Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Історії про щось аномальне й надприродне – це, звичайно, страшно. Але ще неприємніше – кілька бездомних, сухоребрих собак, які можуть вчепитися реальними гострими зубами за п'яту.

– Хоча біля, сам знаєш, якого місця вони взагалі не водяться, – зиркнув на мене старий.

І я знав. Кожного разу, коли ходив на вулицю до Андрія, мене діймали кілька облізлих шавок. Зазвичай вистачало нахилитися по уявний камінь до землі – і вони мчали геть, підібгавши хвости. Я ніколи не кидав у них справжнього каменя – мені було шкода тварин, але й себе треба було якось уберегти. Тож поки що такий метод спрацьовував.

Але на тій самій частині дороги, де починався той чорний паркан, усе живе ніби вимирало. Ні собак, ні кішок, ні дзижчання комах, ні співу птахів. А гул машини, яка могла проїхати повз, здавався приглушеним, ніби під водою.

Перспектива того, що мені доведеться повертатися в присмерку повз те саме місце, зовсім не тішила. Я волів би цілу дорогу відбиватися від собацюр, ніж пройти десять метрів попри ту хату.

Але мав твердий намір почути Андрієву історію з перших вуст. І терпляче витримати всі його заїкання.

Усю дорогу старий Гнат травив байки, а я уважно слухав. Сьогодні він розповідав, як у мої роки любив вилізти на високу вишню край дороги, прихопивши з дому свіжоспеченого коржа, і стріляти в перехожих вишневими кісточками.

Я зареготав. Смішним було навіть не те, що саме він робив, а те, як моя уява малювала його на дереві. Я не міг уявити його в моєму віці – відповідно, уявляв із тим самим сивим волоссям і зморшками на обличчі, тільки в дитячому тілі. Від цього мені стало ще смішніше.

Я так відволікся, що майже не звернув уваги, як ми пройшли повз "ропуху". Лише легкий холодок пробіг по спині. А загалом в один момент усе було добре, і мені чи не вперше за останній час стало легко на душі.

Я провів старого до самого дому, махнув рукою, коли він зачиняв за собою хвіртку, і помчав швидким кроком до Андрія.

                                                                                           ***

Переді мною стояла велика миска сирників, збоку – відкрита банка персикового варення. І, маю сказати, такий десерт після домашньої, ситної вечері смакував просто чудово.

Андрій налив у дві великі чашки теплого чаю й сів навпроти мене за кухонний стіл.

— Їїїж, мама сьогодні зранку напекла перед рроботою.

— Добрезні, — відповів я, жуючи. — Коли вона прийде?

— Біля дев'ятої, як зззавжди… — Андрій втупився в свою чашку й похмуро дзенькав ложкою об краї, повільно розмішуючи.

— На другий тиждень граємо з Глеківцями. Дербі, цікаво буде, — сказав я, намагаючись розрядити атмосферу. — Візьмемо тих добрих хот-догів у "Курчатах". Тільки треба буде зайняти той сектор під навісом, бо обіцяють нереальну спеку.

— Ага… — буркнув він і сьорбнув трохи чаю. Я не витримав.

— Слухай, старий… Я ж все знаю, ти в курсі? Юра мені розповів.

Він здригнувся, не очікуючи такого мого випаду.

— Давай не зараз, нема нннастрою… Краще розкажи, як день пройшов. Бачився сьогодні з тим ллледащо?

— Так. грали сьогодні на майданчику. Дірка він ще та… хоча мушу визнати — і я пропустив кілька.

Нарешті на його обличчі з'явилося щось схоже на посмішку. Завжди, коли ми не могли зустрітися втрьох, той, хто був відсутній, потрапляв під кпин — добродушний, але часом і жорсткуватий. Я не сумнівався, що коли відсутнім був я, то теж ставав об’єктом жартів. Але ми були друзями — хорошими, найкращими. Ображатися на таке було просто не модно. 

Я глянув на нього серйозно.

— Я вірю тобі, — сказав я, дивлячись йому прямо в очі. — Те, що ти там бачив чи почув… там є.

Він заплющив очі й гучно видихнув.

— Ну, гаразд… Але якщо нне хочеш, щоб я блюнув цими сссирниками, почекай. Приберемо зі сстолу й вийдемо наадвір.

                                                                                       ***

Під великим, крислатим старим горіхом висіла стара автомобільна шина. Один її кінець був прив'язаний коричневою мотузкою, що тягнулася вгору до грубої гілки.

В шині, згорбившись, сидів Андрій і легко погойдувався. Я примостився поруч на траві, зіпершись спиною об шершавий стовбур дерева. Мій погляд мрійливо блукав у бік ґанку, де над клумбами півоній літали вечірні мошки.

Я чекав. Стільки, скільки потрібно.

— Я зззагубив свої улюблені ккарти, прикинь?.. — нарешті почав Андрій...

                                                                                           ***

Запивши мамині смачні пиріжки з повидлом холодним молоком, Андрій того жаркого пообіддя, майже вечора, налаштувався сходити на свою звичну прогулянку вулицею. Чисто так, як завжди, розвідати обстановку, хто там є, чи бува хлопці не принесли якихось цікавих новин. Обговорити, як зіграли наші з Пилявцями минулих вихідних, чи не з’явився в когось новий крутий іграшковий пістолет або навіть розкладний ножик, а ще взагалі, (ну це би був джекпот), якщо б Захар Сомик приніс ті петарди, які він поцупив минулого вівторка на базарі. Було б класно. То ж з хорошим, хвилюючим настроєм він вилетів кулею на дорогу.