Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Його крик розітнув повітря, коли він рвонув назад, вистрибуючи через вікно. Він упав на землю, відчувши, як дрібні камінці впиваються в долоні, але не звернув на це уваги. Боляче забив коліно і роздер футболку, коли падав глухим звуком, продираючись на волю.

Десь зверху знову голосно крикнув ворон. Роззирнувся навкруги, шепіт дзвенів, паркан спочатку думав, що знесе, але в останній момент перестрибнув. У вухах все стояв той тихий шепіт, “відкрий” “відкрий” “відкрий”.

"О Господи, що то було?" — шепотів він до себе, коли всю дорогу біг додому, не озираючись. “Я точно його чув, я не здурів, я не здурів, я не здурів...” Лице набуло кольору крейди. Загубив кашкета, як летів із вікна, випали з кишені в чагарники його улюблені карти...

                                                                                               ***

Я слухав уважно. Його історію про те, що сталося перед тим, як він загубив карти (а потім, як виявилося, і кепку), я не перебив жодного разу.

Ближче до кінця його розповіді я збігав на кухню й приніс холодної води — у нього пересохло в роті.

Спочатку він заїкався трішки, але коли дійшов до кульмінації, його очі наче потемніли й зблякли. Йому довелося бити себе долонею по нозі, щоб перебивати ступор.

Мої руки вкрилися мурашками. Волосся на потилиці легенько піднялося від почутого…

Пройшла, мабуть, ціла вічність. Подвір'я поступово оповивало вечірнім серпанком, а десь у високій траві почали сюрчати коники. Почав звіюватися вітер

–Андрюх, глянь на мене, старий, все ок?

Він підняв погляд, губи були стиснуті, а очі — блищали.

–Ось така фігня, Сем", — кинув він, намагаючись бути байдужим. –Хех, про такий випадок хіба фільм зняти. Де таке є, як не там?

–А ще про таке точно може розказати старий Гнат — відповів я, видаючи з себе легку посмішку.

–Дійсно, в того пришелепка точно в загашнику мільйон таких історій. Він замовк на мить. –Ти до скільки сьогодні в мене?

І тут я схопився. Надворі вже сутужно посіріло, і на мить я забув, що мені вже пора додому.

–Та вже треба бігти, кабан! — моя посмішка розширилася. Частково, щоб трохи заспокоїти друга, а ще — щоб приховати за нею свою власну тривогу.

Я дав йому п'ятірку і наші долоні гучно ляснули у вечірній тиші.

–Тримай хвіст пістолетом, бро, — кинув я, коли моя рука вже торкнулася хвіртки його двору.

–Сем... думаєш, нам варто туди сходити всім разом? — голос Андрія трохи тремтів. –Ну, знаєш, типу, подивитись, перевірити, раптом хтось просто поставив у ту скриню блютуз-колонку? Він нервово ковтнув і всміхнувся.

–Так, Андрію, думаю, варто, — впевнено відповів я. –І що б там не було, нам варто підготуватись.

Дорога додому виявилася не менш тривожною, ніж сама розповідь Андрія. Сутеніло дуже швидко, немов в прозору чашку з водою швидко лили фіолетове чорнило. Десь за горизонтом гримів грім, холодний вітер почав здіймати пилюку на дорозі. Над головою нависла гроза. Я спішив. Серце гупало в скронях, і підходячи до того самого місця, я просто пролетів повз нього, здавалось, торкнувшись землі лише кількома кроками.

Коли побачив у далині світло вікон свого дому, літньої кухні, мене трохи відпустило.

Тієї ночі я довго не міг заснути. Слухав як барабанить дощ по шиферу нашого дому. Задрімав напевне під ранок зі звуками грози.   Мені снились неспокійні сни: я тікав від величезної жаби, що мала панцир у вигляді хати на спині, спереду біг Юрко, горлаючи від страху. Я повернувся і побачив, як з рота ропухи стирчать Андрієві ноги…