Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Лука лежав на ньому. Посиніле обличчя – просто перед його очима.

Очі розплющені.

І тоді Гнат таки закричав.Вклав у цей крик усе життя, яке ще хотів прожити...

                                                                                       ***

Навіть зараз, десятки років потому, Гнат не міг забути цей момент. Час стер багато чого, але те, що він побачив у тій хаті, залишилось з ним назавжди. Іноді вночі він все ще чув той шепіт разом із карими мертвими очима які приходили у снах...

Стакан глухо дзенькнув, ударившись об підлогу. Вислизнув із обм’яклих пальців. Серце бухнуло в грудях, і він здригнувся. Напівтемрява. Нога затерпла, щиколотка нила, повертаючи його у реальність. Повільно випрямив її. Виявляється він заснув, сидячи на дивані.

У вікні — дощ. Краплі стікали по склу довгими, розмитими лініями, ніби розпливчастий почерк привида. Скільки часу минуло? Тяжко піднявся. Дерев’яні ноги донесли його до вимикача. Світло вдарило в очі. Пів на першу.

У спогадах, що охопили його, і в сні, що тягнувся, мов нескінченність, пройшло ніби ціле життя.

Чому саме сьогодні з’явився спогад про того хлопця? Чому знову повернувся той спомин, який він так ретельно намагався вигнати, мов страшний сон, що не хоче зникати? Протягом усього життя він ховався від нього, та він, неначе тихенька тінь, завжди залишався поруч.

Може, це був лише сон? Він хотів у це повірити. Але минулого не перепишеш, і спогади не стерти, особливо цей, як би сильно він не прагнув його забути.

Можеш бути собою, як завжди. Можеш вдягати маску спокою, кидати скептичні фрази, подавати все на  тарілці життєвої мудрості. Але потім приходиш додому. Скидаєш маски, вдягаєш хатні капці і знову стаєш собою. Згадуєш молодість. Ностальгуєш.

І боїшся. Бо в темряві, крізь обгортку досвіду, знову виповзає стара правда: ти — не більше, ніж людина.

Той хлопчина був в тій хаті. Точно був. Його очі — шалені, дикі. Такі ж самі, як тоді, коли він, подерши сірий піджак, виривався з того вікна.