Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

Ґедзь

Ґедзь. Таке маленьке слово, а скільки мороки воно нам приносило в ті спекотні літні дні.

Саме по собі воно не страшне й не моторошне, але звучить колюче, рве слух. Навіть якби я не знав, що воно означає і яка то комашка, все одно би його не любив. Надто вже тоді воно нам в'їлося в печінки.

Сонце сходило дуже рано – четверта тільки но пробила, а липневий ранок уже починав набувати сірих тонів. Лише в ці перші хвилини можна було вдихнути прохолодну вологу, насолодитися її свіжістю, адже потім наступало справжнє пекло.

Ми знали цей щоденний розклад напам’ять: ранішня свіжість, а потім спека й ґедзі, що боляче жалила худобу. Тому виганяти її на випас треба було якнайраніше.

Саме ці ранкові години, мабуть, і були найприємнішою частиною літа. Тією, що запам’ятовувалась.

Одного такого ранку я лежав у густій тіні розлогої аличі, розкинувшись на своїй тоненькій літній курточці. Легкий вітерець обдував мене, але роса поту все одно виступала на лобі. Попереду лунав гамір — хлопці ганяли чи то в м’яча, чи в квача.

Поруч, у траві, Мирон і Юрко розклали карти.

— Малий, не мухлюй, бо дам в чоло! — гримнув Мирон.

Він щойно побачив, як Юра, замість однієї карти, тихцем потягнув дві.

— Га? — кліпнув Юра, вдаючи саму невинність. — Та я випадково. Шо ти плачеш, Мирку? — буркнув він і крадькома підморгнув мені.

Я помітив і ледь стримав посмішку.

— Не називай мене так, малий. Моє ім’я — Мирон, — роздратовано пробурчав той. — Твій хід. 

Партія добігала кінця, і програвати ніхто не хотів.

На початку Мирон лежав розслаблено, зневажливо посміхаючись, але тепер уже сидів по-турецьки, надувся, як сич, і гарячково перебирав варіанти. Ставки були серйозні.

Той, хто програє, мав отримати десять стусанів від переможця. І не просто стусанів — кінчиком чикольників по лобі. Хрясь! Це означало не тільки біль, а й приниження, глузування від хлопців.

Незабаром атмосфера ще сильніше загострилася: Мирон нервово позирав у бік юрби, що наближалася, і пробурмотів:

— І навіщо я сів з тобою грати? Карта не пішла з самого початку, ні одного козиря, бляха… 

У цей же час Юра сидів рівно, намагався не видавати радості, аби не провокувати – щоб завчасно не впіймати прочухана.

Я спостерігав, як він майстерно стримує емоції, але в якийсь момент я не витримав і пирхнув.

— Шось смішного? – сердито зиркнув Мирон.

— Та ні, все норм... Шось горло першить, – відмахнувся я і підвівся.

З ним встрягати в перепалку — гибле діло. Не те щоб я його боявся, ні. Такі, як він, дуболоми мене не лякали. Його завжди можна було переключити: сказати шось, відволікти — і злість випаровувалась. Просто зараз хотілося встати, розім’яти ноги й вдихнути ранкове повітря, навіть якщо воно вже й втрачало прохолоду.

Юра пускав бісиків очима й раз по раз підморгував мені. Мирон не бачив. Юрко уже остаточно впевнився, що перемога за ним, і потроху почав давати волю своїй натурі. Я дивився на друга і ледь стримував сміх. Сто відсотків він ще місяць буде хвалитися, як обіграв Мирона, хоч і не зовсім чесно. Але ж такий він був, Юрко. На війні — а іншого слова для цієї гри не підібрати, бо в ній завжди страждала гордість програвшого — для нього всі методи були найкращі. Безкомпромісний. Ледачкуватий, але хитрий.

Тиждень тому, коли ми вже поверталися з поля до домівок, він запропонував поїздку в райцентр

Я погодився, хоч і невпевнено — треба було спитати маму. Але, як виявилось, не тільки можна, а й треба. Його тато наказав купити новий ланцюг до бензопили, а мене, дізнавшись, що ми їдемо вдвох і цим заспокоївшись, мама відправила за “маззю”. “Щоб мастити худобу від клятих ґедзів.”

Райцентр знаходився за десять кілометрів від села.  По трасі, до якої треба було пройти пішки, курсував автобус раз на кілька годин.

На блошиному ринку Юра швидко знайшов потрібне – адже моєї «мазі» у ветаптеці не було.

— Хлопче, в нас такої нема, – сказав продавець із чорними вусами, склавши руки на грудях. – Хіба що розбавлений дьоготь.

Якимось дивом мені не спало на думку, що це й було те, що треба. Можливо, мама не розрізняла «мазь» “рідина” «не мазь». (Як потім виявилось все вона розрізняла, це я погано слухав.) Чемно попрощавшись, ми з Юрком вирушили далі. І тоді я купив собі крутий браслет із черепами – точно такий же, як у нього, яким він постійно «випадково» хвалився! Грошей у мене лишалося, і про це я відразу сказав як і про те що “мазі” небуло, але потім кілька днів дуже обережно сідав на стілець та інші тверді поверхні.

А ще на початку літа, коли шкільні будні закінчилися, і після школи часу стало вдосталь, виявилося, що мені потрібні нові «педалі» на ноги, щоб ганяти. Минулорічні вже давно просили їсти після свого супергольового сезону. Хотілося тих синіх кедів із гумовими шипами, з блакитним полум’ям по боках. Це єдиний правильний вибір для справжніх хлопців. Їх можна було купити на сільському базарі.

Мама дала двадцятку, рівно стільки, скільки вони коштували, й наказала не баритися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍