а в кого куплять? — протягнув Гнат. — Пам’ятаю, коли тільки приїхав у ваше село ще за Союзу викладати в школі, то вже тоді вона була закинута. Хіба не враховуючи того дивака який там час від часу жив, хоча здається тільки ночував. Та й кому здався той старий двір із предвічною хатою?

— Це правда, що в тій хаті немає дверей?

Гнат посміхнувся:

— Ну, принаймні з боку вулиці видно тільки вікно. А що там на іншій половині місяця — хто зна… — підморгнув він.

Дивним і трохи лячним було для мене те, що я відчував: він знав набагато більше, ніж хотів — а, можливо, ніж міг — нам розповісти. Бо чи не в кожній його репліці наприкінці стояли три крапки.

Була майже сьома вечора. Я взяв своє червоне горнятко — а скоріше то був кубок чи кухоль — наповнений по вінця гарячим курячим бульйоном зі шматками м’яса. Мама наполягла на вечері, перш ніж я вирушу до Мишків. 

Рипнула хвіртка. Легким, повільним кроком зайшов дядько Гнат. Ми привіталися. Я розповів, скільки голів забив сьогодні й скільки пропустив, а ще чому вважаю, що мені давно пора їздити з хлопцями на виїзд дивитися футбол.

Гнат перекинувся кількома словами з мамою — щось нудне й доросле, здебільшого про погоду. Сьогодні, на щастя, обійшлося без історій про собак-терористів. І ми вирушили.

– Вирішив прогулятися, провести старого? – запитав він мене, коли я вже відчиняв хвіртку.

– Так, чом би й ні. Заодно Андрія навідаю.

– Дивись, як повертатимешся, вважай на собак. Кляті пси кидаються, ніби в мене в кишенях ковбаси, – прокректав він.

– Гаразд, – відповів я серйозно.