Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Орест Поліщук, батько Луки, жив так, як згодом житиме його син. Працював шофером у колгоспі. Його остання ходка в поле завжди завершувалася за столом у якогось ґазди, з оковитою. А після того—дорога додому, грюкання дверима, а потім… молочні зуби Луки, що вилітали з рота.

Коли Лука був восьмирічним, одного разу забув замкнути хлів. Свині вибігли на город, розрили грядки з картоплею і погризли молоді пагони кукурудзи. Наступного ранку батько прив’язав його за ногу ланцюгом у хліві й змусив вичищати гній. Перед тим, звісно, пройшовся по спині сталевим прутом.

Матір, хоч як співчувала синові, нічого не могла вдіяти. Хвороба виснажувала її з кожним днем. Вона багато лежала, ковтала таблетки, іноді навіть не виходила з хати. Померла, коли Лука мав десять років. І ще сім довгих років минуло, перш ніж їхній будинок згорів.

За батьковим прикладом Лука познайомився з алкоголем рано. Уже в дванадцять років після школи він разом із Артемом Кравчуком крав молоко з колгоспної ферми й обмінював у Овсійчука на самогон. Бартер був рівний: літр за літр.

Одного разу, вкравши п’ять літрів, вони закопали таку ж кількість самогону за скиртою гною в саду Луки. Не дай Боже, щоб побачив батько. Після цього вони майже місяць випивали, пригощаючи своїх ровесників.

Єдиним світлим моментом у цьому, на думку Гната, просто жахливому дитинстві Луки була його кмітливість. Лука мав розум, добре вчився, лускав математичні задачі, як горіхи. Але вечорами його вдома зустрічав п’яний батько, а тому до домашніх завдань руки не доходили.

Його репутація пропащого хлопця випереджала його. Після школи він провів два роки в бурсі — теж в алкотумані. Батько, в ті рідкі моменти, коли сам виходив із запою, ще, можливо, сподівався, що з Луки вийдуть люди. Таким, як він, мала допомогти армія.

Але вона зробила тільки гірше. Лука не знав і не хотів знати, що таке дисципліна. Його "вчили" розуму насильницькими методами — фізичним способом. Після кількох таких сесій у туалеті його забрали до лазарету з черепно-мозковою травмою. Протримавши там місяць, скомісували, списавши все на "психічний розлад, спричинений падінням на мокру плитку".

Прослуживши в армії всього пів року, він повернувся в село нікому не потрібний. Дім згорів, ні родичів ні друзів. Відтоді перебивався в тій старій хаті. У періоди, коли розум трохи тверезів, ходив на підробітки. Так, коли в селі будували новий дитячий садок, він уперше махнув рукою Гнату.

                                                                                        ***

Він привіз із собою щось, окрім свого вбитого здоров’я. Після року на радіоактивних роботах його все рідше бачили в центрі села — п'яним на лавці чи хитаючись під стіною магазину. Більше часу він проводив у тій старій халупі за якимись книжками. І коли зрідка виходив, щоб «на душу прийняти», він, хоч і виглядав кволим і змарнілим, надиво знаходив сили і настрій для спілкування з місцевою алкоелітою.

Старий Овсійчук, хоч і мав репутацію алкогольного барона села, сам майже не вживав. Йому вистачало бачити, до чого призводить його продукція. Та, будучи товариським за натурою, він любив слухати своїх клієнтів. Так він і дізнався, що щось в Луки тай було. І не просто щось, а те, що остаточно вибило останки розуму з його голови.

— Кажу тобі, хернею маєшся, хлопче! Візьмись за голову, поки не пізно! Приходь завтра, треба розібрати старий курник, зняти черепицю — заробиш копійку, — сказав Овсійчук, зіпершись рукою на паркан.

Лука, хитнувшись, сховав півлітровку під сорочку.

— Не мели дурниці, старий, у мене все путьом, — відказав він, ніби відмахуючись.

— Хазяїн барін, як скажеш, малий, — відповів Овсійчук і глянув, як Лука хитається наче колосок.

— Ти хоч знаєш,..де я був і що бачив...?— його голос тягнувся як желе, хрипів.

— Давай, не починай, хлопче. Знаю, і що з того? Ти там не один був. Йди додому, проспись.

— Ага, не один... Але те, що я бачив і чув, знаю тільки я! — Лука поправив шапку на чолі, голос пожвавішав.

Овсійчук лише покачав головою. Йому не хотілося більше говорити про це в пізній час. Багато приємніше було б повернутись до хати, до Зіни, в тепле ліжко.

— Та нічо ви...Ви всі скоро побачите! Скоро всі побачать мене з тією штукою! — проголосив Лука, і його очі заграли злобним блиском в світлі вечора.

Цю розмову Гнату переповів Овсійчук тим самим тоном, яким зазвичай говорять про померлих. Він пам'ятав той вечір і навіть не підозрював, що бачить хлопця востаннє. Всі в селі, напевно, згадали б про цей випадок, але скоріше побіжно, без особливих емоцій — мовляв, помер непотріб, що з того. Але тут, з огляду на обставини смерті, додавалася таємничість і, звісно, кілька переляканих поглядів.

Таких не відспівують, і ховають їх, як тварин, у якомусь віддаленому куті кладовища.

Самогубець, або, як кажуть місцеві, «зачепився»." Гнат будучи блідим вислухав старого Овсійчука у німому ступорі, бо саме Гнат був тим хто першим побачив тіло.