Яцек Денель - Матінка Макрина

віддати його на муки, а, мабуть, доведеться, не муч його, прошу Тебе, набагато сильніше, ніж він мене мучив. А потім тричі «Царство Небесне», десять разів «Отче наш» і щось іще, поки Лизавета не підвелася з колін.

І я поставила хрестика на стіл, бо вже ніхто мені його не розіб’є.

*

Принесли мені Вінча на попоні — четверо їх було, кожен тримав за свій край, на обличчях усі червоні від напруження, хоч він зовсім не такий уже й великий чи важкий. Вони занесли його й зупинились, роззираючись по хаті, і поглядом питають, де класти, — а що я їм скажу, що жодного столу пристойного роками не було, бо стіл від гарнітуру шлюбних меблів він програв у фараона, не минуло і кварталу з дня шлюбу? Що останній стіл, на якому він би міг ще лежати й не звисати головою з одного краю й обцасами — з другого, Вінч сам зламав у шалі, ганяючись за мною з мотузкою в руці, а потім порубав і спалив у пічці, коли однієї ночі вигнав мене з дому й сам мусив палити? Брати бачили, що на столику, котрий якимось дивом уцілів, він не вмістився б навіть навскіс. Я б запропонувала на ліжко, але на яке ліжко? Він мав свій пияцький барліг, клубок ганчір’я, просмерджений блювотою, я — такий вим’ятий сінник, що плаский, як власяниця. Кладіть, — сказала, показуючи на підлогу. Вони перезирнулися ніяково, але поклали.

Лизавета крутилася, свічі принесла, пробувала якось їх порозставляти навколо попони, на якій Вінч лежав, раптом такий малий, менший, ніж за життя, скорчений і вихудлий. Щелепа в нього була не підв’язана і видно було, як тільки два чи три ікла стирчать з чорної діри, з боків щоки стягнуті, сині, порослі короткою сивою щетиною, десь два дні неголеною, а може, і три. Труп невеличкий, а дух ще менший, — подумала я.

Носії й далі перезиралися, мабуть, чекали на якісь гроші, але жодних грошей я не мала, все завжди у Вінча, а Вінч їх пропив. Він уже вам, мабуть, пляшками і склянками заплатив, — сказала я, але Лизавета відсунула мене, полізла до кишені й вийняла якісь дрібні монети. Вона встромила їх по черзі кожному в руку, усім чотирьом подякувала, і кожен тихо відповів: Спасибі, — і тільки ми їх бачили. Вони вийшли, безперестанку кланяючись: менше нам, більше решткам, більше самій величі смерті, а мабуть, і особисто своєму друзяці, з яким не одну ніч провели, тринькаючи своє життя й рублики.

Тож лежав він із роззявленим ротом, освітлений свічами, на підлозі, немовби дивувався, що це вже кінець, немовби тіло було здивоване, що душа змінила плани й розважається вже деінде, як слід не повідомивши йому.

Дай, Лизавето, шматок якоїсь ганчірки, — сказала я, — треба йому щелепу підв’язати.

*

По-перше, вдова. По-друге, бідна. По-третє, стара. По-четверте, баба. По-п’яте… менше з тим. По-шосте, негарна. Зі старими шрамами на обличчі, а кількома ще зовсім свіжими, зморщена, згорблена, зі спухлими ногами, із задишкою, коли сходами піднімаюся. Не зостається нічого — тільки вдягнути вдовиний балахон, очіпок зі стрічками, лягти в домовину, руки навколо свічки сплести й чекати смерті. Першими у процесії йдуть Папа й імператор, потім король і кардинал, за ними єпископ і князі, далі шляхтич і панотець, а за ними наступний, і кожного з одного й другого боку тримають за руки зігнилі скелети, і жоден із них не бадьорий, як вони: один гомілкою трясе, другий головою гойдає, третій щелепою обвислою клацає… І так від трьом коронам не пробачиш, вже у танці мене бачиш, мушу здатись, хоч немилі мені твої фіґлі-міґлі й аж до хтивий турку, бридкий жиде, як же вами смерть не бридить, не зважає на смороди і на дикії народи[13], і вже там — за турком, за жидом, за блазнем і дитям — іду я: Юлька, дурна Юлька, і у спітнілій долоні відчуваю, як мені та долоня гримотить, пальчики сухі, порослі мохом, як мені в такт притупцює та нога, від якої відходить кусень хробачливого тіла. І гарно нам грають трупи-музиканти, смичок без волоса колишеться над спорохнявілою басетлею[14], дме іржава сурма, гупають потріскані палиці об запліснявілий барабан — танцю, танцю!

Приємно помріяти про смерть, гірше чекати на неї; приємно думати, що ти перетворишся на купку тліні, що як грушка-падалиця у траві зсередини зігниєш, — гірше відчувати, як у твоїх кишках музика грає. Яким був Вінч лайдаком і пияцюрою — таким був, скільки тринькав платні капітанської — стільки й тринькав; однак завжди із самих копійок, які йому зі штанів сипалися, коли він падав на барліг, завжди із забутої по кишенях решти виходило щось наскладати. А тепер — що я могла? У Лизавети на шиї висіти, суп мовчки хлебтати? Мої батьки померли, єдиний брат люблений ще раніше, а від решти нічого доброго я чекати не могла, вони в’язку соломи мені би під крижі не кинули, місця у стодолі для спання не дали, тільки б висміяли ще на доріжку. На службу повернутися? Та де ж би мене таку хтось захотів у панські хороми, з канави витягнуту, заквацяну з усіх боків? Може, на якісь прості, найгірші роботи, але на це я сили не мала, ноги спухлі, як два барильця, а ниє часом так, що аж іскри з очей сиплються. А живіт треба чимось наповнити.

Ходила я по хаті раз, другий, третій. Усі речі Вінчеві перетрясла, у кожну кишеньку зазирнула, а як порвана, то ще й підкладку вздовж швів обмацала сумлінно… Шинель мені по ньому зосталася, я хотіла його в ній поховати, але потім поміркувала та з тіла зняла, бо тепла, а йому вона вже ні на що не знадобиться, у землі вогко так чи інак. Тож я й шинель майже вивернула, але навіть копієчки не знайшла. Всі кутки ще раз вимела, до шпар у підлозі придивлялася якнайуважніше, а потім все ще раз: чи не проґавила чогось. Нічого. Що вдалося, я продала лахмітникам, і за це два дні харчувалася, на третій повернулася до голоду, на четвертий знову була готова жувати старий ремінь, замазку з вікон, тиньк зі стін. Раз до Лизавети пішла, наїлася, а ще мені добра душа цілий мішок гороху дала, але це сталося один раз — та й усе. Врешті-решт, я сказала собі: Залишилася ти на старість жебрачкою, нема чого набивати собі ціну й