Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

А зараз ноги його налилися свинцем, наче наділи величезні чоботи й залили бетоном. В горлі пересохло, а ропуха манила його. Він майже чув її тихий шепіт. Щось, що знаходилось всередині й керувало тим древнім організмом, кликало Андрія. Ніби уві сні, він рушив у бік вікна. Біла футболка прилипла на спині, бісеринки поту вкрили лоб. Йому було холодно, чи навіть майже морозно. Йому здавалося, що от-от піде пара з рота з кожним видихом.

Вікно було відчинено і зяяло раною на боці ропухи. Ця відкрита рана була з чорною присмерковою тишею усередині. Десь над головою крикнув ворон. Серце йому гупало вже під кадиком, здавалось. На мить уся ця затія набрала найвищої серйозності, ситуація стала значущою.

Ковтнувши слину й клубок, який уже збирався, він почав підходити до вікна. Хата вперлась своїм тупим оком-вікном і тягнула його у себе, засмоктувала. Андрій мимоволі стиснув очі, струснув головою, хотів позбавитись відчуття, яке його охопило. Треба було брати себе в руки, зібрати крихти відваги!

Розумна, раціональна і кмітлива частина його розуму, та, яка тягнула руку вверх на уроці Географії, та, яка із захопленням дивилась наукові програми по телевізору, та, яка їздила з ним 

на олімпіади з фізики й хімії, та, яка вважала, що страшилки — це дітям, а він тінейджер вже, і пора піднімати питання перед мамою про перші походи на сільські дискотеки в клуб, твердила холодною спокійністю: треба просто зайти в ту звичайну стару хату, закинуту й забуту вже купу років, і взяти звідти щось, що зможе довести хлопцям, що він там бував. Крапка.

Але... але інша половинка, та, яка була безумовно меншою, незначною, тим павуком, який живе в кімнаті, та, яка тільки прокидалась в ті моменти, коли він йшов додому в сутінках, коли трішки забарився з хлопцями у "війну", стояв в темряві в зачиненій кімнаті коли пропадало світло, чи коли прокидався серед ночі від жаху увісні, ось ця "напарниця" шептала: "Треба тікати звідси, не оглядатись, забути про це місце, вберегти себе. Твої ноги тремтять, а сам ти блідий, як смерть!"

Зрештою, та сама цікавість, яка змушує хлопців влазити в халепи, з дещицею хоробрості, яку він все-таки відкопав і воскресив на затвірках розуму, взяла верх.

Доторкнувся до старого, облізлого підвіконника, він провів по ньому пальцями, ніби торкаючись живої плоті. Дерево було шорстким, і здавалося, що воно дихає. В його уяві на мить з’явилася думка, що це не просто хата, а щось більше. Щось, що не мало права існувати в цьому світі.

Андрій перехилився через вікно і заглянув усередину.

Присмеркова темрява зустріла його важкою тишею. Запах старості, пилу і чогось гнилого вдарив у ніс. Він втягнув повітря носом, і йому здалося, що там, усередині, щось ворухнулося. Може, протяг? Може, щур? Але його мозок не шукав логічного пояснення — він уже сигналізував тривогу.

"Зайди. Всього на секунду. Доведи всім, що ти не сцикун," — підбадьорював він себе.

Зробив глибокий вдих, оперся на підвіконник і, притримуючись руками, повільно протиснувся через віконну раму. Взуття торкнулося потрісканих дощок підлоги.У цю ж мить тиша змінилася. Вона стала важкою. Густою. Здавалося, що вона дихала.

Ніби саме місце помітило його, і тепер спостерігало.

Зробивши два кроки, роздивився навкруги. Дійсно, шафа, дійсно ліжко, стільці... скриня... на ній величезний замок. Все, як казав Мирон. Ковзнув очима по стелі — світильника чи лампи не було. Ну, дійсно, допотопні часи, яке світло. Натомість кривий шматок арматури забитий в стелю стирчав ніби гачок.  

Потрібно було знайти щось і вимітатись звідти чимшвидше. Та біда, зовсім голяк. Ступив кілька кроків вперед — підлога неприємно рипнула. Його очі зупинились на скрині. Її темне дерево потемніло від часу, а залізні накладки були вкриті іржею. На кришці видно сліди вирізьблених візерунків, що вже стерлися. "Якби вона була розміром шкатулки, це саме те, що потрібно," — подумав Андрій. Щось в ній було, якась аура містики і таємничості її обрамлювала...

Те, що відбулося в наступні десятки секунд, Андрій не зможе пояснити нікому. Для нього це була вічність.

Шепіт від якого кров холоне в жилах, прорізав тишу і вирвався зі скрині:
”Відкрий”
  Потім удар у кришку і дзвін замка на ній.

Він оторопів.

Усе перемішалось в голові, і вся хоробрість випарувалась. У середині все зтиснулось, і він відчув, як невимовний страх починає його сковувати. Треба щось робити, прийти до себе, рухатись, бігти, тікати.