Віталій Бівер - Жах у старій глині, Віталій Бівер

І... Того дня теж птах на хату не сів…Мало того, що кеди розібрали до нашого приходу, так ми ще з Юрком і Андрієм з «відчаю» просиділи кілька годин у комп’ютерному салоні. І знову усі гроші я звичайно ж не витратив на «Контр-Страйк», але мамі ця деталь була нецікава.

Ми були ті самі друзі, які примудрялися встрягати в пригоди на рівному місці.

Юркові, попри всі його ідеї, завжди бракувало тільки одного — років. Його голова варила краще, ніж у більшості дорослих, а характер у нього був такий, що навіть старші й сильніші дослухалися. Але слухати — це одне. А от іти за ним…

Його ідеї захоплювали. Його плани виконували. Але коли доходило до рішень — старші все одно робили по-своєму. Не тому, що він помилявся. А просто тому, що він ще малий.

Я бачив, як його це дратувало. Як він стискав щелепи, коли черговий тупий авторитет ламав усе, що він продумав. Але він не сперечався. Терпів і чекав.

А ще – мав нас. І ми, разом з Андрієм, завжди його підтримували.

Нарешті, повертаючись до звичних справ, луною прокотився голос Кузьми Забарного:

— З тебе завтра цвяхи і два молотка. А ти пилку візьмеш...

До нашого гурту підійшли ще три хлопці. Найвищий серед нас – Кузьма, говорив, а інші двоє, трохи молодші, плюхнулися поруч із Мироном і Юрком.

— Без питань, – відповів я, подумки впевнений: «Дома, у коморі на стелажах, повно старих цвяхів. Якщо якісь будуть погнуті – вирівняю», а молотки... навряд чи хтось помітить їх відсутність за один день.

— А яку взяти пилку? – кинув Юрко, уже повністю відволікшись від гри й чекаючи на капітуляцію Мирона.

— Візьми якусь велику, – відповів Кузьма. – Завтра треба буде нарізати багато палиць для даху.

Ми збилися докупи, сіли в коло і втупилися в гру. Мирон, із виразом людини, що щойно відкусила гострого перцю, згріб останні карти, підтверджуючи свою поразку.

— Продув малому? – єхидно всміхнувся Захар Сомик.

— Закрий пельку, Сом, – відрізав Мирон і нахилився для ударів.

Юрко підвівся, світячись радістю, ніби настав Святвечір. Замахнувся – і...

Після шостого удару Мирон уже добряче тер лоба, а в його очах легенько блищало, проте він навіть не задумувався скаржитися. Я знав його надзвичайно добре – він би швидше ковтнув п’явку, ніж зізнався, що відчуває біль.

У мене з ним були хоч і дружні, але натягнуті стосунки. Він занадто сильно покладався на свій авторитет старшого, і це часто дратувало мене: «То збігай до джерела, принеси води. То зірви пару черешень. То заверни корову, щоб не пішла в чужий город...»

Тому, коли він сидів із червоним лобом і трохи присоромлений, я не міг не зловтішатися. Проте не можна сказати, що він був мені геть неприємний – якась частина мене його по-своєму любила й поважала, особливо тому, що він був одним із небагатьох, хто справді бував у тій «ропусі».

— Значить, усі будуть завтра? – обвів поглядом нашу зграю Кузьма.

Усі закивали, крім Марка.

— Я не можу, – пояснив він, – Їдемо з батьками в місто, на день народження кузини.

— Гаразд, – кивнув Кузьма, – Тоді ті, хто будуть, прошу не забути інструменти, які я вам назвав. Якщо хочемо встигнути все зробити вчасно.
  Наближався день, якого ми всі чекали. Поряд із днем села, це була найважливіша подія літа, і ми готувалися до неї заздалегідь. Інструменти я точно роздобуду — сумнівів не було. Але як переконати маму, що цього року я вперше хочу провести ніч із друзями у яру, спалюючи покришки? Це ще треба було придумати.

— Значить, завтра дах закінчимо чи як? — Сом ліниво гриз пагінець якоїсь трави.

— Скоріше за все. — Кузьма взяв у руки карти й почав тасувати. — Сом, ти не забув, що маєш знайти?

— Жартуєш? Уже знайшов! Цілісінька, без жодної дірки. Залишилася ще з минулого року, коли картоплю в ямі накривали. Старим вона вже не потрібна — купили нову, а цю я нам підбрив. — Захар Сом смикнув бровою і потер долоні.

— Чудово. Значить, усе вирішили, ходімо подивимося, що залишилося.

Кузьма підвівся, і ми почали збиратися.

                                                                                 ***

Усі хлопці, які виганяли худобу на випас, мали свою місцину. У яру було дві великі компанії, і кожна трималася купи. Наша складалася із семи постійних членів (Андрій був з нами теж, хоч у нього й не було худоби) — справжнє товариство. Інша компанія, наші головні суперники у футболі, налічувала десятьох хлопців.

Щоправда, перемагали ми частіше. Я з Марком, який бігав швидше за вітер, легко відсипали їм по кілька голів за матч. Їхній воротар, Дем’ян Дрізд, м’яко кажучи, нас не любив.

Але вони мали те, чого не мали ми — хатку-землянку. Зробили її швидко, хоч і халтурно: яма неглибока, дах зі старої клейонки, стіни постійно осипалися. Але вона була. І сам цей факт мотивував нас збудувати свою — набагато кращу.