Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

                                                                                       ***

Холодного листопадового ранку Гнат збирався поїхати в районний центр. Була п’ятниця, і сьогодні в нього лише два уроки – обидва після обіду. Він надів свій сірий повсякденний костюм, вмився, причесав волосся, випив склянку молока й вийшов із вчительського дому. Треба було встигнути на автобус, який зупинявся в центрі села, тож він квапився.

Швидким, упевненим кроком Гнат ішов своєю вулицею, наближаючись, як він звик думати, до барлогу Луки. Може, сьогодні хоч тверезо привітається, – подумав він, мимохідь зиркнувши на темні вікна ще одного занедбаного будинку.

Але, наближаючись до тієї хати, раптом відчув легке запаморочення. Наче земля під ногами ледь хитнулася. Напевно, через недосип, – вирішив Гнат. Проте біль у голові почав наростати – спершу ледь відчутний, потім сильніший. Наче в скронях стукотів молоток у такт його крокам. А коли він порівнявся з чорним парканом, смола якого давно в’їлася в дерево, лишивши лише темний колір, біль став майже нестерпним.

Гнат струснув головою, перевів погляд на вікно хати – і заціпенів.

Вікно було заколочене дошками, крізь широкі шпарини темніло щось нерухоме. Лука заколотив вікно? Навіщо?

До болю в голові додався шепіт. Ледве чутний, наче вітер пройшов крізь тріщини в деревині.

Подивись... Подивись...

Гнат затримав подих. Шепіт здався йому знайомим, але водночас чужим – ніби хтось промовляв ці слова прямо йому в мозок. Він натиснув на клямку хвіртки – відчинено.

Ніколи не був тут раніше. Але цього разу ноги самі ступили на подвір’я.

Гнітюче відчуття безнадії накотило, мов холодна хвиля в туманному ранку. Біль у голові посилився. Біля стіни хати стояли двері, зняті з завісів. Замість входу – груба кладка з каміння. Покручена, немов її складали в темряві тремтячими руками.

Гнат ковтнув слину. На секунду біль вщух.

Що я тут роблю?

Шепіт знову ожив. Але тепер не кликав.

Наказував.

Відкрий... відкрий...

Наче в трансі, Гнат підійшов до забитого вікна, вхопився за дошку й потягнув на себе. Іржаві цвяхи тріщали, витягаючись із дерева. Одна дошка піддалася. Потім друга.

Гнат зазирнув усередину – і серце провалилося десь у шлунок.

Тіло.

У центрі кімнати, у зашморгу, висіло мертве тіло.

Повільно. Ледь-ледь похитуючись. Ніби саме повітря у кімнаті ще пам’ятало той ривок мотузки.

Обличчя посиніле, губи стиснуті в нерухомий спокій. Лука.

Гнат хотів закричати, але лише схлипнув. Шепіт у голові посилювався.

Підійди... подивись... відкрий...

Не тямлячи себе, він поставив руку на підвіконня, відчув холодний, мокрий шар фарби й переступив у кімнату.

Задушлива тиша здавалася матеріальною, наче у повітрі застигло щось густе й непроникне. Шепіт продовжував:

Відкрий... відкрий...

Позаду мертвого Луки темніла стара скриня. Шепіт більше не кликав. Вимагав.

Відкрий...!

Гнат торкнувся кришки. І в цю мить усе вибухнуло.Наче щось розірвало йому мозок ізсередини. На мить – повна темрява.

А потім...

Повільний голос

Нелюдський. Глибокий. Розрізав  тишу на шматки.

Гната відкинуло назад. Він ударився об підлогу, зачепив мотузку – і тіло впало зверху.