Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Спогад старого вчителя

Старий зачинив хвіртку, кивнув хлопцеві, той у відповідь махнув рукою.

Перетнув пожовклий від спеки моріжок і зупинився перед ґанком. Однією рукою витягнув з нагрудної кишені ключі, в тайстрі дзенькнули дві банки з молоком.

Суглоби нили, особливо коліна й права щиколотка — зв’язка, яку довелося зшивати двічі за життя.

«Буде дощ», — подумав він, зачинивши за собою двері.«Нарешті… а то вся городина засохне», — продовжив у думках.

Носитися з ручною поливалкою було ще тим «задоволенням», тож перспектива дощу, темно-фіолетові хмари, що збиралися за небокраєм, його тішила. Поставивши молоко в холодильник, він обережно сів на диван і втупився у вікно.

Справа, на відстані витягнутої руки, стояла маленька чорна тумбочка. Дверцята рипнули, коли він потягнувся за чимось усередину.

Бурштинова рідина м’яко вилилася на дно круглого стакана — не надто широкого, зручного, його улюбленого. Він трохи сьорбнув і продовжив спостерігати, як сонце поволі тоне в обіймах грозового вечора. Майже такого ж парного й теплого, як того разу, коли він 38 років тому приїхав у ці краї вчителювати.

У радянські часи молодих учителів після закінчення педагогічних

інститутів часто направляли до сільських шкіл за розподілом. Він не став винятком.

Для таких як він, у селах будували спеціальні будинки для вчителів та інших спеціалістів. Його кімната не вирізнялася розкішшю: дерев’яне ліжко, стіл, етажерка зі старими книгами, велика фанерна шафа. І, звісно ж, як же без цього — портрет Леніна на стіні.

Пелена ностальгії за молодістю затуманила погляд. Він ще раз сьорбнув із стакана, відкинув зручніше спину на диван, й поринув у спогади.

 

                                                                                        ***

 

Друзів у нього тоді не було — які друзі, коли попереду маячили робочі будні й виховання комуністичної молоді? Вчитель історії совку, чорт та були дні коли він з іронічною посмішкою гадав, що в нього було не так вже і мало чого спільного із Вінстоном Смітом. Єдине той працював у міністерстві а він в школі. Хоча обидва трактували історію під дудку партії.

Обов’язок був понад усе. Тож коли він потоваришував із Лукою, це стало несподіванкою. Хоча слово потоваришував, напевне надто гучно сказано.

Хлопець був його одноліток — високий, щоправда, дуже худий, із темно-карими очима й русявим волоссям. Білява ворона серед сірих.

П’ять із шести робочих днів він бачив його щоранку, коли йшов на роботу, несучи величезний портфель із перевіреними зошитами та книжками. Лука працював помічником на будівництві. Дитячий садок, фундамент якого тільки-но залили, чекав на свій хребет — несучі стіни.

Щоранку, коли він із портфелем проходив повз, Лука кидав йому кивок і махав рукою.

Розмов ніяких не було аж до зими наступного року. Лука виявився товариським хлопцем. В нього не було батьків, а життя він жив майже безхатька, хоча своя халабуда у нього все ж була. Багато людей у селі його, м'яко кажучи, недолюблювали. Він вів аморальний спосіб життя: курив, любив випити, встрягав у проблеми.

Дільничний Антон Ігоревич знав його як постійного клієнта. Весь набір його якостей ідеально підходив під визначення "тунеядець". Один випадок це чудово підтверджував.

Цукор, який привозили для потреб колгоспу, зберігався на складі в зачиненій коморі. Тих двох-трьох мішків й так не вистачало для силосування кормів, а пасіки колгосп не мав, щоб годувати бджіл. Та для пайків колгоспникам і навіть для підмішування в їду свиням перед забоєм, чи для худоби, щоб трохи стимулювати надої, цукор все ж давали.

Лука крутився біля складу ще вдень, коли побачив, як комірник, закриваючи комору, кинув ключі не до кишені, а просто в шухляду столу в конторі. Вночі він тихо проліз через вікно в кабінет, витягнув ключ і пробрався до комори. Там у темряві намацав важкий мішок цукру. Він насилу підтягнув його до виходу, потім присів, закинув собі на спину і, важко дихаючи, вийшов через двері, обережно замикаючи за собою. Мусив встигнути до самогонника, поки хтось не помітив пропажу.

А її замітили, і то швидше, ніж він отримав обіцяні 60 рублів.Хлопця хтось побачив вдень і доповів дільничному. А знаючи славу Луки, до нього вже ранком навідався Антон Ігоревич.

Синці сходили з нього близько місяця, і це тільки тому, що дільничному не хотілося витрачати час на протоколи, пояснювальні записки й тяганину з райвідділом. Та й усі в селі знали Луку — п'яницю, забіяку, але в нього був гострий розум, і його любили діти.

Безліч разів, спавши на лавці в селі після п'яної ночі, його зранку термосали маленькі долоні школярів, щоб він допоміг розв'язати задачу з алгебри чи геометрії. Та цього разу, видно, промахнувся надто сильно.

— Ну що, герой, розказуй, як воно, солодке життя? — дільничний неквапливо розкурював цигарку, стоячи біля Луки, який сидів на ослоні, тримаючись за ребра.

Лука мовчав.

— Не хочеш говорити? Та що тут розказувати. Ключ украв, мішок украв, тебе бачили, а мішка вже нема. Куди заніс?

Лука спробував вдати ображену невинність, але не встиг — згори прилетів такий ляпас, що аж у вухах задзвеніло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍