Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Сонце вже хилилося до горизонту, впиралося в очі, але повітря попереду запилюженої дороги тремтіло від спеки. Доходила 18 година, а температура стояла не менше 28°C. Матір, яка працювала в сільському магазині, приходила додому пізно, не швидше 21-ї, тож попереду майоріло ще мінімум 2,5 години цікавих пригод. Махнувши лодонею по спітнілому чолі, він згадав, що забув свою кепку. Майнувши назад, він закинув її собі на голову, схиливши необережно козирок на одну сторону, і рушив.

Ґрунтова не заасфальтована дорога, що тягнулася на кількасот метрів спочатку до горизонту, а потім до головного перехрестя села, виглядала привітно з відблиском вечірнього сонця. З боків вулиці, вздовж по краях, в когось за високими, а в когось, як у його сусіда Матвія, за низькими парканами височіли вбрані в зелені килими дерева: вишні, яблуні, каштани, ясени, явори. Влітку вони надавали вулиці вигляду зеленого коридору. Над вишнями в цю пору року завжди гули оси і бджоли, та цвірінькали горобці, а в ясенях і яворах співали зяблики.

Місце, де завжди зустрічалась еліта вулиці, рівні хлопці, було недалеко від перехрестя, на початку вулиці, в протилежному кінці Андрієвого дому. Хвилин 10-15 ходьби в дуже розслабленому стилі. Як він і любив.

Вирушаючи із дому, він також не забув свій привід похизуватися — класнючі пластикові гральні карти з різними автівками на них. Андрій їх купив в райцентрі на блошиному ринку в одноокого старого, який мав просто найкращий вибір крутих предметів. Відкладених грошей із шкільних обідів вистачило лише на карти, але він ні крихти не жалів. На кожній було намальовано машину разом із найважливішими характеристиками. Його улюбленою був хрестовий король з Audi R8. І, чи не в останню чергу, вона була фаворитом через свою швидкість 325 км/год.

З цим фактором гордості, який випинався прямокутником з кишені його синіх шортів, він вирушив до місця зустрічі усіх.

Клубок у горлі, мокрі очі, жах, що змусить забути про все інше — все це чекало попереду. І вже дуже скоро. Та поки, зараз Андрюха чимчикував жвавим кроком в сторону свого класного настрою, до своїх однолітків, займатись найважливішими справами. З під підошв мокасинів здіймалась легка курява, він наспівував "Озеро сліз" і подумки вже уявляв, як Уляна Данів попросить його показати свої карти. І може навіть не коситиме на нього сильно очима, як він почне заїкатись.

От так, з легкою ходою і такими самими думками, він раптом зрозумів, до якого місця підійшов. Той довбаний чорний, смоляний паркан, а надто те, що за ним, звичайно не подобавсь нікому. І це дуже м’яко сказано.

Хоча напевне таки "м’яко" сказано, і це якраз те слово. Воно насправді було сказано "м’яко", бо Андрій ніяк не розумів, "хто" або, ну Бог з ним, "що" саме настільки лякало в тій старій хаті Юрка і Семена. Аж надто вже так, щоб давати Мирону Буку, тому псевдо-мачо, по 2 гривні, щоб він ліз туди і розказав їм те, що Андрій й так уявляв.

"Ліпше дали блін мені тих пару грн," думав він собі. "Якраз не вистачало взяти собі ту металічну запальничку zippo в одноокого на ринку. В ній ще збоку був вигравієний вікінг, і вона з характерним класним клацанням відкривалась і закривалась. Треба самому туди залізти і взяти щось, щоб ті страхопуди мені наступного разу платили гроші."

День був гожий, і денне світло обіцяло витати в повітрі ще довго, що ще більше підбадьорювало Андрія на подвиг.

Але навіть такий хоробрий скептик, як він, відчував, як якась струна його душі — та сама, що бриніла йому, що на уроці історії відповідатиме саме він, коли вчитель веде пальцем по списку — підказувала, що тут є щось погане. Він це відчував, напевне, як і всі, тільки мало хто відкрито зізнавався в цьому. І Андрій належав до меншості.

Вдихнувши глибоко, стиснувши й розтиснувши кулаки кілька разів, він наблизився до паркану. Позаду паркану, в густих бур'янах над цвітом лопухів, літали і сердито гуділи джмелі. Сам цей дерев'яний бар'єр не був високий; поклавши руку на верхню дошку, Андрій відчув як від запаху смоли, йому легенько занив живіт.

Одним плавним, атлетичним рухом він закинув праву ногу на верхню дошку, лівою відштовхнувся від землі і перескочив огорожу. Перший крок подолано. Він вперше опинився на цьому гнітючому дворі.

І тут йому справді здалося, що тут прохолодніше, ніж на вулиці. Здалось температура впала на кілька градусів.

На старому, високому та висохлому грабі, який нависав сухими гілками-пазурами над хатою-жабою, сидів ворон і пильно слідкував за хлопцем. Андрій згадав байку про ворону і лисицю, подумав, що, напевне, сир він вже випустив із дзьоба, тому так злісно виглядає. На секунду усміхнувся до себе, але миттєво зів'яв, коли побачив, що в хаті немає дверей… Одне старецьке, зношене вікно, через яке, мабуть, й доведеться лізти.

Вже потім, тремтячим голосом, він розповість Юрі, що в хаті не було дверей! "Чорт забирай, як же так?" — подумає він.